Спочатку:
На сторінку книги
Наші дні. Європа
Десь у сільській місцевості
Вона прокинулася від того, що сонце різало очі. Повітря було насичене деревиною й кавою. Дивно.
Луїза на мить застигла, вдивляючись у вікно з ситцевими фіранками в дрібну квіточку. Насупилася й оглянула кімнату: голі стіни з бруса, біля ліжка тумбочка, у кутку вбудована шафа. Лаконічно. Навіть аскетично. Це ліжко здавалося занадто безмежним, щоб бути її власним. Усередині було порожньо. Це не моя кімната. Але як я тут опинилася?
Вона спробувала згадати вчорашній день… позавчора… тиждень… Паніка накрила липким потом. НІЧОГО. Вона не пам’ятала нічого. Ані власного імені, ані ким була. Це ж неможливо! Людина мусить бути кимось…
Погляд упав на двері збоку. Здогадавшись, що у кімнаті повинна бути ванна кімната. Вона різко підвелася — й одразу різкий, тиснучий біль пройняв скроні. Нудота підступила до горла. Важко дихаючи й перечікуючи, поки біль ущухне, Луїза повернулася на подушки. За десять хвилин спробувала вдруге — уже повільно й обережно піднялася з ліжка. «О, вийшло!» — далі обережно пересувала ноги в бік ймовірної ванної, там мало бути дзеркало.
Неквапливими кроками вона дісталася до дверей, і, як вона й очікувала, перед нею відкрилася вбиральня з душовою кабіною. Над умивальником висіло овальне дзеркало в дерев’яній рамі. Розуміючи, що трохи переоцінила свої сили, Луїза, важко спершись на умивальник, вдивилася у відображення.
Із дзеркала на неї дивилася молода жінка, мабуть, колись вона була красивою. Медово-шоколадне волосся ще не втратило блиск, але тепер нагадувало пташине кубло. Воно стирчало на всі боки, як суха трава, прикриваючи плечі й груди. Очі карі, із золотими цяточками, гарячково блищали, яскраво вирізняючись на блідому, хворобливому обличчі. На вилиці й чолі ще зеленіли синці, очевидно, не свіжі. Її побили? Тепер вона почала уважно розглядати себе.
Біла футболка, на її фігурі більше скидалася на сорочку. Тонкі руки з довгими пальцями. Нігті обламані, але видно, що були доглянуті. Декілька пальців прикрашали каблучки з діамантами. На безіменному — обручка. Біле золото, те що камінці –діаманти вона навіть не сумнівалася. Важкі та вишукані. Це явно ексклюзивна колекція, вартістю в тонну грошей. Вона задумалась, звідки вона це знала – пригадати не могла. Проте була певна, що в таких справах вона розбирається. І це вносило у її і без того неспокійний стан ще більше плутанини.
Ці коштовності зовсім не пасували до її теперішнього вигляду й аскетичної кімнати. Щось було не так.
Вона повернулася до спальні й опустилася на край ліжка, відчуваючи тягар у голові.
— Де я? — прошепотіла.
Луїза повернулася до кімнати, сіла на ліжко, відчуваючи тягар у голові. Вона використала майже увесь запас сил.
Раптом двері відчинилися. На порозі стояв чоловік: високий, широкоплечий, із обвітряним обличчям. Борода додавала мужності. В його постаті було щось від військового: рівна спина, скануючий погляд, тиснуча домінуюча енергетика. У руках — таця з чаєм і бутербродами.
— Нарешті ти прокинулася, — його голос був низький і спокійний. Слух різала різка вимова бородатого. Англійська не була його рідною мовою…проте для неї, напевно що так. Побачивши, як метнулися її очі, додав: — Не хвилюйся, я друг. Ти в безпеці.
Вона вдивилася на нього широко розкритими очима, але пам’ять залишалася порожньою. Ще раз метнувши погляд на свою обручку, вона з підозрою подивилася на незнайомця: Чи міг це бути її наречений? Вона ще раз спробувала прислухатися до свого внутрішнього відгуку на нього, та всередині панував повний штиль.
— Хто ви? — запитала тихо.
Він поставив тацю біля неї на ліжко, сам сперся на тумбу, тримаючись на відстані.
— Називай мене Матвій, — коротко сказав. — Ти потрапила в аварію. Я знайшов тебе біля дороги. І… ти сказала, що в небезпеці. Тому я вирішив прихистити тебе, доки не розкажеш, ЩО чи ХТО тобі загрожує.
Луїза здивовано розкрила очі. Хтось хотів її смерті? Вона ще раз подивилася на свої руки: так, це підтверджує її здогадку, що вона в цьому місці лише гостя. Вона спробувала ще раз напружити пам’ять, але це викликало лише нову хвилю запаморочення й пронизливого болю у скронях.
Матвій помітив, як вона зблідла й протягнула руку шукаючи опори. На мить у його очах спалахнула іскра жалю, але одразу згасла.
— Не примушуй себе згадувати, — мовив тихо. — Минуле не принесло тобі добра. Сконцентруйся на відновленні.
— Але я ж не знаю, чи зможу оплатити Вам за прихисток… поки не розумію, хто я, — несміливо почала вона.
— Не думай про це. Мені від тебе нічого не треба. Це місце тихе й відлюдне. Мене можеш не боятися. Чужаки сюди не забредуть. А свіже повітря й спокій, може, допоможуть пам’яті відновитися. Потім вирішимо, що з тобою робити, — на останніх словах, він сумно всміхнувся.
У наступні дні Луїза здебільшого спала, проте коли царство сну відпускало її у реальність, вона намагалася скласти пазл хоч загальної картини, де вона і хто вона. Чоловік, що виявляв сувору турботу про неї зараз був явно чужий. Тримав дистанцію, проте часто довго і уважно її роздивлявся. Він не ставив їй питань зараз. Проте вона розуміла, що це просто відсрочка. Вона не сховається у цій хатині серед лісу назавжди.
Абсолютна безпорадність перед світом змушувала її серце з жахом завмирати. Майбутнє нависало над нею, мов величезна бульбашка — ще трохи, і вона вибухне просто над головою.
Луїза повільно піднесла руку до обличчя. На безіменному блиснули діаманти. Отже, у неї був наречений. Але де він зараз? Чому не шукає? Чому про неї дбає чужий чоловік, а не той, хто мав би бути поруч?
«Ти сказала, що тобі загрожує небезпека» - так сказав Матвій…
Холодна підозра прокралася в душу, мов тінь: а якщо саме її наречений і хотів її смерті? Інакше навіщо вона тікає, чому шукає прихистку у чужих, в хатині незнайомця? Пам’ять мовчала, залишаючи її сам на сам із страхом.
Вона глянула на Матвія, що сидів біля вікна, заглиблений у свої думки. У його поставі було щось надійне й водночас небезпечне — оманливий спокій хижака, який не нападає без причини. Луїза не знала, ким він є: її порятунком чи продовженням кошмару. І ця невідомість лякала найбільше.
Далі буде...
