Раді Вас бачити!

У їдальні маєтку тихо лунала класична музика, ненав'язливо заповнюючи напружену тишу.

Кирило задумливо сидів посеред довгого столу між батьками, кожен із яких займав своє місце на чолі. Стіл, як і завжди, був бездоганно сервірований. Запах свіжих трав змішувався з ароматом запеченої риби, а економка безшумно ходила кімнатою, мов тінь, уважно стежачи, щоб усе залишалося ідеальним.

Хлопець похмуро колупав виделкою вечерю.

— Як минув твій день, сину? — поцікавився батько, неспішно смакуючи витримане вино.

Кирило підвів очі. Навіть за сімейною вечерею батько не зняв бездоганно випрасуваного піджака. Потім перевів погляд на матір, яка лагідно всміхнулася, намагаючись підтримати його без слів.

— Усе гаразд, — коротко відповів хлопець, знизавши плечима.

— Здається, у тебе скоро почнеться практика, — продовжив батько, переглянувшись із дружиною. — Якщо захочеш, я можу допомогти.

Кирило звів брови.

— Відколи ти почав займатися журналістикою?

— Хіба журналісти не беруть інтерв'ю у відомих людей? Чи я щось плутаю? — чоловік поблажливо всміхнувся. — Чи, може, я недостатньо цікавий для твоєї майбутньої кар'єри?

— Зазвичай нас розбивають на пари й дають конкретні завдання, — стримано пояснив Кирило. — Буде дивно, якщо я запропоную взяти інтерв'ю у власного батька. Для журналіста це не надто етично.

— Можливо, це навіть на краще, — м'яко втрутилася мати. — Коли наберешся досвіду, матимеш більше можливостей і впливу. Тоді вже поспілкуєшся з татом як справжній професіонал.

— Ти права, люба, — погодився батько. — Хоча мені все ж цікаво, чи не помилився наш син із вибором професії.

Він уважно подивився на Кирила. Хлопець не відвів погляду, тому зелені очі вперто зустрілися з батьковими.

Ця тема виникала за столом уже не вперше.

— Здається, ми давно це вирішили. І, наскільки пам'ятаю, навчаюся я цілком успішно.

— Звісно. Але ніколи не пізно змінити рішення, — спокійно відповів чоловік. — Невже ти й досі зовсім не шкодуєш, що відмовився від навчання в Америці?

— Не шкодую. Ба більше, у шухляді твого столу досі лежить моя тека зі спростуванням усіх аргументів на користь закордонної освіти. Якщо забув, можеш перечитати.

Мати тихо засміялася.

— Упертий... Увесь у батька!

Чоловік всміхнувся кутиком губ, не ставши заперечувати.

— У мене, — задоволено підтвердив він. — Саме тому я бачу в тобі великий потенціал, сину. Його треба правильно спрямувати, щоб улюблена справа приносила не лише задоволення, а й гідний заробіток.

— Тату, ти зараз говориш про те, чого ще навіть не сталося, — спокійно відповів Кирило. — Ми вже все вирішили. Я навчаюся там, де хотів, мені подобається моя професія. А бізнес, переговори й нескінченна боротьба за місце під сонцем... Це просто не моє.

Він потягнувся до келиха з білим сухим вином і зробив кілька ковтків, приховуючи роздратування.

— Гаразд, не гарячкуй, — миролюбно всміхнувся батько. — До речі, в мене є гарна новина.

— То розповідай, любий, — зацікавлено озвалася мати.

— Вишневецькі запросили нас на день народження своєї доньки, Владислави.

Кирило помітно напружився.

— Її батько окремо передав, що вона з нетерпінням чекає саме на тебе, — багатозначний погляд, який батько кинув на сина, остаточно зіпсував йому настрій.

— Коли? — озвався хлопець. 

— У суботу, о п'ятій вечора. Святкуватимуть у своїй заміській резиденції. Якщо захочемо, можемо залишитися там на вихідні.

— Як прикро... — Кирило удавано засмутився. — У нас саме підготовка до змагань. До турніру залишився всього місяць, тому тренер навряд чи відпустить мене з тренування.

Він винувато всміхнувся.

— Передайте Владиславі мої найщиріші вітання.

Зовні Кирило виглядав абсолютно спокійним. Але всередині стискався від самої думки про цю зустріч.

Владислава Вишневецька вже три роки не давала йому спокою.

Форуми, благодійні вечори, прийоми, сімейні свята — вони раз по раз зустрічалися на заходах, де збиралося майже все впливове товариство міста.

Владислава була красивою, вихованою й бездоганно трималася в будь-якому товаристві. Вона легко підтримувала розмову, багато усміхалася й завжди знала, яке враження справляє.

Проблеми починалися тоді, коли вони залишалися наодинці.

З кожною зустріччю вона дедалі менше зважала на його особисті межі. Дружні обійми ставали довшими, танці — надто близькими, а будь-яка нагода залишитися без сторонніх очей перетворювалася для неї на шанс ще раз спробувати зблизитися.

Кирило неодноразово давав зрозуміти, що не зацікавлений. Проте Владислава лише всміхалася, ніби сприймала його відмови як чергову гру.

Під час їхньої останньої зустрічі вона навіть замкнула двері тераси, щоб поговорити без свідків, а потім накинулася з поцілунками. Коли Кирило досить різко відсторонив її, дівчина розсміялася й недбало кинула, що їхні батьки давно очікують від них значно більшого, ніж просто дружби.

Саме ця фраза й переслідувала його досі.

— Синку, це дуже важливо для нас, — лагідно озвалася мати. — Невже ти не можеш пропустити одне тренування? Або хоча б приїхати трохи пізніше?

Кирило тихо зітхнув, коли тиск від батьків відчувався дедалі сильніше.

— Ось чому я не хочу мати нічого спільного з вашим бізнесом, — стримано відповів хлопець. — Усі ці прийоми, вечері, нескінченні знайомства... І Владислава Вишневецька теж. Мені не подобається цей світ.

Батько трохи примружився, хоча на його обличчі й далі трималася спокійна ввічлива усмішка.

— Саме завдяки цьому світу, сину, ти маєш геть усе, що бажаєш. І саме завдяки таким партнерам, як Вишневецькі.

Він зробив ковток вина.

— Гадаю, кілька годин на святі — не надто висока ціна за ті можливості, які ми тобі даємо. 

Кирило мовчки стиснув губи.

Те, чого він бажав найбільше, було не просто недосяжним. Для сина родини Лебединських це було неприпустимим. Одна необережність — і осуд у їхньому колі міг зруйнувати справу всього життя його батька.

— Я подумаю, що можна зробити, — зрештою сказав Кирило, остаточно втративши апетит. — Вибачте, мені ще потрібно підготуватися до завтрашнього тесту із соціології.

Він посміхнувся батькам, відклав білосніжну серветку на стіл і попрямував до своєї кімнати.

Коли двері за сином зачинилися, за столом на якусь мить запанувала тиша.

— Схоже, Владислава йому справді не до душі, — задумливо промовила Надія.

— На жаль, багато що вже вирішено, — спокійно відповів Роман. — До завершення його навчання ще є час. А коли він отримає диплом, нам доведеться серйозно поговорити.

Жінка уважно подивилася на чоловіка.

— Романе... Те, що колись наші батьки все вирішили за нас і ми створили власну сім'ю у любові і повазі, ще не означає, що ми маємо повторити це із власним сином.

Він мовчав.

— Можливо, ще не пізно відступити?

Роман поставив келих на стіл.

— Відступити... і що далі? — його голос залишався спокійним, але в ньому вже відчувалося роздратування. — Підвести Вишневецьких? Дати привід нашим партнерам сумніватися в моєму слові? Поставити під удар справу, яку я будував усе життя?

Він похитав головою.

— Владислава — чудова дівчина. Кращої партії для Кирила годі й шукати.

— Але він її не кохає, — майже пошепки відповіла Надія, переводячи сумний погляд у той бік, куди щойно пішов син.

— Кохати йому ніхто не забороняє, люба. 

Роман зітхнув.

— Просто... на все потрібен час. Нам він колись також знадобився, але поглянь що ми маємо, — він окинув поглядом кімнату, яка вишукано обставлена. — До того ж кохання наздогнало нас із надлишком, і ми маємо чудового сина. 

Чоловік задумливо покрутив келих у пальцях, спостерігаючи, як вино повільно ковзає кришталевими стінками. 

— Ми особисто знаємо Владиславу, як і сам Кирило. В них набагато більше шансів зблизитися до шлюбу, ніж було в нас. Не переймайся через це, я про все подбаю. 

Надія мовчки дивилася на чоловіка. Він говорив упевнено. Та за цією впевненістю вона надто добре відчувала дещо інше. Не холодний розрахунок, в вперту надію. Віру в те, що все складеться саме так, як він собі уявив.

— Я боюся лише одного, Романе, — ледве чутно сказала жінка. — Щоб одного дня ми не втратили сина.