Раді Вас бачити!

Луміра та Раєн йшли по лісовій доріжці. Ліс все більше світлішав. Дракониця летіла поряд із чоловіком. сумка похитувалась у лапках. Хвіст описував в повітрі задоволені дуги. Так тривало приблизно годину. Потім драконка сповільнилась.

- А нам довго ще йти?

- Чому ти питаєш? – питанням на питання відповів чоловік.

- Я хочу їсти – не видумуючи нічого, чесно відповіла вона.

- Потерпи.

Луміра демонстративно притиснула лапку до живота.

- Може у твоїй сумці щось знайдеться. – не сповільнюючи крок сказав воїн.

- Є пудра для обличчя, запасні стрічки для волосся, ножиці … - почала перераховувати вона

- Не їстівне – перебив її Раєль.

- Я знаю, що не їстівне! – Луміра злетіла трохи вище від обурення. – Я дійсно хочу їсти.

Раєль зупинився. Подивився на неї зверху вниз та перевів погляд на ліс навколо.

- Луміро – сказав він – Ти дракон.

- Дракониця - поправила вона його.

- Луміро, ти хижий звір.

- Технічно так. – погодилась вона.

- Ти, найстрашніший хижак, що існує на цій землі.

Вона трохи випростала спину. Це порівняння явно їй подобалось.

- Ну можна і так сказати.

- Тоді полюй – сказав він просто.

Повисло мовчання. Вона подивилась на нього з виразом людини, якій, щойно, запропонували щось абсолютно неприйнятне.

-Як?

- Ти що, ніколи не полювала?

- Я виросла в палаці! – видала вона – Мені завжди приносили їжу! Красиво подану! На маленькій таці! З петрушкою!

Раєль довго дивився на неї. Потім потер обличчя рукою. Озирнувся на ліс та зітхнув. Тим особливим зітханням, яке означало «добре займемось цим»

- Слухай, - сказав він й присів на коліно, щоб бути з нею на одному рівні. – Все дуже просто. Знаходиш здобич. Підкрадаєшся до неї якомога ближче проти вітру, щоб здобич не відчула твій запах. Крадешся низько, повільно, без різких рухів. І в останній момент завмираєш і тоді різкий стрибок. Зрозуміла?

Луміра слухала дуже уважно. Склавши лапки та витягнув шию.

- Стрибок – повторила вона.

- Так. Швидкий, точний. Без вагань.

- Зрозуміло – вона кивнула – Проти вітру, низько, тихо, завмерла, стрибок. – підсумувала вона – Я готова.

- Ти дракон, - нагадав він ще раз – Інстинкти мають бути.

- Безумовно – погодилась Луміра з гордістю.

Раєль схвально кивнув. І вперше за цей ранок відчув щось схоже на задоволення.

Вони вийшли на узлісся. І там на невеликій сонячній галявині, відпочивав заєць. Він лежав, витягнувши задні лапи та грівся в теплих промінцях сонця.

Раєль залишився в тіні дерев та кивнув дракониці показуючи вуханя. Вона кивнула у відповідь. Серйозна, зосереджена. Очі дивились на ціль. Пригнулась.

Треба віддати належне, перші кроки були непогані. Вона справді рухалась добре, плавно. Срібна луска не блищала. Драконка, інстинктивно, тримала тіло в тіні. Лапки ставила м’яко. Хвіст не смикається. Очі, зосереджені на здобичі.

Раєль спостерігав за нею із тіні й відчував щось схоже на гордість. Ось тобі й палацова дракониця. Природний інстинкт, він нікуди не дівається.

Ось вона зайшла з підвітряного боку. Правильно. Ось зупинилась, перечекала, рушила далі. Добре. Ось присіла нижче в траві. Відмінно. Ще крок. Ще. Заєць не поворухнувся. Луміра завмерла у двох стрибках від нього. Раєль затримав дихання. Вона зібралась Підібрала задні лапи. Хвіст дрібно здригнувся від напруги. Стрибок…

Луміра стрибнула вбік. Раєль моргнув. Потім стрибнула ще раз в інший бік. Знов підстрибнула й хлопнула лапками. Раєль знов моргнув. Дракониця стрибала від квітки до квітки по всій галявині. Очі горіли дитячим захватом. Срібні лапки ловили щось. Що саме Раєль навіть одразу не побачив. Метелики. На галявині їх була ціла хмара. Жовті, сині, кольорові. І Луміра- найнебезпечніший звір цього лісу, ганялась за ними з писком від задоволення, забувши про все на світі.

Вона знов стрибнула і клац, злапала щось яскраве. Метелик з синіми крильцями спокійно сидів на її лапі, складаючи та розкладаючи крильця. Луміра підняла лапку до морди й уважно розглядала його.

- О-о-о, - сказала вона тихо й з захопленням – Який гарний.

Потім помітила іншого, білого, що кружляв над польовими квітами й стрибнула до нього.

- І цей гарний.

Раєль вийшов із-за дерев. Він йшов повільно та зупинився посеред галявини. Подивився на Луміру, яка ганялась за наступним метеликом з великим захопленням. Потім подивився на зайця. Заєць сидів на місці й дивився на драконицю. Не тікав. Навіть вуха розправив, ніби теж спостерігав за цією подією з цікавістю. Луміра в цей момент підстрибнула й зловила ще метелика, зойкуючи від задоволення. Заєць, неквапливо, повернувся, потрусив вухами й поплигав в ліс. Повільно, з гідністю, як личить звіру якому, сьогодні, явно, нічого не загрожує.

- Луміро – сказав Раєль.

- А? – вона обернулась. Метелик сидів у неї на носі. Вона скосила на нього очі й завмерла, щоб не злякати. – Дивись який синій. Ти бачиш який синій?

- Заєць вже пішов.

- Який заєць?- прошепотіла вона не рухаючись.

- Той, якого ти мала спіймати.

Луміра кліпнула й тряснула головою. Метелик злетів. Вона подивилась туди де, щойно, сидів заєць. Його не було.

- О! – сказала вона. – Я, відволіклася.

- Так

- Метелики з’явились дуже несподівано – виправдовувалась вона

- Луміро – терпляче сказав Раєль – Ти мала спіймати зайця, а ти ганялась за метеликами.

- Вони не чекали б! – вигукнула вона з несподіваною пристрастю. – Заєць міг почекати! Він же спав! А метелики не чекають! Це ж момент Раєлю. Саме момент!

Воїн дивився на неї з виразом людини, яка переосмислює поняття « найстрашніший хижак на землі».

Луміра сиділа перед ним тримаючи лапки до гори. На кожній з них сиділо по метелику. Вона обережно підняла їх вище. Метелики злетіли й зникли в сонячному повітрі.

- До побачення – прошепотіла вона ім.

Раєль розвернувся й пішов в гущавину лісу. Дракониця полетіла слідом.

- Я справжній дракон! – оголосила вона з як найгіднішим виглядом. – Просто… з широким колом інтересів. І це зовсім не слабкість.

Чоловік посміхнувся.

- Звичайно.

- Великі дракони теж відволікаються.

- Можливо.

- А Крейг відволікається?

- Ніколи

Луміра понуро замовкла. Раєль міг насолодитись хвилинами тиші. Та це було не надовго. Лімура, гроза метеликів та гордість лісових зайців, згадала, що хотіла їсти. Воїн теж подумав, що непогано було б вже перекусити. Треба було щось вигадати.

Річка почулась раніше ніж вони її побачили. Тихий, рівний шум води за деревами. Луміра пожвавішала.

- Річка – вигукнула вона радісно й помчала вперед.

 - Луміро! – почав Раєль, та вона вже зникла між деревами.

Він пішов за нею не поспішаючи й скоро вийшов на берег.

Річка була гарна, широка, чиста з повільною течією. Сонце грало на воді. А десь на середині, розбігались кола від риби.

Луміра стояла в воді по коліна. Срібна луска блищала на сонці. Хвіст піднятий, щоб не намочити. Крила притиснуті до тіла. Вона дивилась на рибу з такою зосередженістю, що це вже само по собі було підозріло. Риба плавала навколо її ніг вільно та безтурботно. Раєль приготувався чекати довго. Він уже бачив як вона полювала на зайця. Тому мав реалістичніші плани. Він розмірковував з чого можна зробити вудку. Навіть хотів вже сказати про це та не встиг й рота відкрити. Як Луміра, без жодного попередження. І взагалі без будь-якого помітного руху – клац – і вийняла з води рибину розміром з її торс. Вона жбурнула її прямо до ніг чоловіка. Великий, блискучий, жирний короб дивився з трави з виразом такого самого здивування, яке відчув сам воїн. Раєль подивився на рибу.

- Не погано – сказав він не приховуючи здивування.

- Мм, - відповіла вона не обертаючись.

Клац. І друга рибина полетіла на берег. Більша за першу. Раєль дивився на драконицю с захопленням. Клац. Третя рибина тріпоче поряд з двома іншими. Воїн дивився на три великі рибини біля своїх ніг.

- А ти не така й проста – мовив він.

Драконка подивилась на нього срібними очима в яких танцювали веселі іскорки. Срібна лапка метнулась й ще одна риба описала дугу в повітрі.

- А заєць? – примружився чоловік.

Луміра відвела погляд.

- Зайці пухнасті – сказала вона тихо – В них такі ву-у-у-шка.

І знов на берег полетіла рибка.

- А риба?

Риба інша справа – ще один помах та ще одна рибина на берегу. – Риба не пухнаста.

Вона вийшла на берег обтрусивши лапки та подивилась на великі рибини, що лежали рядком на траві. Потім підняла погляд на Раєля з хитруватою посмішкою. Дуже задоволена собою.

- Значить не така ти вже й наївна – підсумував чоловік збираючи сухе гілля для вогню.

- Я не казала, що наївна – обурилася дракониця.

- Ти ганялась за метеликами посеред полювання. – він підняв голову.

- Це була зовсім інша ситуація.

- Яка різниця. Поясни.

Луміра поклала лапку на серце.

- Метелики не чекають! – пояснила вона терпляче – А риба нікуди не поспішає. Різна тактика для різної здобичі.

Раєль кивнув, визнаючи аргумент та ховаючи посмішку.

Вони розвели вогонь та почали готували собі смачний обід. Вірніше, готував Раєль. Луміра сиділа напроти вогню на камені, й чекала з таким виглядом, ніби готувалась до чогось важливого.

Раєль поклав приготовлену рибу на плоский камінь й підсунув дракониці. Вона не взяла. Він підвів погляд. Луміра сиділа рівно. Лапка до лапки. Хвіст акуратно підібраний й дивилась на рибу. Але не їла.

-Що? - Запитав він не розуміючи її поведінки.

- Нічого – скромно відповіла вона.

-Луміро.

Вона підвела очі з таким виразом, ніби відповідь була очевидною.

- Їжа на голому камінні. – трохи гидливо поморщилась вона.

- Ти тільки що ловила рибу лапами й кидала її об землю – возмутився воїн.

- Це був процес добування їжі – пояснила Луміра – А це, – вона кивнула на смажену рибу – трапеза. Це ж різні речі.

- В столовій, за столом, завжди подають дамам першими – продовжила вона – Лівою рукою від краю стола. Бокал наповнюють до трьох чвертей, не більше. І серветку складають трикутником. Квадрат то для офіційних заходів.

Раєль довго дивився на неї.

- У нас немає столу, - сказав він нарешті спокійним голосом.

- Є камінь.

- Немає бокалів.

- Ти зробив флягу з листків.

- Немає серветок.

- Є листи. – вперто відповідала Луміра й вказала на кущ поруч з абсолютно серйозним виглядом.

Воїн помовчав. Потім, без жодного виразу обличчя, взяв листок, поклав на нього жарену рибу й поклав перед драконицею.

Дякую – сказала Луміра й зірвала листок з куща. Склала біля себе, поправила та почала їсти. Раєль почав їсти й собі.

Деякий час вони їли мовчки. Вогонь потріскував. Річка шуміла поруч.

- Це принцеса тебе навчила? Етикету, манерам. – спитав він скоріше стверджуючи ніж питаючи.

Луміра жувала рибу з розміреністю, що явно, відпрацьовувалась роками.

- Ліріель, принцесу звати Ліріель – відповіла вона – Ми вчились разом. Вона вчилась, а я, запам’ятовувала те, що для неї важливо. Вона взагалі дуже відповідальна. Тільки зі мною вона може бути справжньою.

Справжньою?

- Так. Вона збирає жуків та показує їх мені. Сперечається про книжки. Сміється так що фиркає носом, а потім соромиться цього. – згадуючи Луміра посміхнулась. – Одного разу ми з нею, вночі, з’їли весь святковий пиріг, який приготували на ранок для посла. Кухар мало не збожеволів.

Раєль теж посміхнувся тепло по справжньому.

Луміра доїла свою рибу з тією самою церемонністю, з якою починала їсти. Витерла лапки та відклала листок убік.

- А Крейг великий дракон? – раптом запитала вона.

- І сильний.

- Як ти думаєш – продовжила вона – Вони разом йдуть до палацу?

- Крейг не залишить дівчину одну.

Раєль підвівся, загасив вогонь.

- Ходімо – сказав він – До палацу ще далеко. А якщо у твоєї принцеси такий самий характер, як і в тебе, мені шкода свого дракона.

Луміра схопила сумку та злетіла. І він точно бачив, що в куті її пащі була та сама хитра посмішка, що й на річці.

- Раєль, - мовила вона лілейним голосом, коли вони вже рушили.

- Що?

- Ти дуже добре смажиш рибу.

- Дякую

- І взагалі, для чоловіка без меча й спорядження , ти взагалі непоганий.

Воїн ішов й дивився прямо перед собою.

- Луміро, мовчи й показуй дорогу – він спробував говорити серйозно та натомість посміхався.