Спочатку:
На сторінку книги
XI століття. Північна Індія
Девендра ще дозволив собі кілька годин у своєму тихому раю, де існували лише вони вдвох. Анджалі заснула в його обіймах, виснажена й тілом, і душею. Він довго вдивлявся в її обличчя, ніби намагався вкарбувати його в пам’ять назавжди. Погляд ковзав по ніжній лінії її брів, затримувався на маленькій родимці біля губ, милувався рівним подихом, що підіймав її груди. Його пальці перепліталися з пасмами чорного волосся, відчуваючи їхню шовковисту м’якість, і кожен дотик відлунював болем у серці.
Йому хотілося втонути в цій миті, заховатися в ній, як у святині. Але разом із ніжністю в душі росла нестерпна туга: він знав, що їхнє щастя — крихке, мов квітка в пісках, і Богиня не подарує їм довгих років. Те, що було між ними, вже зараз здавалося вкраденим у вічності.
«Якби час міг зупинитися»
Ті двоє — лише перші ластівки. У грудях стискало від усвідомлення: командувач уже веде сюди воїнів. Тиша ранку не була спокоєм — це було затишшя перед бурею.
Він підвівся, востаннє вдихнув запах її шкіри — теплий, п’янкий, рідний. Потім тихо вийшов. Побратими чекали надворі. Їхні очі — втомлені, але рішучі. Сутінок приміщення гойдав смолоскипи, відблиски ковзали по загартованих лицях.
Девендра обвів їх поглядом:
— Ті двоє були лише початком. Справжня хвиля йде сюди разом із Командувачем. І, боюсь, брати, нас просто змиє тією хвилею.
— Нас мало, — глухо озвався Сурадж. — Проти Командувача ми не вистоїмо.
— Так, — підтвердив Девендра. — Але наша місія - оберігати життя Берегині. Її вустами говорить сама Богиня. Це наш святий обов’язок - не лише перед Володарем, а й перед землею, на якій ми стоїмо.
Усі замовкли. Та кожен уже прийняв рішення.
— Тоді зустрінемо ворога з музикою, — гірко всміхнувся Сурадж.
Ніхто більше не сказав ні слова. Всі разом вони рушили сходами вниз, на пагорб, де внизу вже темніла долина. Там, серед диму й тіні, мала початися їхня остання пісня.
***
Анджалі знову бачила сон: воїн із мечем, обличчя його перекошене від люті, крокував прямо на неї. Його тінь росла, мов чорна гора, і ось-ось мала поглинути все світло. Вона рвучко прокинулась і підскочила на постелі. Серце билося так шалено, наче його стискала холодна залізна долоня.
Девендри поруч не було. Подушка поруч охолола. Повітря в кімнаті було важким, густим, просякнутим запахом гару, ніби дим уже просочився крізь стіни. З прочинених вікон вливалось глухе гудіння, схоже на стогін землі.
Анджалі відчувала: трагедії не уникнути. Кожна клітина тіла кричала про це. В її горлі стояв ком, пальці тремтіли, і все довкола — стіни, лампадки, навіть її власний подих — здавалося натягнутим до краю, як тятива лука. Вона підбігла до вікна. І застигла.
До храму, мов чорна хмара, сунуло військо. Вершники в темних обладунках наближалися щільною лавою. Копита коней глухо били в землю, і вона тремтіла, немов жива. У повітрі стояв важкий запах металу й гару, змішаний із пилом, що підіймався з-під копит. Дзвін зброї бринів, як передгрозовий дзвін.
На їхньому шляху стояло лише шестеро. Шестеро проти лавини. Леви серед людей. Їхні постаті здавалися маленькими перед валом кінноти. І серед них — її Девендра. Вона впізнала його відразу: по його поставі, як тримав меч — твердо, мов сама гора. Її серце стиснулося від болю, вирвався тихий зойк, а в очах защипало від сліз.
Вона похапцем натягнула на себе одяг, але пальці плуталися, тканина вислизала з рук. «О, Богине, бережи його…» — тільки й молилася подумки. Босоніж вибігла до кам’яного входу, і холод каменю обпік її ступні. Але вона не відчувала нічого, крім одного: знайти його поглядом .
Бій розпочався, мов удар грому. Залізо брязкало об залізо, крики й стогони рвали повітря. Побратими Девендри билися до останнього — шалено, з відвагою приречених, кожним ударом кладучи ворогів у пил. Кров бризкала на каміння, змішувалася з потом і пилюкою, і запах був такий їдкий, що перехоплювало подих.
Анджалі стискала груди руками. Їй було нестерпно на це дивитися. Кожен удар, кожен стогін різав її серце, розривав душу на шматки. І раптом вона побачила: четверо вершників вирвалися з загального бою, не спинившись ні на мить, — і помчали просто до храму. Їхні коні форкали й важко сопіли від натуги, очі тварин палали білим божевіллям. Вони неслися, наче темна буря.
Збившись із подиху, Анджалі кинулася до молитовної кімнати. Засунула важкий засув, впала на коліна перед вівтарем.
— Богине, почуй мене, — шепотіла, стискаючи долоні. — Не забирай його від мене. Я тільки віднайшла його… прошу, дай йому жити!
У двері вдарили. Раз. Деревина здригнулася. Другий — і засув затріщав, мов суха гілка. Третій удар розніс дошки вщент.
Її схопили за волосся, рвучко смикнули назад — біль пронизав скроні. Вона закричала, але крик захлинувся. Її виволокли з кімнати, потягли сходами, коліна обдиралися об камінь.
На верхівці сходів стояли четверо вершників. Троє — нерухомо, ніби чекали сигналу. Той, що тримав її, був вищий і ширший за інших. Його обладунки темно виблискували у світлі смолоскипів, на нагруднику сяяли знаки відзнак. Обличчя — перекошене гнівом, у зіницях палахкотіла лють.
Це був Командувач.
Він підтягнув її за косу так високо, що вона ледь торкалася носками каменю.
— Ах ти ж бісова відьма! — проричав він їй у вухо. — Ти затьмарила розум Володаря. Ти отруїла серця моїх кращих воїнів! Через тебе кращі з кращих сьогодні впадуть у пил!
Його обличчя почорніло від гніву, очі палали, мов вуглини.
— Ти помиляєшся! — благала вона, зриваючись на крик. — Зупинися! Це не я — це твоя ненависть осліпила тебе!
Її голос тремтів, але в ньому бриніло відчайдушне прагнення достукатися до його серця. Та обличчя Командувача залишалося кам’яним, лише щелепи судомно грали.
Скосивши погляд на бій унизу, Анджалі застогнала в безсиллі. Її серце завмерло — там, серед гуркоту мечів і криків, вона побачила Девендру. Його оточили, він бився, мов лев, але сили танули. Врешті він упав на коліна, а над ним уже здіймався ворожий меч, готовий обірвати його життя.
— Дев! — її крик розпанахав повітря. Вона смикалася, рвалася з останніх сил, нігті впивалися в зап’ястя Командувача, але його хватка лише дужчала.
Її відчай не лишився непоміченим. Очі Командувача спалахнули зловісним блиском. Він, мов звір, що відчув кров, ще сильніше смикнув її за косу, підніс угору так високо, що вона ледь торкалася землі носками. Від болю її тіло вигнулося дугою.
Він нахилився так близько, що його гаряче, важке дихання обпекло їй щоку. Його голос був низьким, тягучим, мов шипіння змії:
— Дивись, Берегине… — прошипів він. — Дивись, як через тебе гинуть найкращі! Дивись, як падають ті, що були опорою цього краю! Це твої руки тримають їхні голови під мечем. І сьогодні ти заплатиш за кожну краплю їхньої крові.
Його очі горіли божевільним вогнем, у зіницях відбивався полиск полум’я і кривавий хаос битви.
Анджалі задихалася від болю й відчаю, сльози застилали погляд. Вона бачила, як над її Девендрі замахнувся меч — і в ту мить світ завмер, перетворився на кошмар, де лишилося тільки одне: її крик і його смерть, що насувалася, як невблаганна тінь.
***
Девендра вже був поранений. Кров стікала з плеча, розрив на нозі пульсував із кожним ударом серця кров фонтаном виштовхувалася на пісок. Сили покидали його, та він ще бився, ще стояв. «Ще один удар… ще один подих…»
Раптом він почув відчайдушний крик із храму.
— Девендро!
Він на мить озирнувся. І цього вистачило. Його збили з ніг. Удар у коліно — він упав на камінь. Мечі зливалися над ним.
Він бачив, як Анджалі б’ється в руках ворога, як її очі палають відчаєм. Він бачив її простягнуті руки. І почув слова, ніби якась сила пронизала їх у повітря. І шепотом вітру:
— Коханий, милий мій… Це не кінець. Ми ще зустрінемося. Віднайди мене.
Його зранене тіло хилиться додолу, але в душі здіймається полум’я. Він не промовив жодного слова — та його очі відповіли їй, і ця відповідь була гучніша за крик:
— Обов’язково, любове моя. Я знайду тебе. У цьому світі… чи в іншому. Я клянусь.
Її губи тремтіли, сльози стікали по щоках. А він тримав її погляд до останнього, поки лезо ворога не затьмарило його обрій.
Анджалі завила. Її крик був, як розірвана душа. Вона відчула його останній погляд, його обіцянку. І Богиня подарувала їй ще один дар: почути його голос у той самий момент, коли він пішов.
Вона більше не пручалася. Командувач підняв меч.
— Тепер ти.
Вона заплющила очі. У грудях був спокій. Вона вже не відчувала страху. Її остання думка була: «Ми ще зустрінемось.»
Холодне лезо увійшло в її серце, і світ увірвався.
***
Раджа
Вершина пагорба розкрила перед ним долину. Світло дня чомусь обпікало холодом.
Там, де ще вчора стояв храм, здіймалася чорна хмара попелу.
Кам’яні сходи, що вели до головного входу, були розбиті. Частина колонад лежала набік, розтрощена, а над усім цим повільно кружляв попіл, здіймаючись зграєю вороння від подиху вітру.
Раджа спішився. Кроки луною розходилися по мертвому подвір’ю. Зійшов униз. Його обличчя було сірим від гніву й жалю. Тупий біль і туга стискали груди. «Як же так…!»
Під ногами хрустіли уламки кераміки й обпалені трави. У повітрі все ще стояв запах диму, металу й пахощів жасмину, що тепер змішалися з гаром.
Напіврозтрощені статуї і згорілі сувої. На місці, де віками зберігалися знання, тепер зяяла прірва. Раджа блукав без цілі — нікого вже не можна було врятувати, та він не міг просто піти.
Він відчував свою провину. Недарма ж дорога Хранителя ніколи не перепліталася зі справами Правителів. Люди сліпі, недалекоглядні. Його амбіції на гординя спалили те, що мало стати вічним.
Народ утратив свою Берегиню, а світ — молоду жінку, в якій спочивало знання.
Виджайпал зупинився посеред двору, підняв голову до сірого неба, намагаючись відшукати серед важких хмар образ Хранительки.
— Як би я хотів передати тобі, що в нас усе вдалося, — прошепотів він. — Каравани, повні товарів, тепер знайдуть шлях за межами наших земель. І при храмі у сусідньому князівстві вже закладають нову школу письма — ту, про яку ти мріяла, щоб знання не зникали разом із людьми…
Вітер зірвав його голос і розвіяв. У відповідь — тиша. Бо сказати це вже було нікому.
Він побрів далі, поки не побачив єдину кімнату, яка вціліла. Молебну. Статуя Богині була обвуглена, але обличчя — неушкоджене. На ньому ще тримався вираз спокою, якого Князь не відчував у собі.
Виджайпал упав на коліна і вперше в житті почав молитися.
— Я приніс мир у князівства, як вона мріяла, — тихо промовив він. — Я хотів поділитися радістю. Хотів, щоб вона знала: її жертва не була марною. Та кому тепер сказати «дякую», коли тих, хто заслуговував його, вже немає?
Він затих, часто й глибоко дихаючи. Губи затремтіли, а щокою скотилася самотня сльоза.
— Якби можна було усе «переграти»…
Його пальці торкнулися кам’яної підлоги — гарячої, наче вона ще зберігала тепло життя. Він тяжко зітхнув, зібрався із силами. Ледь підвівся — і погляд його спіткнувся об аркуш пергаменту.
Папір, наполовину обвуглений, лежав біля підніжжя статуї. Виджайпал, підкорившись пориву, підняв писання і розгорнув. Послання було обпалене по краях, але в центрі, серед золи, кілька рядків залишалися неушкодженими:
«Ті, хто впали в ім’я світла, повернуться, коли світ знову забуде, що воно існує.»
Його губи затремтіли — то була не посмішка, а щось між плачем і подихом віри. Він стис сувій, притиснув до грудей і ще довго стояв мовчки.
