Спочатку:
На сторінку книги
XI століття. Індія
Сьогодні Раджа навідав Хранительку з черговим візитом. Девендра вже добре знав: кожний прихід князя робить Анджалі недосяжною для світу на цілий день. Так було й цього разу. Раджа виїхав лише під вечір. Увесь день він і Берегиня провели, обговорюючи план поїздки до північного сусіда. Лід нарешті тронувся: князь сусіднього князівства, після сотень відмов, уперше прийняв запрошення на зустріч від Виджайпала, щодо перемовин майбутньої торгівлі. Це було особливо цінно, оскільки це перше прийняте запрошення із сотен попередніх відмов.
У Раджі не було права на помилку: кожне слово, кожен жест повинні бути зважені й продумані. На підготовку лишався лише тиждень. Переговори обіцяли бути непростими, й навіть дрібна деталь в аргументах мала значення.
Девендра знав, як важко даються Хранительці такі дні. Вона відчувала величезну відповідальність. Раджа, проігнорувавши поради досвідчених радників, віддав перевагу думці, хай і обдарованої, але все ж занадто юної Берегині. Якщо похід Князя до сусіда зазнає поразки, репутація правителя як дипломата буде зруйнована. Цим обов’язково скористаються недоброзичливці. Тим паче останнім часом у війську ширилися тривожні чутки: нібито нинішнього Раджу хочуть усунути й чекають лише на його найменший промах.
Коли двері за правителем зачинилися, напруга в храмі відчутно спала. Анджалі втомлено опустилася на лаву й потерла скроні.
— Виглядаєш так, ніби сама відвоювала кордон, — тихо мовив Девендра, з’являючись у дверях.
Вона ледь усміхнулася й підняла брову:
— А ти звідки знаєш, як це виглядає?
Він не відповів. Лише підійшов, узяв її за руку й потягнув за собою.
— Куди? — здивувалася вона, намагаючись чинити опір.
Дев лише блиснув очима, пустотливо, по-хлопчачому, й нічого не сказав.
За кілька поворотів вони вийшли до невеличкої кімнати. Двері відчинилися, і Анджалі завмерла. На низькому столику диміли страви, світильники відливали м’яким жовтим сяйвом. У повітрі стояв аромат рису, запечених овочів і пряного напою з трав. Атмосфера була такою… несподівано домашньою.
— Ти ….чого це?.. — її голос тремтів.
— Ти навіть не обідала, — коротко кинув він і підвів її до столу. — Сідай.
Вона дивилася на нього широко розплющеними очима, але покірно сіла. Ще не вирішила, як на таке реагувати. Це схоже на просту людську турботу, але ж не від воїна… Залицяння?.. А тоді їй варто негайно припинити це. Але як це зробити, якщо вона сама розплавляється від його уваги, мов теплий віск? А він своїми вчинками робить її місію «тримати бастіон» зовсім невиконаною.
Девендра сам розлив настій у чаші, підсунув їй рис.
— Їж. Інакше ще звалишся від утоми. І що мені тоді робити?
— Ти поводишся, як сувора нянька, —не втрималася від іронічного уколу.
— Я — нянька? — він удав обурення. — Це ти ще ложку в моїх руках не бачила.
Він підніс їй ложку так серйозно, що Анджалі пирснула зі сміху.
— Обережніше, воїне. Переможеш мене цією ложкою — і храм залишиться без Хранительки!
Він теж засміявся — відкрито, щиро. І в цю мить обидва відчули ниточку, ще крихітну й тонку, але вже таку, що єднала їхні душі.
Саме це просте тепло виявилося небезпечнішим за будь-які визнання. Анджалі раптом ясно відчула: її серце наповнюється чимось новим — ніжністю, вдячністю, від яких хотілося і радіти, і боятися водночас.
***
Наші дні. Європа
Домініан виснажився безмежно. Цілий день — наради, переговори, жодного обіду й навіть ковтка свіжого повітря. Коли місто вже потонуло в нічних вогнях, він вирушив у бік дому. На зворотному шляху згадав, що голодний, як вовк, а Луїза не мала звички готувати. Тож звернув до улюбленого ресторану.
Зробив замовлення на виніс, а поки чекав, розглядав вітрину з десертами. Маленьке тістечко з мигдалем і кремом… Хм… Точно таке брала Аннет, коли вони пили каву. Після короткої внутрішньої боротьби із совістю він додав до замовлення ще рибу з овочами, салат — і два мигдалевих тістечка.
Його маршрут зазнав несподіваних змін. Проїжджаючи нічне місто, він кинув погляд на годинник. Може не встигнути. «Яка ж дурна ідея…» — майнула думка, але внутрішній голос одразу ж відігнав її. Домініан усміхнувся своїм думкам й сильніше натиснув на педаль газу.
Коли він увійшов у хол її офісу, Аннет проводжала до ліфта подружню пару. Вона щось лагідно їм говорила, усміхалася, а тоді повернулася й зустріла його погляд. На мить в її очах спалахнули здивування й радість. Та вже за секунду вона знову була зібраною й відсторонено ввічливою.
«Запізно схаменулася, Аннет, усе, що мені треба, я вже встиг помітити», — подумав Домініан із ледь помітною усмішкою.
Він підійшов ближче, демонстративно підняв пакети з відомого ресторану й майже урочисто мовив:
— Я голодний, як вовк, стомлений, як пес, і мені життєво необхідна допомога психолога просто зараз! І, судячи з твоїх очей, ти теж сьогодні без обіду. Тож ти не маєш права мені відмовити.
Вона кілька секунд кліпала, розгублено дивлячись на нього. Внутрішній голос підказував: непрофесійно дозволяти собі таку фамільярність. Вона не повинна піддаватися Домініанові. Але вона була така втомлена за цей тиждень… А вдома, окрім кішки, її все одно ніхто не чекав. І цей його жест — такий милий, повний тепла й турботи. Відмовити людині, яка, можливо вперше у житті, наважилася опустити броню, — було б справжнім блюзнірством. Тож вона заштовхала совість подалі.
Розсміялася, трохи схиливши голову:
— Вгадав. Я справді весь день тільки на каві.
Він демонстративно підставив їй лікоть:
— Тоді дозволь провести даму на вечерю… зовсім поруч, буквально за цими дверима.
Вона поклала долоню на його руку — і цей простий жест чомусь пробрав його глибше, ніж будь-які відверті слова.
У кабінеті Дом першим ділом відсунув журнальний столик, накидав на підлогу диванні подушки й розклав їжу. Дістав легке вино й, жестом запрошуючи «гостю до столу», сказав:
— Прошу до столу. Сьогодні найкращий ресторан міста працює лише для тебе.
Аннет під його поглядом ніби танула свічкою. Ще більше її тішило те, що такий, зазвичай суворий і стриманий чоловік, сьогодні відверто відкривався перед нею. Значить, він серйозно сприйняв їхні сеанси. Значить, все було недаремно!
Вона зняла туфлі й сіла на подушку, сміючись так щиро, що в нього відлягло від серця. Він, як підліток, хвилювався: а раптом вона не прийме його й залишиться лише в ролі психолога? Тоді він не знав би, як вийти із ситуації та зберегти обличчя. Але Аннет «відчула» його… і прийняла. Це наповнило його ніжністю й теплом до цієї жінки. Бо й у тигра мусить бути місце, де він може без страху зализувати рани.
Вони їли, жартували. Він розповідав їй про свій день — різкий, нервовий, повний роздратування. Але поруч із нею все це тануло. Вона слухала, іноді піджартовуючи:
— Ти так кажеш, ніби в тебе не наради, а битви.
— Так і є. Битва за клієнтську базу, проти конкурентів. І ще не ясно, що складніше: вправлятися мечем чи намагатися втримати бізнес на плаву в цьому безумному океані конкуренції, — усміхнувся він.
Коли вона побачила тістечко, її очі спалахнули:
— Ти навіть це запам’ятав?
— Звичайно. Я уважний.
— Ммм… тоді з тобою небезпечно сперечатися, — віджартувалася вона.
Вона розслабилася й відволіклася в їхньому маленькому світі - бульбашці, де вони з Домініаном сховалися від реальності за стінами її офісу. Обоє знявши маски й просто насолоджувалися таким простим заняттям, як вечеря. Так шкода було повертатися у справжній жорсткий світ із його умовностями й правилами. Їй стало трохи сумно.
У якийсь момент вона зітхнула й усміхнулася:
— Дякую тобі, Домініане. Це, мабуть, моя найромантичніша «ділова вечеря» за все життя.
— А я й сам не пам’ятаю, коли востаннє так вільно почувався, особливо поруч із жінкою, — чесно відповів він.
Вона глянула на нього тепло, але з легкою іронією:
— От бачиш. Уже вмієш. Не дарма працюємо. Але, боюся, треба зупинятися, а то я розбалуюся.
Дом побачив, що за жартами вона ховає ніяковість. Але цей вечір змістив основу його ставлення до неї. Останні кілька місяців він відчував, куди його тягне, але ще вагався. Чіплявся за усталене, зрозуміле буття. Та сьогодні він остаточно прийняв рішення щодо свого майбутнього — і жінки, яка сиділа навпроти. Ігри повинні закінчитися!
Він повільно відкинувся на подушку, його погляд затримався на її обличчі довше, ніж слід було. І тихо, але твердо, майже пошепки, сказав:
— Звикай.
Вона завмерла. Ці слова пролунали як вирок, як вирішення долі для них обох. Уся легкість і невимушеність вечора зникли, поступившись місцем чомусь новому, тривожному й неминучому
