Спочатку:
На сторінку книги
Наші дні. Європа
Хоча й усі слова кохання були вже сказані, і переїзд був таким бажаним і логічним кроком, Аннет відчувала якусь ніяковість перед Домом. Він пропонував їй перевозити речі ще тоді, коли був у лікарні, проте вона знаходила тисячу відмовок, чому не може цього зробити. Вона абсолютно перестала себе розуміти. З одного боку — ось воно, «Щастя», бери його, чого ж ти зволікаєш? Проте якісь сумніви, наче реп’ях, причепилися до душі й не давали їй спокою.
Коли Домініан повернувся додому, часу на самокопання не залишилося. А відмовлятися від свого подарунку долі було б уже непробачною дурістю. Тож Аннет переїхала до нього наступного ж дня після його виписки. Без гучних заяв і коробок, що гупають у коридорі, — тихо, зранку.
Чоловік вирушив на роботу, якої зібралося цілі гори, а вона вирішила взяти вихідний і залишилася освоюватися.
Закривши за коханим двері, повернулася й видихнула. Спершу пройшлася всіма кімнатами, підсвідомо остерігаючись натрапити на речі попередньої нареченої. Із полегшенням зітхнула, коли нічого так і не потрапило на очі ні у спальні господаря, ні в суміжних кімнатах. У вітальні з’явилися дві її подушки на дивані, у кухонній шафці — улюблені чашки, вимиті до скрипу й розставлені саме так, як зручно брати рукою. На вішаку — її плащ поруч із його курткою. На підвіконні — маленький вазон із розмарином, «щоб пахло домом».
Так у клопотах минув день. Коли сонце схилялося до заходу, Аннет раптово охопило дивне хвилювання. «Ох, знову починається. Ну що за маячня!» Щоб відволіктися від непотрібних нервів, дівчина зосередилася на приготуванні вечері. Ресторанна їжа, звичайно, смачна. Але вона хотіла годувати свого чоловіка сама. Тим паче, це непогано в неї виходило.
Після першого робочого дня Дом відчинив двері й на мить завмер у передпокої. Повітря пахло запеченим м’ясом і картоплею, гілочкою розмарину й дощем, що тільки-но вщух. Світло лампи не різало очі — м’яка тепла пляма тягнулася з кухні. Він зняв плащ, торкнувся пальцями піджака — і посміхнувся: його чекає кохана жінка. Це просте усвідомлення наповнювало душу теплом і спокоєм. Безшумно ступаючи, Домініан рушив на світло. Око зачепилося за маленькі дрібниці у вітальні, яких не було ще вчора, але які надали життя його помешканню.
Заклопотана біля духової шафи, Аннет не одразу помітила Дома. Тому, коли повернулася, трохи зойкнула від здивування. Зразу ж її погляд зупинився на букеті рожевих півоній у його руках. Серце затопило теплом, з усмішкою на все обличчя вона наблизилася до коханого.
— Ти встиг? — озвалася тихенько Аннет.
— Встиг, — Дом пройшов ближче, обійняв за спину і щільніше притиснув її до себе. — І, здається, потрапив туди, куди завжди хотів.
Аннет предстала перед ним із закрученим волоссям і в халаті-кімоно. Без жодного макіяжу. Така домашня, така чарівна.
— Бачу, мене чекали, — наближаючись до губ коханої, з усмішкою промовив чоловік.
— Я так довго тебе чекала…, — останню фразу вона договорити не змогла, бо пристрасний поцілунок накрив її вуста. Жадібно зарившись пальцями в її волосся, Дом ніби шукав підтвердження щойно почутим словам. І він отримав його: тонкі руки обвилися довкола його шиї, теплі губи жадібно пригорнулися до його губ. Він відчув фантастичне задоволення і радість, таку сильну, що вона була майже нестерпною.
Лише кілька хвилин потому Домініан знайшов у собі сили відірватися від цих невимовно солодких губ і пильно глянув у обличчя жінки. Побачив лише безмежне захоплення, любов і бажання. Він спробував усміхнутися й ніжно потерти пальцями шовк потилиці, але бездонна глибина очей неймовірного кольору манила і не відпускала. Дом знову жадібно припав до губ, що зводили його з розуму. Аннет тремтіла в його руках і притискалася до нього з такою пристрастю й бажанням, що йому все складніше ставало контролювати власні емоції й почуття.
Йому нарешті вдалося з труднощами відірвати руки і опустити їх нижче, знову обнявши тонку талію, але відірватися від палко відповідаючих на його поцілунки губ було набагато складніше. А коли йому все-таки вдалося й це, пролунав невимовний стогін розпачу, причому було неможливо визначити, хто саме з них видав такий звук відчаю, від раптової й нестерпної втрати відчуття злиття одне з одним. Голова Аннет безсило схилилася на його груди. Заплющивши очі, Дом відчував, як серце шалено б’ється об ребра. Ще раз судомно вдихнувши, він ніжно підняв її голову. Очі Аннет були заплющені, довгі чорні вії відкидали тіні на шовковисті щоки, а напіввідкриті губи шукали його губи.
Не відчуваючи нічого, крім його обіймів і задоволення, яке це їй приносило, Аннет смутно усвідомлювала, що вже опинилася на ворсистому килимі перед каміном. Але якщо йому ще й вдавалося якимось дивом стримувати себе, то Аннет цього робити більше не могла. Світ зник, важливо тільки чоловік перед нею. Тут і зараз. Вона упивалася відчуттям влади на цим сильним, напруженим тілом. Вона відчула себе водночас і дуже могутньою, і дуже безпорадною перед Домініаном. Якимось шостим чуттям, про існування якого Аннет навіть не підозрювала, вона безпомилково визначила, що Дом відчайдушно намагається стримуватися й не робити цей поцілунок надто пристрасним, і відчула безмежну, майже нестерпну ніжність.
— Відкрий очі, крихітко, — прошепотів Дом. Дівчина підкорилася й побачила на напруженому й потемнілому обличчі як яскраво горіли бурштинові очі. Чуттєві губи ворушилися, хрипко повторюючи слова любові. Її серце забилося частіше. Піднявши руку, вона торкнулася смаглявої щоки. Не відводячи погляду від її очей, Дом злегка повернув голову й ніжно торкнувся губами її чутливої долоні.
Відчуваючи, як шалено б’ється серце, Аннет повільно провела кінчиками пальців по його вилицях, підборідді, сильних м’язах шиї, широких плечах, напружених м’язів. У неї з’явилося відчуття, що вона пестить обтягнутий атласом граніт.
Дом спостерігав за прекрасним обличчям, де, мов у дзеркалі, відбивалися всі ті почуття, які вона відчувала. І при кожному видиху, що зривався з її губ, при кожному неспокійному русі голови, його переповнювала невимовна, майже болісна ніжність. Щиро і самовіддано, вона відкривалася йому назустріч. У нерівному світлі каміна вона невідривно дивилася в його очі, наче чекаючи якогось сигналу. І в цю мить її рука ніжно погладила його підборіддя, ніби намагаючись зняти напругу, а слова, які зірвалися з її губ, остаточно зводили його з розуму:
— Ви варті того, щоб вас чекали майже тридцять років, містере Арден.
Домініан відчув, що зовсім утратив контроль над власним диханням. Стиснувши долонями палаюче обличчя Аннет, він зміг лише хрипко прошепотіти:
— О Боже…
Коли все вляглося, вони ще довго лежали, дивлячись на вогні каміну, не розмикаючи обіймів. З вулиці долинав шепіт дощу — рівний, заспокійливий. Осінь вступила у свої права. Вода змивала пил із дахів, з доріг, з пам’яті. Дехто називає це сумом — для них це було початком.
— А як же вечеря?! — несподівано охнула Аннет.
Дом засміявся і, поцілувавши кохану у шию, підвівся сам і допоміг Аннет.
Вони їли не поспішаючи. Говорили про дрібниці: про дощ, що цілий день не збирався вщухати, про його перший день на роботі, про смішний напис на пакеті з хлібом. Їхні слова не поспішали випереджати серця; навпаки — наздоганяли їх. Десь посеред вечері Дом раптом затих і тільки дивився на неї, ніби звіряючи внутрішній компас.
— Знаєш, — сказав він неголосно, дивлячись на мокрі вогні міста, — я довго шукав спокій.
— А він? — усміхнулась Аннет.
— А він завжди був там, де ти.
Вона на мить заплющила очі. Дощ рівно стукав у раму, і кожна крапля здавалася новим словом у їхній історії. Не клятвою — звичним щоденним «я тут». У цій простоті було те, про що колись лше мріяла Анджалі: шанс на завтра.
Із філіжанками кави вони підійшли до вікна. Дом став позаду, обійняв її, поклав підборіддя на плече. Її долоня лягла поверх його руки — спокійний, простий жест.
За вікном дощ стишувався. У кімнаті погасли свічки. Дім дихав рівно. І двоє людей у ньому теж. Їхній спільний ритм — не гучний, не урочистий — рівний, правдивий, той, що тримає на плаву у найтемнішу пору року.
