Спочатку:
На сторінку книги
Печера здригнулася так сильно, що зі стелі посипалися дрібні уламки каменю. Синє полум'я, яке досі рівно горіло в кам'яній чаші, раптом спалахнуло вище, ніби відчуло пробудження темної сили. Батько Каеля важко опустився на одне коліно. Його дихання стало уривчастим, а чорна мітка на грудях швидко розросталася, наче живий корінь. Темрява повільно повзла по шиї, торкалася обличчя, огортала руки. Він стискав кулаки так сильно, що нігті до крові врізалися в долоні, але не міг зупинити силу, яка прокидалася всередині нього.
— Ні... — хрипко прошепотів він. — Не дивіться на мене... Якщо я втрачусь... біжіть...
Каель зробив крок уперед.
— Я нікуди не піду.
— Каелю! — майже закричав батько. — Послухай мене хоча б зараз!
Його голос раптом змінився. На мить у ньому прозвучало щось чуже, холодне й моторошне. Очі стали майже повністю чорними. Від його тіла почали здійматися темні клуби диму, які повільно заповнювали печеру.
Ліра дивилася на це, не відводячи погляду. Вона відчувала не страх, а чужий біль. Перед нею була людина, яка багато років щодня боролася сама із собою. Не заради слави. Не заради помсти. Лише для того, щоб одного дня її син зміг жити.
— Каелю... — тихо сказала вона.
Він озирнувся.
— Дозволь мені спробувати.
— Це небезпечно.
— Я знаю.
— Ми навіть не знаємо, що станеться.
Ліра зробила глибокий вдих.
— Якщо нічого не зробимо, він загине.
Каель подивився на батька. Той уже ледве стримував себе. Він бив кулаком об кам'яну підлогу, ніби намагався заглушити біль. У його очах ще залишалися іскорки людяності, але вони швидко згасали.
Каель мовчки кивнув.
— Добре.
Ліра повільно підійшла ближче.
Батько Каеля різко підняв голову.
— Не підходь...
Та вона не зупинилася.
— Ви стільки років боролися самі. Тепер дозвольте нам допомогти.
Вона обережно простягнула долоню.
Срібний знак на її зап'ясті ледь помітно засвітився.
Спочатку світло було слабким, майже непомітним. Але з кожною секундою воно ставало яскравішим. Воно не сліпило очі. Навпаки — було теплим, м'яким, спокійним. Так світить світанок після довгої ночі.
Коли її долоня торкнулася чорної мітки на грудях чоловіка, печеру залило срібним сяйвом.
Батько Каеля скрикнув.
Не від болю.
Наче щось важке, що багато років стискало його серце, нарешті почало відступати.
Темрява на його грудях заворушилася.
Вона ніби не хотіла залишати своє місце.
Чорний дим почав вириватися назовні, звиваючись у повітрі, мов розлючена змія. Він кружляв навколо Ліри, намагаючись погасити її світло.
Каель інстинктивно став поруч.
Він мовчки підняв меч.
Синє полум'я на лезі змішалося зі срібним сяйвом Ліри.
Дві сили злилися в одну.
Світло стало ще сильнішим.
Темрява різко відступила.
Чорні тріщини на руках чоловіка почали зникати.
Подих вирівнявся.
Очі знову стали людськими.
Він повільно відкрив їх і вперше за багато років зміг спокійно вдихнути на повні груди.
— Я...
Його голос був слабким.
— Мені... стало легше...
Каель опустив меч.
На його обличчі вперше з'явилася справжня надія.
Та Ліра раптом похитнулася.
Світло навколо неї згасло так само швидко, як і з'явилося.
Вона ледве втрималася на ногах.
Каель миттєво підтримав її.
— Ліро!
Вона втомлено всміхнулася.
— Я... в порядку...
Але це було неправдою.
Її обличчя зблідло, а дихання стало важким.
Батько Каеля повільно подивився на свої руки.
Темрява справді відступила.
Та не зникла.
Чорна мітка стала меншою, але все ще залишалася на його грудях.
— Її неможливо прибрати повністю, — тихо сказав він. — Поки живий Король Тіней... його сила житиме й у мені.
У печері запанувала тиша.
Каель подивився на батька, потім на Ліру.
Тепер він зрозумів, чому саме вони зустрілися.
Окремо вони були сильними.
Разом — ставали силою, здатною змінити долю світу.
І саме в цю мить із глибини печери долинув тихий, але виразний гуркіт.
Наче відчинилися стародавні кам'яні ворота.
Батько Каеля повільно підняв голову.
Його обличчя стало серйозним.
— Він уже знає, що ви знайшли мене.
— Хто? — запитав Каель.
Чоловік подивився в темряву проходу.
— Король Тіней...
І тепер він більше не ховатиметься.
