Спочатку:
На сторінку книги
Кілька хвилин Каель і Ліра мовчки стояли перед чорним кристалом. Після загадкового голосу в залі знову запанувала тиша, але вона вже не здавалася спокійною. Здавалося, що стародавні стіни уважно слухають кожен їхній подих. Повітря стало важким, а світло смолоскипів мерехтіло так, ніби боялося остаточно перемогти темряву.
Каель повільно підійшов до кристала. Він не поспішав торкатися його. Досвід навчив його, що найнебезпечніші пастки завжди виглядають безпечними. Він уважно оглянув чорну поверхню. По ній проходили тонкі срібні лінії, схожі на тріщини. Усередині повільно кружляв густий чорний туман.
— Це і є печатка? — тихо запитала Ліра.
— Думаю, так.
— А якщо її зруйнувати?
Каель довго мовчав.
— Ми ще не знаємо всіх наслідків.
Ліра зробила кілька кроків навколо кристала. Її долоня почала ледь помітно світитися. Срібний знак ніби відчував давню магію.
— Він... кличе мене.
Каель одразу обернувся.
— Не поспішай.
— Я не можу це пояснити.
Вона зробила ще один крок.
— Мені здається, що цей кристал не хоче нам зашкодити.
— А якщо це пастка?
Ліра чесно відповіла:
— Тоді ми дізнаємося про це занадто пізно.
Каель важко зітхнув.
Він не любив покладатися на інтуїцію.
Але вже не раз переконався, що відчуття Ліри рятували їм життя.
— Добре.
Він став поруч із нею.
— Якщо щось піде не так, одразу відходиш назад.
— Домовилися.
Ліра простягнула руку.
Коли її пальці торкнулися холодної поверхні кристала, підземелля здригнулося.
По всій залі спалахнули сотні стародавніх рун.
Світло було таким яскравим, що Каель мимоволі прикрив очі рукою.
У голові Ліри раптом з'явилися чужі спогади.
Вона бачила величезне місто, залите сонячним світлом. Його вулицями ходили люди, сміялися діти, а над високими баштами майоріли білі прапори. Це був Еларіс — ще до того, як його поглинула темрява.
Посеред площі стояли четверо магів.
Вони тримали руки над таким самим чорним кристалом.
— Ми запечатуємо його силу... — промовив один із них.
— Але печатка не вічна, — відповіла жінка в срібному плащі.
— Одного дня прийдуть ті, хто завершить нашу справу.
Видіння обірвалося.
Ліра різко відкрила очі й похитнулася.
Каель устиг підтримати її.
— Що ти бачила?
Вона ще кілька секунд не могла говорити.
— Це місто...
— Еларіс?
Вона кивнула.
— Воно колись було живим.
Каель уважно слухав.
— І?
— Печатки створили не для того, щоб знищити темряву.
— А для чого?
Ліра подивилася на чорний кристал.
— Щоб стримувати її.
Каель насупився.
— Тоді голос не збрехав...
— Якщо всі печатки зникнуть, Король Тіней стане вільним.
У цей момент кристал почав тремтіти.
По ньому швидко побігли нові тріщини.
З глибини почувся глухий удар.
Потім ще один.
Наче чиєсь серце почало битися всередині каменю.
Раптом залу наповнив крижаний вітер.
Світло смолоскипів згасло.
У темряві загорілися двоє червоних очей.
Вони дивилися просто на Каеля й Ліру.
І низький голос промовив:
— Ви вже зробили перший крок...
Тепер дороги назад немає.
Каель повільно витягнув меч.
Синє полум'я освітило залу.
Та істоти вже не було.
Лише темрява.
І дивне відчуття, що відтепер вони були не мисливцями.
Відтепер мисливцями стали ті, хто століттями чекав їхнього приходу.
