Раді Вас бачити!

Капітан Горностай їхав у свій порожній дім і його серце краялося. Так, сьогодні керівництво похвалило їх з напарником за ще одну швидко розкриту справу й катюга, що залишив дітей сиротами, надовго потрапить за ґрати. Подібний результат завжди додавав натхнення й мотивував Івана продовжувати чистити світ від поганців. Ось тільки малий Кіпрач його дещо хвилював. Напарник геть здурів та їздив до сиротинця, наче додому і весь час говорив про тих малят...

Забринів телефон і капітан подумав, що то його ластівка хоче побажати доброї ночі. Але з гарнітури почулися впевнені нотки голосу Таріка Карімова.

– Вітаю, брате! Радий тебе чути. Скажи хоч щось життєрадісне, бо я без своєї Танюшки засох, мов та мумія. Звільнився раніше, а додому не хочу. Без неї до ранку хоч на стінку лізь. Я вже всю фантастику в мережі перекопав та не допомагає, – щиро довіряв свій душевний біль другові Горностай.

– Привіт, книгомане! Ну, всю перечитати у тебе духу не стане, а щодо оптимістичних новин, тут я можу посприяти. Для цього й телефоную. Сьогодні відбулося перше судове засідання в справі Підгрушного, щоб йому на світ не народжуватися... Так от я в залі просто тріумфував. Стільки свідків ще зроду не бачив. І всі, як один, топлять його безжально та обґрунтовано. Я поговорив з суддею й ми викреслили зі списку твою вчительку. Навіщо їй зайві спогади й переживання? Того спрута власні підлеглі закопають так, що на волю лише в труні вибереться. Ну як, розрадив я тебе хоч трохи, хижаче? – лукаво запитав Тарік.

– Так. Щиро дякую, Каріме! Моя дівчинка геть не пристосована до наших грішних справ. А я сьогодні ж почну складати план весілля та порадую красунечку, що все закінчилося, – як тільки розмова заходила про Таню, цей самозакоханий колись сміливець робився невпізнанним. Але його оточення до подібних змін уже звикло.

– Хм! Чути таке від тебе приємно й разом з тим дивно, капітане! Хіба ти не розумієш, що для неї все тільки розпочинається? І якщо за пару літ з глузду не з'їде, то звикне й стане справжньою половинкою опера Горностая, – нагадав загальновідомі істини про їх життя майор Карімов, а потім додав: – Я тільки про твого напарника не втямив. Що йому хтось дітей підкинув? Бува, не та гаряча повія з вашого «Тайм-аута»?

– Боронь Боже. Це відгомін нашої крайньої справи. Як я казав, ми розкрили подвійне вбивство, по гарячих... І дурисвіт, що намагався вивезти за межі країни купу чужого бабла, сяде за навмисне з обтяжливими. А від убитих залишилося двійко малят: трьох і п'яти років. Вони звісно гарненькі, але Кіпрач уявив себе месією й ганяє до них у притулок, як тільки має час. Про бабів забув і про більярд. Навіть мене ігнорує, – докладно пояснював проблему з напарником Іван.

– Ось у чому справа? Ясно. Ну, хлопцю вже й оженитися не завадило б та своїх завести. Тому й казиться. Тільки де в наш час знайти йому рівню? Він же у вас недоторканий мораліст. А в нинішніх смурфетток лише одна думка в голові та й вона з телешоу: як вийти заміж за мільйонера, – міркував ще один досвідчений козак.

– Це факт, Таріку. Ну, добре, дякую тобі ще раз за звільнення моєї крихітки від тяжких зобов'язань і чекай на запрошення, як я обіцяв. Вітання твоїй неперевершеній дружині! – відключив слухавку Горностай і тепер заїхав до двору орендованого помешкання з посмішкою на вустах.

А наступного дня сталося таке, що назвати просто дивним не вийде. Геннадій заглибився в одну зі старих справ і намагався звести кінці з кінцями. Та ось на екрані з'явився невідомий виклик. Він відповів і закляк:

– Хто перепрошую?..

– Даруйте, лейтенанте Кіпрач, та виходить тоді ввечері я тобі так заїхала, що тепер зі слухом погано? – дзвінко розсміялася своїм неповторним сміхом Ніла. – Вітаю з розкриттям чергової справи!

– Дякую, пані Карімова... Тільки ніяк не допетраю: звідки в тебе подібна інфа? Адже з вашими нариками вона ніяк не пов'язана, – поки не розумів, радіти йому чи боятися, лейтенант. А шалена й підступна Пума та неймовірно привітна жінка відповіла так:

– У цьому житті, Гено, все якось пов'язане. Але ти не напружуйся, я не в справах телефоную. У мене особисте запитання і воно тебе здивує.

– Слухаю уважно, капітане! – пожартував Геннадій і навіть не уявляв, на що вона натякає.

– Та облиш субординацію! Як я пам'ятаю, ти бажав зі мною зустрітися неофіційно. Ще не передумав? – з кожним словом вона ставала все лагіднішою, але Геннадій подібним стрімким змінам не довіряв, як слідчий і тому шукав: у чому тут підступ.

– Ясно. Хтось із вас хоче перевірити мене на міцність. Кажи, це Горностай щось задумав? А тебе попрохав, бо знає, що я тобі не відмовлю. Чи ти вирішила чоловікові нерви полоскотати? Він все ганяється за нічними привидами зі шприцами, а тебе увагою обійшов. Так? – геть зневірився в хорошому лейтенант.

– Ой, Гено! Якби я тебе не знала, то образилася. Запам'ятай, що дорожче мого Таріка я не маю нікого у світі й він це добре знає. А наш спільний знайомий капітан Горностай дійсно причетний до цього дзвінка. Тільки в якому сенсі - скажу особисто. Виходить вниз, я тебе в червоній Хонді на стоянці чекаю, – далі дивувала Кіпрача вона.

– Навіть так? Уже спускаюся, – закрив теку Геннадій та губився в думках.

Він глянув на себе в дзеркало біля входу, нічого нового там не побачив і попрямував туди, де його чекала неповторна з минулого.

Вона дійсно була саме така. Красуня, що розквітла мов особлива небачена квітка, сиділа за кермом і посміхалася примруженим сонячним поглядом. Генка відчинив дверцята й запитав:

– Битися відразу будеш чи як поговоримо?

– Гено, не починай! Ну, скажи заради Бога, хто так приходить? Ніч надворі, я після завдання ще вся смикана. І тут нате вам: я твій старий знайомий... Ну, я й не стрималася. Вибачай! – розвернулася до нього на сидінні Ніла й продовжувала випромінювати поглядом усі барви сонця.

– Та жартую я! Щасливий бачити тебе в доброму гуморі. Але якби ти за мене заміж вийшла, то вночі я виносив би сміття, – вже повністю потрапив у полон її чар Геннадій, хоч мотивації візиту поки не відчував.

– Роки тебе не змінили, Кіпрачу! Добре, скажу без викрутас. Вчора почула від Таріка, що ви закінчили розгляд справи з убивством батьків, а малята вимушено потрапили до сиротинця. Це так? – чомусь зашарілася Ніла.

– Так! – спантеличено дивився на неї Геннадій.

– Добре. Не роби такі очі, наче прибульця побачив. Це ж я, та сама Ніла Сахно, якій ти розповідав що їв на сніданок і чим хочеш займатися все життя. Казав, що я твій найвірніший друг. Але життя вирішило інакше й не помилувало нас. У тебе відібрало батьків, а в мене материнство. Так сталося. Тому я прошу тебе про послугу: познайом мене з цими діточками, будь ласка. І якщо вони побачать в мені добру людину, ми з Таріком візьмемо їх на виховання. Про це ми вже давно мріємо, тільки якось не було часу та нагоди. А тут ти зі своїм вселенським добросердям знову на голову впав. Ну, як? Допоможеш старій знайомій відчути себе повноцінною? – такої відвертості він не чекав. Генка слухав і не знав: радіти йому чи шкодувати?

Спочатку вона зникла на довгі роки. Потім намагалася прибити, а тепер з'явилася й розповідає про дуже особисте та просить його стати посередником між нею й маленькими крихітками, яких він так полюбив. І що йому робити? Може просто відмовити? Дивно, адже їй стало б духу самій піти до притулку та Ніла вирішила запитати в нього, геть сторонньої діткам людини. Це чогось та варте, бо у маляток з'явиться шанс повернутися до нормального життя. Звісно Генка поняття не має: який той її незрівнянний Тарік, але ж він сам точно не може дати діткам родину, яку пропонує Вона. А він завжди буде поруч... З ким? З дітками чи з Нею?

– Ну, що ти закляк? Ніколи не бачив жінки-каліки? Та це не моя вина. Добре, вибач, що відірвала від справ. Я вже поїду, – стала наразі геть іншою ясноока красуня, а Генка зітхнув і промовив:

– Та не гони коней, зачекай! Я повинен зрозуміти: ти жартуєш чи серйозно?

– Бідолашний, зневірений Кіпрач! А хіба про таке жартують? Я не кожному відкриваю свою душу навстіж. Але ж ти в ній уже бував, тому й довірила найстрашніше, – тепер здається до нього повернулася та, яку він колись знав.

– Ти не ображайся, будь ласка, Ніло. Ми обов'язково поїдемо і я познайомлю тебе з цими неземними створіннями. Вони наче янголята. Просто я такого не чекав і не готовий все відразу прийняти. Я не знаю, як вийшло та люблю тих дітей, наче рідних. Ось і намагаюся збагнути: чи полюбиш ти їх хоча б так, як я.

– Тоді зателефонуй, як вирішиш. А я спробую довести, що не лише ногами вмію битися, а й серцем ще жива. Ти прости, що так напосілася й не зволікай. Бо мені чомусь здається, що цього разу у нас все вийде, Геннадію Кіпрач. Рада була повернутися з тобою до минулого життя... Бувай! – махнула вона на прощання долонею, а Генка раптом подумав, що саме таким рухом прощаються з ним маленькі крихітки. То, може, Ніла Сахно і є їх долею визначена мати?