Раді Вас бачити!

Тінь обходила чоловіків роду Розаріт-Зорі, але завжди чіплялася до жінок. З того самого дня, як Свята Сильвія відмовила братові, захистивши свою душу та душі своїх нащадків, вампір не міг змиритися, що якась частина його крові не заплямована темною угодою.

Він все ще був квіткою у саду Зеу Казута, і його коріння проростало скрізь. На злиденного, якому Вівіан пожертвував гроші, був замордований, вбитий у ніч Оспецул Марі-Моремей. Коли одна дівчинка вчилася скромності, слухаючи причті про його прабабусю, інша йшла у обійми культу, шукаючи знання, яких ніколи б не було, якби Сава не відродив.

Віра Святої Діви була сильною, та навіть вона слабшала з роками. Кожна клятва, принесена на вівтарі, поновлювала угоду: я стаю під захист світла, відмовляюся від спокус, присягаюся нещадно палити усе зло у собі. Цю обітницю давав батькові, вступаючи у ряди мисливців, її ж казали наречені лідера і мали б промовляти доньки під вінцем але…

За ці роки народилася тільки одна дівчинка — старша сестра колишнього лідера, тітка Джорджетта. Вона сиділа з малим Вівіаном усе дитинство, аж до десяти років. Навчила читати по Біблії, водила колядувати (лише двадцять п’ятого, коли небезпека минала), бо ніхто не хотів дружити з майбутнім мером. Вона була гарною жінкою, але ніч її спаскудила.

Тітці було тридцять вісім, і все ще незаміжня — батько активно шукав кандидата. Як би там усі не боялися, але ж не мучитися його любій сестрі без дітей та родини! І от вже зголосився син теслі, відіграли весілля…

Варто було лише пані Розаріт-Зорі ( чоловік прізвища не мав) покинути маєток, як пішли плітки, що вона ходить до Провулків Бідноти. Невже нова родина змушує її підробляти? Мер пішов розбиратися.

Він знайшов її в одному з тих занедбаних будинків, в обіймах «дочки» Сави — ще однієї проклятої душі. Якось батько зізнався, що вампірша не просто пила кров — вона була повністю гола, коли на неї напали.

Мерові довелося вбити не тільки хижака, але і жертву. Джорджетта захищала ту навіжену, мов сама от-от мала стати однією з них. Сава МАЙЖЕ зламав захист, але лідер зробив те, що мусив, аби вберегти місто.

Присягаюся нещадно палити усе зло у собі…

Вперше за вісім років він почув той голос знов — зі своєї голови, але чужий, який мав би зникнути. Той, що весь час відволікав його від роботи, нагадуючи про дитячу мрію поїхати вчитися до Лондона, стати лікарем — справжнім, не самоучкою-трунарем.

Він відкинув ті думки задля майбутнього і, здається, пройшов випробування. Та коли побачив реального цілителя у склепі… Душа знову спалахнула. Інший варіант завжди був. Вівіан переконував себе, що ні — йому тільки здалося, там якийсь підвох, він не зміг би з приватною освітою… Але ж ось ЖІНКА змогла.

Примирення перетворилося на образу.

То значить можна було інакше, а чому мені ніхто не сказав?!

От мисливець і попався, дозволивши дикунці працювати з мерцями. Гадав, що вона побавиться трохи і так само відречеться, ще раз підтвердивши істинний шлях. Йому варто було бути кращім опікуном «тримати жіночий гріх в узді», як казав панотець.

Бо Сава побачив тріщину і увігнав туди ножа. Троянди, що росли роками, сповнюючи його блаженною благодаттю, вмерли, наостанок зруйнувавши сад. Тепер вампіри могли нанести удар у будь-який момент, якщо тільки він не візьме себе у руки і не вдарить першим.

Хлопці сказали, маячили якісь тіні біля кладовища. Він пішов туди сам — вони ще не знали про трагедію, вірили у його недоторканість. Вона любила те місце. Суверен точно привів її, аби змусити зробити щось бридке — з’їси труп або дістати для нього серце померлого. Мер має прикінчити тварюку, потім…

Благословення більше нема. Свій шлях від селища до міста Зеу Казут почав тоді, коли розпустилася перша квітка. Як не буде милості Бога, процвітання теж не буде. Спочатку підуть заможні містяни, тоді — селяни, зрештою і благородні хранителі зикнуть. Тільки вищій вампір може породити нових, рештки вимруть рано чи пізно.

Певна річ, Вівіан відпустить своїх — надто любить, щоб приректи на ув’язнення у тілі привида. А сам він, що? Мер і хранитель — тільки і того. Вибір було зроблено багато років тому. Він не поверне собі дитячих мрій, не почне наново десь за лісами… Нема чого починати. Життя — це місто, а місто скінчиться.

Мисливець йде повільно, помічаючи кожну деталь. Запах молодої листви, що от-от народиться з бруньок, прохолодний весняний вечір — потеплішає всього за два тижні. Смереки риплять, колихаючись на вітру, звірі мовчать. А далі чутно сміх. Тихий і разом з тим зловісний. Сміються двоє.

Чоловік ледь стримує себе, аби не піти швидше. Замість того виймає меч з піхов, готуючись до неминучого. Він знає, що то за двоє, знає, що вони там роблять щось гріховне та щоб отак…

Барвіна стоїть посеред галявини, гола, навіть не намагається прикритися. Вона дбайливо застібає ґудзики на грудях свого суверена, що не ховає істинної подоби. Дикунка тягнеться до підборіддя… Залишає легкий укус, продемонструвавши ікла, злизує кров з яскравих губ.

— Якби ж ще трохи. — Шепоче дівчина, безсоромно спустивши руки до паху.

— Змилуйся, цілителько. Я ж ще навіть не полював сьогодні.

І все-таки вампір здається — чи то справді став слабшим за жінку, чи не хоче бути сильнішим. Його рука ковзає животом до стегон. Цього Вівіан не витримує.

Він стрибає на ворога, намагаючись не дивитися на білявку. Той реагує миттєво: злітає, розправивши крила. Меч ледь торкається одягу і вже не дістає потвори у повітрі.

— Як ти смієш там жінку торкатися?

— А ти здивований, що їх не тільки за руку можна тримати?

Його посмішка, хтиве полум’я в очах, слова, що от-от зірвуться з губ. Сава бачить, що може зачепити, і готовий вдарити знов.

Та хранитель не дарує йому такої ласки. Меч відправляється на пояс, швидко, руки дістають арбалет. Ось чому він ніколи не гуляє ярмарками, не читає книжки, не сидить у барі. Рухи, які займають півтори хвилини у воїна, меру даються за секунди.

Перший болт летить мимо, проте змушує підлетіти ближче. Маючи більше ста років позаду, суверен любить вихвалятися: крутити піруети у повітрі, хапати побратимів Вівіана, кусаючи на його очах. Зараз це грає на руку.

— Обережно! — Пищить дівчина позаду.

— Я розберуся. — Відповідає їй вампір, жестом попрохавши не втручатися.

— Хоч жінкою не прикриваєшся, здається, наш рід лишив у тобі краплину честі.

Суверен підлітає, вдаривши кігтями броню — срібні пластини миттєво плавлять кістяні нарости, а от дублена шкіра розходиться. Від гострого леза поріз глибокий, а болю нема — тільки лоскітливе відчуття і жар. Треба і упиреві нагадати, що таке біль. Проте лідер не встигає замахнутися — меч надто довгий.

Тоді мисливець відштовхує монстра, перемкнувшись на кинджал. Зброя є, аби суперник підлетів ще раз.

—Ти хіба не хочеш покінчити з цим, тепер, коли захисту нема? — Питає нападник.

— Захист? — На мить Сава завмирає у повітрі. А тоді регоче, прибравши пасмо волосся з обличчя. Невже він колись носив його розпущеним? — Я ходив твоїм домом ще коли ті будяки квітли. Це не бог захищав, Вівіан, тільки моя воля, ти подякуєш?

Бреше. Барвіна запросила його, тому й увійшов. А чому не вбив? Бо вона була у саду. Йому соромно, соромно за смерті і знущання, соромно за зраду, та він не може сам прийти до спокою. Закінчи це, не дозволяй предкам вмерти задарма!

Мисливець робить вдих, намагаючись заспокоїтися і помічає: ворог геть загрався, навіть не пробує прикритися чи збільшити відстань. Він ловить момент, коли вампір підлітає знов, грайливо знімаючи капелюха. За ту мить, що упир злітає, болт заходить в арбалет і врізається між крил.

Сава падає, бо ті завмерли, перетворившись на непотрібний тягар. Це вже вдруге за останній час вдалося його збити.

Якщо я не з тобою, то що це?

— Вибач. — Шепоче мер, підбігаючи до суперника. — Ти тут, зі мною, Боже, як я міг сумніватися…

Та тут між ними вклинюється білявка. Усе ще гола, на блідій шкірі квітнуть темні плями укусів, з яких стікала кров, що тепер засохла. А на грудях — квітка. Виходить… Дикунка не була чужою. Бог послав її, аби випробувати свого сина. Чи впорався він із завданням?

— Відійди і прикрийся. — Наказує Вівіан, заряджаючи стрілу знову. — Смерть ти зустрінеш гідно, а він — здохне.

— Ти ба, -— нахиляє голову на бік дівчина. — хоч раз від тебе почула якусь подобу лайки. Ти майже став схожим на живу людину, але у ньому життя більше.

Він відштовхує дурне дівча. Співчувати і плакати, відрізаючи голову, буде потім. Сава вже прийшов до тями: щось гарчить, намагається підвестися.

Цілителька знову спалахує між ними — влазить, не слухається, тільки гріше робить. Невже жінки можуть бути…

Вона — не жінка, випробування. Жінки, звісно, ні, вони порядні, навіть коли нагрішать.

Шкіра білявки різко втрачає барви, набуваючи м’ятно-зеленого відтінку. Очі спалахують яскравіше, губи розпливаються у посмішці. Суверен завмирає, оторопівши не менше, ніж сам мисливець. За спиною розпускаються крила — і більше не видно ворога — вона наближається, навіть не дивлячись на арбалет. Гола, проклята, навіжена. Схожа на Ліліт зі старих Завітів, якби її малювали.

— Що він зробив з тобою…

Вівіан намагається натиснути на курок, а не може. Вона притискалася до стінки камери, як мале дитя. Готувала вечерю, щоб залагодити провину. Намагалася носити плаття, аби пустили до церкви. Займалася з Тадеушем. Навіть… допомогла спіймати культистів, яких він не міг вирахувати п’ять років. З неї вийшла б непогана мисливиця.

Якби була чоловіком.

— Я сама попросила. — Відвівши його арбалет вбік, відповідає Барвіна. — Ти маєш ненавидіти мене, за те, що стала вампіршою, а не його.

Хранитель починає втрачати дихання — уривчасто ковтає повітря, чекаючи благого запаху. Це все Сава, його провина, від якої мер рятує нещасних. Хай йому буде нудотно від троянд, глава роду Розаріт-Зорі завжди радий їхньому аромату.

Але єдина троянда — на її грудях.

Помітивши його погляд, цілителька продовжує.

— Скажи, що тобі подобається моє татуювання, що ти хотів би жінку з більшим розміром, що я — блудлива хвойда, хоч щось? Годі вже бути героєм, мене верне від твого благородства!

Вона розставляє руки, відкривши свою наготу повністю.

— Можеш стрельнути, якщо нарешті плюнеш на свій етикет.

Ти взагалі не маєш дивитися на оголеність, покайся за це, коли повернешся.

Вона так і стоїть, чекаючи відповіді. Збуджена, люта. Але не налякана. А він… Не здатен знайти слів. Нічого, що б могло до неї долинути, хіба тільки одне:

—Я не зміг зробити з тебе порядну, пробач.

Барвіна хитає головою. Очі стають мало не білими, ігри скінчилися.

— Тебе і не просили.

Вампірша впивається не у шию — ікла проколюють кістку між ребрами. Це до біса боляче. Віддаючи кров, тіло розносить венами біль, та навіть у цей, останній момент, Вівіан не дозволяє собі закричати. Він — мер Зеу Казута, лідер хранителів, герой. А герої вмирають як у книжках.

***

— Він… — Сава не може добрати слів.

— Мало не вбив тебе? — Перепитує дівчина.

— Він змусив тебе перекинутися. — Тіло швидко повертає людську подобу, але партнер вже не забуде, ніколи. Тепер пастельний колір весняного листя — другий його доріт. — Я кохався з тобою і не зміг, а це… Що він зробив такого?!

— Дістав. — Спльовує на землю цілителька, гидуючи з крові. — Він вбачав у мені невинну дитину, яка потребує його опіки, навіть коли я перед ним голяка стояла. Це не доброта, не щире серце — егоїзм і твердолобість. Може, місцями воно сильніше, та я не хочу більше зустрічати такого ідіота. А ти… у твоєму морі плистиму стільки, скільки дозволятимеш.

І все ж, Барвіна вертається до тіла, поклавши його на спину, складає руки на грудях.

— Якось забагато честі для гівнюка, який тебе збісив.

— Цей гівнюк мало не вбив тебе, вияви хоч трохи поваги. До того ж, я не збираюся знущатися над його тілом. Троянди, що всохли разом з родом Розаріт-Зорі, стануть найкращім покаранням.

Тільки зараз до нього доходить: у Вівіана не було дітей. Немає більше нащадків Сильвії. Це те, чого вампір так боявся, і хотів…

— Кров мого заклятого ворога і любої сестри. — Видихає він, позирнувши у бік кладовища. — Нарешті прокляття скінчилося. Мені боляче, а разом з тим — легко, давно так не було, ще з дня навернення.