Раді Вас бачити!

За два дні ще один «сюрприз» приносять мисливці, наче і без того потрясінь було мало. Барвіна, як завше, на роботі, у неї нема відпустки на роздуми. Варто лиш раз показати комусь, що ти злякалася трупа чи упиря — неважливо — одразу скажуть, що то не жіноча робота і відправлять на пенсію. Дівчина не знає, як їй жити у цьому місті, але знає, з чим пов’язане життя. Коли очуняє — колись же скінчиться безумство — пошкодує, що не втрималася на роботі.

На столі лежить людська фігура — руки, ноги, звичний для містечка одяг, та на цьому збіги закінчуються. Сіра з відтінком синього шкура, на вигляд гладка та груба, нігті ростуть з пальця, як у тварин. Голову поклали поруч, вона задубіла з роззявленим ротом та широко розплющеними очима. Вони мутні, як і очікуєш від трупа, але райдужку розгледіти важко. Можливо, щось блакитне, якщо не здалося.

 — Коли їх так вбивають, вони не розсипаються і не змінюють форми. Цей був самим собою на полюванні. — Пояснює гробар, помітивши ступор колеги. — Ми ховаємо їх в окремому місці. У священиків особливі молитви, а наша задача — пришити голову та повиймати стріли, аби у труні лежало. Можу зайнятися цим, якщо тобі важко.

 — Впораюсь. — Намагаючись бути переконливою, каже Барвіна. — Залиш мене.

Трунар йде, вона лишається з тілом. Чим більше приглядається, тим менше помічає усе довкола. Цього не може бути, але воно є. Якщо є, мають десь існувати записи, та їх нема, тільки міфи та ще більше непевності. Чи не встане воно, коли голова повернеться на плечі?

Цілителька робить крок до столу, ноги підводять, падає на коліна. Цьому не вчили. Істина, що не підвладна жодному з відомих законів, або й протирічить їм. Воно має зникнути, як тільки перестанеш їхати дахом. Закрити очі, зробити глибокий вдих, і виявиться, що то тіло якогось альбіноса з запущеним рахітом, скрючене і віддалено схоже на монстра. Або чудовисько встане і зжере тебе.

Так буде значно простіше. Вийти з гри і більше не колупатися у правилах.

 — Та врешті-решт, — каже білявка, витісняючи гнітючу тишу склепу власним голосом, — я лікарка. Навіть якщо оце працює інакше, мають бути якісь закономірності. Колись бактерії вважалися вигадкою, якби ми чіплялися за теорію міазмів до сих пір, то не звалися б науковцями.

Замовкає і знов поринає у тишу, цього разу вже загартована, без права на страх. Рішуче підіймається, міцніше вхопившись за ніж. Забобонні шукають прості виправдання, розумні — чіткі алгоритми.

Первинний огляд показує купу деталей. Арбалетні болти лишили по собі опіки, хоча в них не було вибухового елементу. Треба перевірити реакцію крові на срібло, може, там є якісь з’єднання, що дають такий результат? Шкода, що уся кров перетворилася на загусле желе, теж нехарактерно для мертвих — навіть плазми немає, усе один суцільний кавалок. Таке не годиться для досліджень, тож лишиться на потім. Шкіра погано піддається лезу, що б не створило вампіра, воно передбачило необхідність близького контакту зі зброєю.

Спина. О, тут є дві рани — щось вирвали. Діставшись до скелету, цілителька бачить рештки суглобів на лопатках. Крила? Як виглядають, який розмах, як підіймають у повітря таку вагу? Поки що питання без відповідей.

Повертаючись до голови, риси обличчя близькі до людей. Ніс, губи, форма щелепи, волосся — все, крім шкірного покриву, очей та зубів.

Ікла — найцікавіше. Вирвати їх набагато важче, ніж корінний зуб, зате тепер є безцінний експонат для вивчення. Не набагато більше людських, та через різке звуження виділяються у ряду. Вони легко можуть пробити ту саму сіру шкуру, навіть дерев’яну поверхню прошивають, мов кулі, але не поріжуть марлі. Ці зуби не призначені для бою, тільки для харчування.

Будуючи теорії одна за одною, Барвіна шкодує, що під рукою немає записника. Треба переходити до внутрішніх органів, особливо — травної системи. Користуючись іклом замість ножа, дівчина розтинає верхній шар, далі вже можна звичним інструментом. Руки до зап’ястя зануруються у холодні нутрощі, вкриті слизом кольору перлини, з різким запахом сірки. От для цього було десять чортових років навчання, і ніяка супер оплачувана професія вчительки навіть близько не стоїть!

***

Тадеуш забіг на кухню, безжально потоптавши килим у вітальні. Це був один з тих днів, коли Вівіан з головою поринув у роботу, але дозволив малому погостьувати. Біля печі, пов’язавши фартух, стояла Барвіна, вона поклала щось до духовки.

 — Та ну, ти і готуєш! — Здивувався хлопчик. — Я ніколи не бачив тебе за жіночими справами.

 — Кожен має вміти. Як дружина бігатиме за тобою з тарілкою супу, аби хоробрий мисливець не вмер від голоду, то ти вже точно не виглядатимеш як дорослий.

 — Ага… — Погодився юнак. — Може варто навчитися хоч м’ясо смажити, бо з їжі у форті тільки сир та сушена риба.

 — Дорече, пектиметься воно десь годину, відпочиньмо трохи?

Хлопчик кивнув. Дівчина пішла, та за собою не покликала, а за кілька хвилин повернулася, тримаючи в руці колоду карт.

 — Знайшла, коли прибирала кімнату Вівіана. Давай партійку у дурня. Жодних ставок, тільки інтерес.

 — Я не вмію, від природи дурний.

 — Не кажи такого, завжди можна навчитися.

Вони розмішали колоду, дістали козирну масть — сімку треф. З першого ходу юнак підкинув білявці туза тої ж породи, і дуже зрадів, бо вона не мала, чим відповісти.

 — Шаламакаша, шлімазл водить за рога! — Фиркнула опонентка. А тоді трохи подумала і додала: — Візьми назад і ніколи так більше не роби. Завжди починай скидати з найменших. Бо коли потім кинеш щось більше, я цим тузом відіб’юся, а от тобі захиститися буде нічим.

 — Але якщо я берегтиму карти, програю.

 — Саме тому треба відчути момент, коли час вже скидати баласт, але то ближче до кінця гри. Я тобі більше скажу: ти навіть можеш дізнатися, які карти лишилися у опонента, методом виключення. Проте це складніше, запам’ятай поки що про козирі.

Та крім того у пам’яті закарбувалася ще й фраза її дідуся, яку Тадеуш повторив лякаюче чітко. Барвіна попросила так більше не робити, бо як хтось дізнається, що воно значить, виявиться, вона його матюкам навчила. Наступну партію хлопчик все одно програв. Суперниця не користалася усіма прийомами, але і не здавалася задля самооцінки юнака. Друга спроба теж у нуль, проте тепер гра тривала довше, він думав більше, не поспішав. З третьої вийшла нічия — останні карти склалися до купи.

 — Тобі це так легко дається.

 — Дід навчив. Ми багато грали з ним і з бабусею, кожного літа, яке я проводила у їхньому домі.

 — Монахи кажуть, такими іграми вимощена дорога до пекла, а його Бог за це покарав?

 — Ну, — замислилася білявка, — він дуже хворів останнього року. Бабця тоді з головою пішла у молитви, не допомогло. Проте з часом і вона відійшла — мирно — а у карти грали однаково.

Наступні три партії теж приносили перемогу, але не втіху. Обіграти новачка — не привід пишатися. А от п’яту Барвіна програла — забагато козирів випадало Тадеушу. Шостий раунд обіцяв бути ще цікавішим.

 — Ай, та що ви тут влаштували, розпусники! — Амза вбігла до кухні, ляснувши дівчину рушником. — Ти подиви, як ті мужики у таверні, просто посеред маєтку, жодної совісті!

 — Можете це саме сказати отим мужикам. — Закрившись рукою, мовила гостя. — Бо їх чогось життя ніхто не вчить.

 — Їм дітей не народжувати, а тебе Бог покарає. От принесеш сліпого, будеш знати!

 — Печеня, — урвала дівчина, — он як пахне, мабуть, вже готова. Покличте Вівіана, поки вечеря ще тепла.

Покоївка пішла, перед тим відібравши карти. Значить, треба придбати нову колоду і просто не показувати забобонній бабці.

Сервіруванням столу та нарізанням м’яса теж зайнялася білявка. Зараз у неї було повно сил та навіть трохи бажання це робити, бо життя нарешті отримало якийсь сенс.

 — Бачу, вже обжилася, — сказав мер, скуштувавши страву. — І все так само смачно готуєш. Буду вдячний, якщо завернеш трохи на сніданок, працюватиму з хлопцями вночі, а у нас…

 — Так, Тадеуш розповів. — Всміхнулася Барвіна. — Дорече, ті вампіри, яких ви приносите до склепу, нащо виривати їм крила?

Вівіан подивився на підопічну з підозрою. Але ж вона повірила у нечість, вже добре.

 — Коли упиря вбивають, не зачепивши серця, лишається тіло. Ми намагаємося не спопеляти, аби вони мали останній шанс на спасіння. Крила вампіра — дарунок Диявола, Пітьми, як вони це звуть. З цим до раю не візьмуть, тож кожен порядний мисливець має вирвати їх і спалити.

 — А вивчити не пробували? Зрозуміти, наприклад, які умови потрібні, щоб злетіти, і чи зможе ворог піднятися у небо серед будинків чи дерев.

 — Нащо? Нам відомо, що їм шкодять освячені речі та срібло, що сонце палить шкіру, що вони не зайдуть у будинок без запрошення і не відобразяться у дзеркалі. Відрубана голова та кілок у серце — смерть. Воно працює, цього достатньо. Нема сенсу розуміти того, що скоро буде знищене.

 — Скільки поколінь до тебе говорили так само? Аби перемогти, ворога треба вивчити мало не краще, ніж самого себе.

 — Нісенітниця! — Заперечив хранитель, вдаривши кулаком об стіл. — Щоб більше від тебе такого не чув. Бо якщо так на тебе впливає робота з трупами, я видам заборону працювати, ти цього хочеш?

 — Ні, я просто намагаюся зрозуміти.

 — Я сказав усе, що необхідно знати. Далі — то вже гріховні речі. Не ступай за межу, Барвіно, бо закінчиш як сектанти.

В ту мить не лишилося нічого ані від добряка-мера, ані від хранителя-героя. Був лиш мисливець, що не дозволяв собі жодної слабини перед вампірами. Вівіан вірив: на ньому скінчиться протистояння, а вивчати упирів для майбутніх поколінь, все одно що мертвою мовою говорити.

***

«Приїжджий» — кажуть місцеві, минаючи повз нього. Дурні! Років десять тому кожен знав. Та й добре, нащо ці формальності, нащо знайомства? Свині лишилися у свинарнику, розумні пішли до своїх. Тільки дівчина-кравчиня впізнає, кивнувши головою. Він давав їй свою благодать минулої ночі, перша нота без відтінку, улюблена, смачна. Якби суверен дозволив обирати, він би покликав її до замку Суфлетедор Ретечіт.

Новачки виходять на полювання ввечері, коли сонце вже немає влади, бо на заході все ж головує ніч. Вранці усе навпаки, доводиться вшиватися від перших променів. Звісно, ближче до темряви полювати безпечніше, проте і охочих багато, і на вулиці людей мало. Більш досвідчені ховаються під одяг, йдуть вдень, особливо взимку — усі носять закриті шуби, ніхто не запідозрить.

Треба знайти щось годяще. Іноземці? Та вже пробував, якісь сируваті. Тутешні смакують краще, власного виробництва — мер слідкує, аби ті були вищого ґатунку, сам не здогадуючись.

А ось біжить хлопак, сам-один. Здається, з сиротинцю, наче за мисливцями бігає, та сам ще нікого не вбивав. До першого полювання (навіть невдалого) він не один з них, отже, за його смерть треба просити. Правила… Не кожен вампір з ними згоден, та хто ж піде проти суверена?

Малий забігає між домами, ганяючи м’яча. Аж надто добре. Гаразд, заборонено вбивати, але ж не їсти. Як попити трохи, юнак не помре. Якщо потім доб’ють люди, з нього провини не візьмуть.

Пливучи повз перехожих, хижак завертає до провулку, де як раз нікого нема, тіки хлопчик сів навпопічки, роздивляючись іграшку. Йой, м’ячик здувся? Яка прикрість. Та скоро він забуде про проблему, взагалі, не здатен буде згадати дня.

Чоловік обережно нахиляється, шепочучи на вухо:

 — Зніми, він тебе душить.

Дитя вагається мить, а тоді тягнеться до мотузки з розп’яттям. Іноді свині вдають, що мають власну думку, та вони повірять у те, що було сказано, варто лиш терпіння проявити.

Хрестик висить на пальцях, хай тільки малий відпустить. Хижак навіть не помічає, що позаду хтось є. Він дарує собі мить перед тим, як скуштувати, аж раптом на нього кидають мотузку, блокуючи руки.

 — Ну заверещи мені тут, усі збіжаться. — Каже жіночий голос за спиною. — На землю і жити будеш.

Хлопак швидко вдягає оберіг назад, роздивляється його, але без страху, радше з цікавістю. Так не має бути, це йде проти природи!

 — Потримай-но його, Тадеуше, я зроблю усе необхідне.

Порося всідається на вампіра, все ще роздивляючись, мов вовка у клітці. На секунду заглядає в очі і відвертається. Паскуди, все ще бояться їхнього племені, це день розв’язує руки негідникам.

Біля хижака сідає дівчина з білявим волоссям. Знає. Це про неї новонавернений казав, що та мало його не вбила. Суверен перевіряв, повернувся лютий — дівча навіть ножа при собі не тримало, як це воно могло нашкодити комусь із синів? Новачка тільки вчора на полювання пустили, до того сидів на дієті з заячої крові. Як він спробує щось наворнякати про цю панянку, буде так само.

Буває так, що свині йдуть в атаку. Мститися за своїх поросят, за тих, кого любили. Вони граються зі свяченою водою, лишаючи опіки, відрізають пальці, як трофеї, намагаються засліпити. До цього він готовий.

Але дівчина не має при собі нічого, що могло б йому нашкодити. Вона дістає мотузку, подарувавши тінь усмішки.

 — Тільки не нервуйте, я лікарка, noli nocere, жити будете.

Обережно підіймає рукав тулуба, оголюючи шкіру. Тут, у тіні, нема шкоди, але тіло все одно напружується, відчуваючи проміння десь поруч. Мотузка зав’язується трохи вище ліктя, не так, аби боляче, проте відчутно. Оголені пальці — відчувається якась інтимність, що її не було б з іншими пацієнтами — перебирають ділянки, зупиняючись там, де є ледь помітний пульс.

Що ця навіжена хоче зробити?!

Шкіра світлішає, вкривається бронею, мимовільно. Та перш, ніж він захищається, голка входить вглиб, пробивши вену. Проходить мить, вампір безпомічно лежить під поросям, що погрожує розп’яттям, і спостерігає, як червона рідина тече з нього у той шприц, поки голка намертво засіла у судині.

 — Дивно, та коли брати у живого суб’єкта, не згортається одразу. Схоже, смерть запускає реакцію у тілі, та ж зараз він не вмирає, і ми маємо цей безцінний зразок. — Базікає дівча, спостерігаючи за ним.

 — І що робити далі? — Питає юнак, коли сосуд майже наповнився.

 — Побачиш, цікаво буде. — Запевняє блондинка.

Вона виймає голку так само хутко, без попередження, а тоді кладе на рану шмат марлі, зігнувши руку у лікті.

 — Тримайте так хвилини три, якщо у вашого виду протромбіновий час не подовжений. — Голос у неї такий, мов матір втовкмачує дитині, як вмиватися.

 — Пішла ти, відьма, і твій виродок туди ж! — Визвірюється вампір, бо що ще він може зробити?

Свині йдуть. Трохи божевільні, та все так само дурні. Вони лишили йому життя, а він не подарує такої ласки тим, хто надругався над вищою расою. Оспецул Морі-Моремей все ближче.

І він знає, за кого проситиме суверена.

***

Коли Барвіна планувала ці дослідження, вона знала: помічі не буде. Мисливці приносять одні й ті самі трупи, з тими ж вадами, рідко. Габріель може здати. Тож вона припустила, що вампіри могли б шниряти містом вдень, якщо погода хмарна, або тіло закрите. Це дасть трохи більше простору для досліджень і буде безпечніше, ніж шукати монстра у істинній формі вночі посеред лісу. Але консервантів для крові тут не було, як вона себе поведе — невідомо, тож спочатку треба було придбати усі необхідне, вже потім робити хід.

Як виявилося (історія медицини була корисною штукою) барвників для Грама ще не вигадали — от би на років десять вперед стрибнути. Ну, хоч мікроскоп існував і предметні скельця, можна буде щось роздивитися, а може, і не знайдеться відмінностей.

Саме тоді, як усі заощадження були витрачені а продавець-іноземець пішов, дівчину перестрів Тадеуш. Вистрибнув з-за рогу ратуші, мале чортеня.

 — Ти не послухала Вівіана, вирішила ковирятися у трупах, як це з людьми робиш. — Сказав він прямо, без зайвих формальностей. — Будеш ловити піддослідних? Я з тобою! Хочу нарешті на справжніх вампірів подивитися, мені вже давно не дванадцять, а я все ще не мисливець.

 — Після минулого разу тобі стало зле. Не хочу втягувати у це нікого, то було б дуже безвідповідально з мого боку по відношенню до…

 — Шаламакаша, шлімазл, не крути мені рога! Тебе не вважають за лікарку, тільки як помічницю, мене так само старші, то ми маємо працювати разом. Слухай, ну перелякався я тої дами, та ти теж, зарікаюся, мертвого упиря злякалася. Вже пройшло, треба рухатися далі. І не забувай, до кого Вівіан ходить у гості мало не щодня.

 — Шантажувати людей погано, хто тебе навчив?!

Та зрештою він став у нагоді, коли розроблявся план з приманки для упиря. Після вдалого полювання кров лишалася рідкою довго, без хімікатів. Барвіна узяла трохи, аби зробити «щітку» на скельці, ледь висушила.

Так, без фарбування важко було побачити усі клітини, та хоча б приблизно картина складалася. Еритроцитів було менше, ніж у людини, лейкоцитів — майже нуль, та навряд вампіри жалілися на хвороби, бо інакше б виздохли у тому холодному лісі. Схоже, мала місце альтернативна імунна система, клітини людської крові були рудиментом.

Як очікувалася, кров пінилася і розігрівалася від срібла, а пройшовши реакцію ставала тим самим желе — суцільним згустком. У склепі завжди бігало кілька пацюків, хоч як їх Габріель не труїв, так от одного дівчина посадила до клітки, ввівши зразок (вона попросила Тадеуша крутитися з тією пробіркою хвилин десять, а тоді ще на ніч залишила, плазма не утворювалася). У пацюка не спостерігалося нічого вампіричного: ані жаги крові, ані змін в очах, навіть розтин показав звичайну тварину.

Звісно, не всі експерименти були такими вдалими. Ловивши упирів вдруге парочка наштовхнулася на жінку, розумну. Та полювала у компанії ще двох, які зайшли до них ззаду. Хлопчик відігнав їх хрестом, та ненадовго — вампірши кинулися за нахабами.

Вони вийшли на площу, де було кілька людей. Дамочки просто зникли, та з’явилися, варто було відійти від людного місця. Тож довелося перевіряти іншу теорію: чи можуть вампіри заходити у будинок без запрошення? На склеп не працювало, бо там ніхто не жив, а як що до закинутих приміщень у Провулках Бідноти?

Дослідники гайнули туди, поки трійця неслася слідом. Вони не міняли форми, не бігли швидше, не розчинялися у повітрі.

Та ближче до вечора радіти таким речам було б необачно.

Зрештою малий вибив якісь двері і втікачі забігли всередину. Переслідувачки пішли слідом, заклякнувши на порозі. Одна з них стала у рамі, спираючись руками у невидиму стіну.

Кинувши гнівливий погляд, вампірші зникли. Та Барвіна з Тадеушем вирішили перечекати, бо щось підказувало: вони стрибнуть на голову, як тільки вийдеш.

Їх знайшли мисливці, що тепер час від часу заходили на Провулки Бідноти пошукати собі геройства. Звісно, ті не стали допомагати просто так, а почали з допиту: чому це жінка з дитиною сидять у закинутому будинку?

 — Пробачте, пане, то моя провина. Я затримав Барвіну на ринку, все думав, що б хотів собі купити. Просиділи до сутінків, а тоді нас якась торговка покликала, то вампірша була, ледь втекли. — Набелькотів хлопчик найтупішу відмазку.

 — Дурне, знову пориваєшся на полювання. — Відказав йому старший, звісно, усі знали малого хранителя — До церкви пішли, хутко, там твоє місце. А ви, панно, вертайтеся до маєтку. Як Вівіан прийде і не знайде своєї підопічної, гарного настрою це йому не додасть.