Раді Вас бачити!

Кіра уважно вивчала зміни в розкладі, зупинившись біля інформаційного стенда. Час від часу занотовувала щось у телефон, звіряючи нові аудиторії та години проведення пар.

За три дні її відсутності в чаті групи панувала майже лякаюча тиша. Староста, проводячи більшість часу в ліжку через температуру і болісну менструацію, раз у раз відкривала переписку, очікуючи побачити звичний потік повідомлень. Та чат мовчав. Навіть уночі, коли зазвичай студенти знаходили привід посперечатися чи пожартувати.

Зрештою це навіть трохи заспокоїло її.

Коли ставало легше, Кіра бралася за справи, які давно відкладала. Розчистила від снігу доріжки на подвір'ї, перебрала шафи всієї родини, навела лад у підвалі й навіть пересортувала домашню аптечку.

Тато, заставши доньку за тим, як вона з педантичною уважністю перевіряє терміни придатності ліків у кожній коробці, лише здивовано похитав головою. А потім із задоволенням приєднався до неї, допоміг закінчити й уперше за довгий час без поспіху приготував вечерю для всієї родини.

Той вечір несподівано виявився особливо теплим.

Вони всі сиділи за одним столом, ділилися новинами, будували плани й сміялися над історіями близнючок. Андрій узагалі не замовкав, навперебій розповідаючи про тренування й майбутній випускний, раз по раз перебиваючи молодших сестер. Кіра лише всміхалася, дивлячись на свою родину, й ловила себе на думці, що саме заради таких вечорів варто було трохи пригальмувати й побути вдома.

Занурена у власні думки, вона різко обернулася й ледь не зіткнулася з кураторкою групи.

— Пані Дорошенко, ви саме мені й потрібні! — радісно вигукнула викладачка, легенько торкнувшись її передпліччя. — Вам уже краще? Щось ви все ще трохи бліді.

— Людмило Олексіївно... — Кіра чемно всміхнулася. — Уже значно краще. Дякую. Щось сталося?

— Нічого надзвичайного. Я вже отримала теми для ваших курсових проєктів. Хотіла попросити вас простежити за активністю Соболєва. Якийсь він ці кілька днів підозріло ініціативний, — викладачка поправила окуляри, багатозначно глянувши на дівчину.

— Перепрошую?..

— Соболєв запевнив мене, що ви зараз дуже зайняті, тому він із величезним задоволенням сам розподілить теми й сформує пари для всієї групи, — кураторка скривилася. — Збрехав?

Кіра на мить завмерла.

— Ні... що ви... — натягнуто всміхнулася вона. — Я простежу, щоб усе було гаразд.

— От і чудово. Сподіваюся, до наступного понеділка список уже буде готовий, і я зможу його затвердити.

— Звісно, Людмило Олексіївно. Вибачте, я запізнююся на журналістську етику, — староста кинула погляд на годинник. До початку пари залишалося не більше трьох хвилин.

— Так-так, краще не запізнюйтеся! — щиро всміхнулася викладачка, легенько поплескавши дівчину по плечу. — Але є ще дещо... Оберіть собі в пару когось... більш активного. Ваш тандем із Дарією минулого разу виглядав не надто вдало. Поки ви захищали проєкт, вона не могла відповісти на жодне запитання.

— Я із задоволенням підтягну її, — спокійно відповіла Кіра.

— Пані Дорошенко, мене дуже тішить, що ви така відповідальна й добра дівчина. Але запам'ятайте одну річ: той, хто постійно тягне ледацюг, зрештою сам залишається позаду, — Людмила Олексіївна повчально підняла вказівний палець. — Мені вже час.

Викладачка рушила далі коридором.

Кіра ще кілька секунд задумливо дивилася їй услід, намагаючись зрозуміти, чому кураторка так категорично налаштована проти її напарниці. Потім поправила сумку на плечі й швидким кроком попрямувала до аудиторії.

Вона зайшла саме тієї миті, коли викладач уже наказував прибрати все зі столів і почав роздавати тестові завдання.

Тихенько поклавши журнал на кафедру, Кіра з привітною усмішкою підійшла ближче.

— Давайте допоможу.

Пан Чегринець, який вкотре нагадував правила проведення тесту й перелічував усі можливі покарання за телефони, шпаргалки та будь-які спроби списати, схвально кивнув.

Кіра швидко почала розкладати аркуші по рядах. Біля останнього столу вона ненадовго зупинилася.

Микита вже сидів, недбало відкинувшись на спинку стільця, й дивився на неї з тією самою нахабною усмішкою, яка останнім часом дратувала Кіру дедалі більше. Поряд Кирило. Він теж стежив за нею. Але не з викликом чи насмішкою. Швидше... уважно. Наче хотів переконатися, що за кілька днів відсутності вона справді знову повернулася. Щойно їхні погляди зустрілися, хлопець одразу відвів очі, зробивши вигляд, що його набагато більше цікавить вікно.

Кіра примружилася.

— Сподіваюся, теми для проєкту все ще у тебе. Інакше я тебе придушу, щойно випаде така можливість, — тихо прошипіла вона, схилившись над Микитою.

Той широко всміхнувся.

— Уже все зробили. Не хвилюйся, Шакіро, — він безцеремонно вихопив із її рук тести — для себе й Кирила. — Бачиш? Я сьогодні напрочуд корисний громадянин.

— Це мене і лякає, — сухо відповіла Кіра.

Микита тихо пирхнув, ледве стримуючи сміх. А Кирило сам не розумів, чому після кількох днів її відсутності їхня звична перепалка раптом почала нагадувати... воркування голубків.

Староста підтиснула губи й пройшла далі. Своє місце вона обрала просто позаду хлопців. Так було значно простіше контролювати тих, хто найчастіше знаходив пригоди навіть під час звичайного тесту.

— Отже, у вас рівно година, — нагадав пан Чегринець, повертаючись до свого місця. — У кожного свій варіант, тому ваші балачки не мають жодного сенсу. Працюйте.

Перші п'ятнадцять хвилин в аудиторії панувала майже ідеальна тиша. Чути було лише шелест перегорнутих аркушів та тихе поскрипування ручок по паперу.

Микита, швидко відповівши на перші запитання, непомітно ковзнув поглядом до викладача, який уважно стежив за студентами зі свого місця. Переконавшись, що той втупився в ноутбук, хлопець крадькома озирнувся. Староста, не звертаючи ні на кого уваги, вже списала другий аркуш. Вона так зосереджено водила ручкою, ніби навколишній світ для неї перестав існувати.

Микита ледь усміхнувся й нахилився до Кирила.

— Як думаєш, якщо написати викладачу статтю про те, що тестування можна розцінювати як психологічне насильство, він поставить автомат?

Кирило навіть не підняв голови.

— Пиши. Із задоволенням подивлюся, як тебе після цього ще на тиждень запроторять у статус куховарки чи технічки.

— Якийсь ти сьогодні нервовий...

— Здогадайся чому, — Кирило крадькома кинув погляд через плече, натякаючи на старосту, яка, здавалося, буквально дихала їм у потилицю. — Відколи вона сідає позаду?

— Незабаром пересяде, — лукаво всміхнувся Микита, а в очах одразу спалахнув знайомий азарт.

Лебединський лише похитав головою й повернувся до тесту.

Минуло не більше хвилини.

— Лебідь...

— Що ще?

— А якщо ми все ж придумаємо, як відкосити від тієї Вишневецької, підеш на вечірку до Сірого?

Кирило повернувся до друга.

— Соболь, може, поговоримо про це пізніше?

— Чому не зараз?

— Бо ми пишемо тест, наприклад. 

— Я вже майже дописав.

— Замовкни хоча б на п'ять хвилин.

— Домовилися.

Не минуло й хвилини.

— Лебідь...

Кирило повільно заплющив очі. Він уже добре знав друга й розумів, що той не відчепиться.

Саме в цю мить над ними нависла тінь викладача.

— Панове, якщо ви вже завершили тест, можете продовжити бесіду в коридорі.

Микита миттєво випростався.

— Ми обговорювали журналістську етику, — абсолютно серйозно уточнив Микита.

Пан Чегринець похмуро глянув на зухвалу усмішку студента, а тоді перевів погляд на старосту.

— Пані Дорошенко.

Кіра здивовано підняла очі.

— Так?

— Якщо ви не заперечуєте, мені буде значно спокійніше, якщо ви сядете між цими двома, — він кивнув у бік сусіднього круглого столу. — Виключно заради загального спокою.

— Звісно... — староста вимушено посміхнулася.

Викладач із красномовним попередженням подивився на хлопців і неспішно рушив далі між столами, час від часу зазираючи студентам у роботи.

Кіра мовчки зібрала свій тест, ручку й підвелася.

Микита не стримав усмішку. Перехопивши погляд Кирила, він ледь помітно підморгнув. Обличчя Лебединського витягнулося від подиву.

— Ти — повний ідіот, — самими губами промовив він.

Соболєв посунувся, звільняючи місце посередині. Кіра сіла між хлопцями й важко зітхнула. Здавалося, відтепер вона опинилася не на тесті, а між двома ходячими проблемами.

Не звертаючи на них уваги, дівчина ще раз уважно перечитала запитання й узялася відповідати. Рядок за рядком у пам'яті спливав текст із підручника, тож ручка впевнено ковзала по паперу.

Староста напружилася, коли Микита схилився ближче. Її рука лише на мить завмерла, але майже одразу знову вивела наступний рядок.

— «Журналіст має дотримуватися принципів об'єктивності...» — ледь чутно прочитав він початок її відповіді. — Шакіро, ти що, підручник проковтнула? Так люди навіть не розмовляють.

Гарячий подих лоскотно торкнувся її холодної щоки.

— Замовкни, — не відриваючи погляду від тесту, тихо відповіла Кіра.

— «...дотримання професійної дистанції...» — не вгамовувався Микита, ковзнувши поглядом нижче, й схилився ще ближче, демонстративно порушуючи ту саму дистанцію. — Ти справді весь підручник вивчила напам'ять? Чи просто комусь ночами настільки нудно, що...

Закінчити він не встиг. Чобіток на масивній підошві безжально наступив йому на ногу.

— А-ауч... — сичачи від болю, прошепотів Микита, різко сіпнувшись і вдарившись коліном о стіл. 

Кіра навіть не повернула голови, проте кутик її губ ледь помітно смикнувся.

Викладач озирнувся на шум, одразу подивившись на дальній стіл, за яким корпіла робота. Соболєв, театрально грає бровами, піджимає губи і відповідає на питання, поки відчуває погляд пана Чегринець. 

Той, похитав головою, рушив до кафедри, знову сів за свій ноутбук. 

— Садистка ти, Шакіро... — пробурмотів Микита, потираючи ногу. — Хоча чого я дивуюся? Недарма кажуть, що у тихому омуті чорти водяться.

— Просто замовкни, — крізь зуби процідила староста. — І пиши свій тест.

Кирило мимоволі стежив за цією словесною перепалкою значно уважніше, ніж за власними відповідями.

— Дивно, — спокійно озвався він. — Раніше ти на жарти Соболя так гостро не реагувала. Невже цього разу він випадково влучив у болюче?

Кіра перевела на нього погляд.

— Ти теж хочеш? — тихо поцікавилася вона.

— Та ні, — незворушно відповів Кирило й повернувся до аркуша. — Просто подумав... Соболь, ти певен, що нам потрібна така бойова напарниця? Вона ж швидше візьме нас за горло, ніж у когось інтерв'ю.

— Певен. Ніхто не втече від її запитань, — не стримуючи усмішку, підхопив Микита.

Кіра насупилася. Відхилилася на спинку стільця й уважно подивилася спочатку на одного, потім на іншого. Щось у цій розмові їй зовсім не подобалося.

— Про що ви взагалі говорите?

Микита широко всміхнувся.

— Про наш курсовий.

Кіра завмерла.

— Що?

— Ми записали тебе до нашої команди, — ніби між іншим повідомив Соболь. — Правда, гарно придумали?

Кілька секунд дівчина мовчала.

— Нізащо.

— Уже пізно, — байдуже знизав плечима Микита. — Ти залишилася єдиною без пари.

— Це жарт?

— Ні. Це прояв нашої турботи, — із цілком серйозним виглядом відповів він.

— Тож краще подякуй, — спокійно додав Кирило.

Кіра ошелешено видихнула.

Вона ще не до кінця усвідомлювала, що саме ці двоє встигли накоїти за три дні її відсутності. Але одне знала напевно — так просто їм це з рук не зійде.