Раді Вас бачити!

Я вже казала, що моя наставниця шанує ризик і тому дала здійснитись іншій моїй мрії - про сольну роботу. Самостійний продаж я виконала на відмінно, але було важкувато. Назовні я трималась упевнено та гідно. Зате всередині тремтіла й перевіряла кожен крок, адже від мого вміння залежали немалі чужі кошти.

Звісно угоди супроводжуються досвідченими нотаріусами, а моє прізвище навіть не фігурує у Договорі сторін та я хочу, щоб моя робота подобалась. Тоді клієнт порекомендує свого рієлтора знайомим. Якось так і розповсюджується інформація серед людей.

До офісу я завалилась вкрай зморена й тиха. Сіла в кутку за стіл та хотіла відпочити, але не пощастило.

– Народ! А привітаймо наш молодий талант, що розквітає як гарна квітка. Сьогодні у Діанки був дуже складний та відповідальний день. Пам'ятаєте, якими були при підписанні першої Угоди? – почула я піднесений голос Софії, що стояла десь за спиною.

А далі сталося неймовірне! Всі встали й дружно зааплодували. Мені, нещасній сироті, котра нещодавно залишилася посеред життя ні з чим. І раптом все так вдало склалось: я вже рієлтор в провідній команді й готова битися за фарт та досягати в справі небачених вершин. Хоча наразі просто стираю сльози і шукаю в голові слушні слова та не знаходжу їх. Виручає одна гостра на язик колега:

– Гей, дамочки, мій ніс чує смаколики з «Престижу»? Чи я десь помиляюсь? Мала, а проклади доріжку до грошей через наш улюблений кабак. Інакше не попре!

– Ох, Жанно, я не знаю що в тебе довше: ніс чи все ж таки язик? Будьте людьми і дайте дебютантці відпочити. Дівча лише на старті, а прийде час й вона нас всіх перевершить, – пішла на захист учениці неперевершена Навроцька.

– Ні! Ну, будь ласка! Так не можна... А як же привітати? – почулось звідусіль.

– Просто якісь жахливі люди, – наставниця хитала головою й всміхалася мені: – Але почастувати дійсно треба цих невиправних волоцюг.

– Я згодна, тільки що робити? – шукала знову допомоги у Софії.

– Нічого особливого. Піти до нашої кафешки, тут за рогом. В «Престижі» нам бронюють стіл, на випадок швидкої та вдалої угоди. Вони готують смачно і нас шанують за пристойні чайові, – розповіла Навроцька.

Я взялася за телефон та Жанка зупинила:

– Так, стоп! Не замовляй картоплю-фрі. Зазвичай цю частину п'єси я граю. Дамочки, всім як завжди? Чуєш, фартова, скільки відвалиш на банкет?

– Та скільки треба, стільки й буде, – запевнила я Жанну.

– Оце по нашому! Тоді штук двадцять приготуй для колективу, – примружилась бідова.

– Тобі не соромно, Жанет? У дівчини квартира без ремонту. Ти що Дом Періньон зібралася пити? – обурилась Навроцька.

– Та ні. Просто хотіла аби і хлопці підтягнулись. Ну, якщо ні - візьму скромніше. А на твої гучніше відірвемось, – незадоволено промовила гаряча до дармових гулянок Жанна.

За час, що я крутилась в «Новоселі» вона не продала нічого, але щодо заморських страв була конкретно в темі. Я і не чула про такі харчі та байдуже. Для мене головне, щоб їм сподобався банкет, присвячений моїй звитязі.

Скажу, що погуляли ми на славу! І той «Престиж» геть не кафешка, а милий і пристойний заклад. Я майже кожен день ходила повз, але всередину не заглядала. Тут дійсно гарно готували та обслуговували нас по вищому розряду.

Дівчата накидались досхочу й були хмільні та геть щасливі. Всі обіймались, дякували і хвалили мене за щедрість і талант. До входу в заклад раз у раз навідувались перевізники, щоб відвезти п'яненьких дамочок додому. Я і сама наклюкалась вина та плавала в рожевому тумані.

– Зараз прибуде наш візник, – всміхалася Софія, як гості розбрелись і зал спустів, залишились офіціанти, що прибирали посуд зі столів.

– Софіє, дякую за ще один неперевершено прекрасний день! – прикольно бурмотіла я й покірно пленталась за нею.

Вже почалась нова доба, коли завзятий перевізник помчав нас сонним містом. В його салоні шаленіла якась чужа попса й від неї паморочилося в голові. Я сподівалась, що Софія покине першою машину, а я поїду з дядьком на масив. Та як водій спинився біля осяяного хмарочоса, пані Навроцька лагідно сказала:

– Виходь, красуне! Нащо ти попрешся у глупу ніч на свій район? Поспиш кілька годин у мене, а там не за горами новий день.

– Я перепрошую та це незручно... – згадала я манери.

На цю чуттєву сцену керманич видав пару матюків й додав розбірливо:

– Агов, дівчатка! У мене ще замовлень на пів ночі! Згрібайте пестощі й несіть додому. Солодкої вам нічки.

Я сприйняла цю репліку за жарт або невихованість дядька. І взагалі ну що такого, коли я заночую десь на канапі у Софії? Ми піднялися на десятий поверх і вийшли в широченний коридор, де всюди чистота і квіти. У цих елітних хмарочосах так повсякчас. Вони не схожі на панельки. Тут скрізь стерильний затишок та охорона, сувора тиша й пишні килимки.

Але коли переступили поріг її квартири я зрозуміла, що до цього в житті не бачила нічого взагалі. Наповнення оселі нагадувало невеличкий палац казкової цариці. Паркет засліплював п'яненькі очі, замовні меблі віддзеркалювались в ньому, м'які поверхні - натуральна шкіра... Словом, довершений розкішний стиль.

«То ось як треба жити! Краща рієлторка столиці для затишку не шкодувала ні грошей, ні натхнення» - без заздрощів подумала і раптом почула з-за спини:

– Іди, маленька, освіжись.

Я обернулася та не впізнала свою наставницю в вечірньому вбранні. В агенцію вона завжди з'являлася в суворому костюмі, а тут була до невпізнанності красива... Така розкута й лагідна, мов фея... Її звабливі очі розтанули в мені й притягували, як магніт.

– Візьми, одягнеш це, – дала вона мені прозору коротеньку сукню. Я похитала головою, бо не могла ходити в чужій оселі напівгола.

– Ні дякую, Софіє. Я загорнуся в простирадло й посплю до ранку на дивані, якщо дозволите звичайно, – чинила опір дурнувата гостя, але володарка хоромів ніжно всміхнулася й відповіла мені:

– Навіщо ж на дивані? У мене є прекрасне ложе.

Я не була настільки п'яна та знову пропустила і цю підказку, наївно думаючи, що привітна господиня так зустрічає всіх гостей.

У ванній, що за розмірами може зрівнятись з малогабаритною квартирою теж відчувались затишок і стиль. Я захопилась інтер'єром, але згадала що не гоже затримувати господиню. У надсучасній душовій кабіні швиденько змила довгий день і залюбки розтерлась пухнастим рушником. Коли розчісувала щіткою волосся, здригнулася від шуму. То увімкнулася сушарка для повітря і я відчула аромати тропічних квітів... 

«От би і собі колись так солодко облаштуватись!» - знов промайнуло в голові. Та в ситуації, що склалась я й так велика молодчина. Не здохла від самотності й біди, ще й перебралась до столиці.

Правда, поки не маю столу та їм на підвіконні, в компанії триклятих тарганів. Але спочатку досягну поставленої на могилі Магди високої мети, а потім буду обживатись. Мені ще тільки вісімнадцять! Які мої роки?