Раді Вас бачити!

На СТО пахло моторною оливою, гарячим металом і дешевою кавою з автомата. Флуоресцентні лампи тихо гуділи, а з колонок на повну лунав «Океан Ельзи».

На підйомнику висів старенький «Ланос», який, здавалося, давно вже заслужив спокійну пенсію. Микита стояв під автомобілем, затягуючи останній хомут на глушнику, і голосно сміявся.

— Дядьку Сашку, я вам клянуся — цей глушник уже не вихлопна система, а музейний експонат! Він пережив три кризи, дві війни… і точно бодай одну жінку з характером.

Дядько Сашко — рідний брат батька Микити, кремезний чоловік із густими вусами — похитав головою, стримуючи усмішку. 

— Що, твоя староста знову щось утнула?

— Староста? — Микита пирхнув. — Та це ходяча інструкція з техніки безпеки. Як на зло, завжди з'являється саме тоді, коли ми тільки збираємося зробити щось цікаве. І відразу всім настрій псує.

Микита опустив автомобіль із підйомника, сів за кермо й провернув ключ у замку запалювання. Двигун кілька разів невдоволено покректав, а тоді рівно загуркотів.

— Ну ось, можеш, коли захочеш! — задоволено поплескав його по плечу механік. — Ще трохи — і я б подумав, що ти язиком працюєш краще, ніж ключем.

— Одне іншому не заважає.

— Не розслабляйся, кріпаку. Перевір ще раз кріплення, бо клієнт через пів години приїде.

— Буде зроблено, шефе.

Микита знову нахилився до машини, а дядько Сашко задумливо смикнув себе за вуса.

— То ви зустрічаєтеся?

— Га? — хлопець навіть голову підняв.

— Ну ти й твоя староста.

Микита голосно зареготав.

— Збав Боже! Вона достобіса язиката. І вперта, як десять ослів. Думає, якщо староста, то може командувати всіма навколо. Самовпевнена така… аж дивно, що ще нікого не задушила своїми правилами. А ідеалісток я на дух не переношу.

Вітька, молодший механік, саме доїдав бутерброд. Почувши це, він мало не вдавився чаєм.

— А може, вона просто тобі подобається?

Микита скривився.

— Та пішов ти! Подобається… Вона мені подобається приблизно так само, як ранкова лекція о восьмій. Аж ніяк, але терпіти мушу.

Він ще раз перевірив кріплення й дотягнув останній болт. 

— Просто… задивляюся іноді, — признався Микита. — Вона так смішно сердиться! Ото як насупить брови, починає мене виховувати… І тоді аж язик свербить сказати щось таке, щоб вона ще більше розізлилася. Це, мабуть, усе, що нас пов'язує за останні… сім років. А може, й більше.

Кирилу такого він точно не сказав би. Друг потім до кінця семестру діставав би його жартами, але він звик до відвертостей з чоловіками на СТО. 

Микита викотився з-під машини, сперся ліктем об крило й задоволено оглянув свою роботу.

Дядько Сашко хитро примружився.

— Усі ми так казали.

— Що казали?

— Що та сама дівчина не подобається. А потім одружувалися.

— Ой, почалося… — Вітька закотив очі і просичав. 

— Та мовчи вже, — відмахнувся механік. — Пригадай себе. Скільки ти мені розповідав, що Оленка якась не така. Ледь не щодня компостував мені мізки. А потім пропав на кілька місяців і повернувся вже одруженим. 

У боксі знову вибухнув сміх. Микита теж усміхнувся. Та жарти чомусь уже не здавалися такими смішними.

Останнім часом він і справді ловив себе на дивній думці, що його увага сама чіплялася за Кіру частіше, ніж хотілося. За цю її звичку сперечатися. За те, як вона одним поглядом могла поставити на місце пів групи. За її впертість. Це страшенно дратувало і водночас… чомусь інтригувало.

— Та годі про це. Краще розкажіть, як там мої батьки. Тато ще заїжджав? 

— Заїжджав, — кивнув дядько Сашко. — Допомагав із тим «Фольксвагеном», який ми вже другий тиждень до ладу довести не можемо.

Він кивнув у бік машини, що стояла в дальньому боксі, а тоді вже тихіше додав:

— Каже, ти знову оплатив їм комуналку і ліки... Зауважив, що йому вже незручно від того, як часто ти допомагаєш.

Микита знизав плечима, а усмішка поволі зникла з його обличчя.

— Та що там ті гроші… Якщо я можу полегшити їм життя, то чому б ні? Вони й так усе тягнуть на собі. Хочу хоча б частину оплати за навчання взяти на себе. Та й удома зайва копійка ніколи не завадить.

— Вони хвилюються, що ти закинеш університет і перейдеш сюди на повний робочий день, — дядько Сашко по-батьківськи подивився на хлопця.

Микита усміхнувся.

— Та не дочекаються! Я ж просто підробляю. Журналістика мені справді подобається.

Він одразу повернувся до свого звичного нахабного тону:

— Хоча тут, чесно кажучи, іноді веселіше, ніж на деяких парах. І хто ще мені так щиро скаже, що я нахабний ледацюга із золотими руками?

— Я ще багато чого можу сказати, — хмикнув дядько Сашко.

— Ось за це вас і люблю, дядько. 

Робота кипіла аж до пізнього вечора. Під жарти, дружню лайку й постійне: «Ключ на сімнадцять!», «Компресор увімкни!» та «Хто забрав мою викрутку?!».

Микита працював швидко, вправно й без зайвих слів. Під автомобілями, серед запаху мастила й гуркоту інструментів, він почувався напрочуд спокійно. Тут кожна проблема мала рішення. Треба було лише знайти несправність і взяти правильний ключ.

Близько десятої вечора останній клієнт поїхав.

Дядько Сашко простягнув хлопцеві конверт.

— Ось твоє за два тижні. І премія. Сьогодні ти добре попрацював.

— Дякую.

Микита засунув конверт у кишеню комбінезона й попрямував до умивальника. Чорна смуга під нігтями, як завжди, вперто не хотіла зникати, але він не заспокоївся, доки не відмив руки до скрипу.

Переодягнувшись і попрощавшись із чоловіками, він підхопив шолом і підійшов до старенької «Хонди», яку минулого року вони разом із дядьком Сашком буквально зібрали по запчастинах.

Закинувши рюкзак на плече, Микита дістав телефон.

На екрані вже чекало повідомлення від Кирила:

Що робиш у суботу? Мене знову хочуть звести з Вишневецькою. Терміново треба щось вигадати.

Микита тихо хмикнув і швидко набрав відповідь:

Розберемося. Не кіпішуй.

— Що ж тобі так не щастить із дівчатами, друже?.. — пробурмотів Соболєв, ховаючи телефон до кишені.

Він натягнув шолом, завів мотоцикл і, поки двигун рівномірно прогрівався, сам не помітив, як почав насвистувати мелодію, що весь вечір лунала в майстерні. Тим часом застебнув куртку й натягнув рукавички без пальців.

У кишені лежали чесно зароблені гроші, а руки неприємно нили після важкого дня. Проте думки чомусь знову повернулися до Кіри.

Йому було вже цікаво, чи прийде вона завтра. Сьогодні її не було в університеті, і навіть якось незвично минули всі пари без вічних зауважень і сердитого погляду старости. А якщо завтра все ж з'явиться… знову насупить брови? Почне читати мораль? Чи після п'ятниці взагалі зробить вигляд, що його не існує?

«Дратує…» — подумав Микита.

І сам тихо хмикнув. Бо якось дивно виходило, що за цілий день із голови так і не вилізла одна вперта дівчина.