Спочатку:
На сторінку книги
Раєль зробив рівно двадцять кроків між деревами, перш ніж зрозумів, що йти в ніч, одному, дракониця не рахується, без зброї, це небезпечно.
- В нас немає зброї – звернувся він до Луміри яка летіла поруч на рівні його плеча. – Й ми не знаємо, що в нас попереду. Що в тебе в сумці?
- Це сумка принцеси – відповіла вона.
- Може в неї є ніж? Хоча б маленький – з надією мовив чоловік.
- Є ножиці для нігтів – радо вигукнула Луміра
Раєль подивився на неї довго й виразно.
- Вони дуже гострі – додала дракониця, але вже менш впевнено.
Він розвернувся та пішов далі. Луміра поспішила поряд. Срібні крила безшумно різали вечірне повітря. Ліс ставав все темнішим. Десь хруснула гілка. Дрібний звір, не більше. Та Раєль відчував відсутність зброї як фізичний дискомфорт. Треба було дочекатись ранку.
- Заночуємо на цій галявині – сказав Раєль зупиняючись.
Луміра обдивилась навкруги мов досвідчений мандрівник.
- Ти впевнений, що тут безпечно? – скривившись сказала вона – Та тут ще й протяги…
- Треба розвести вогонь – сказав Раєль та подивився на неї.
Луміра дивилась на нього з питанням.
- Ти ж дракон – він розвів руками.
Луміра витягнулась струнко. Потім збентежилась.
- Я… - вона відвела погляд – Не зовсім вмію.
Раєль здивувався.
- Дракон який не вміє дихати вогнем!?
- Дракониця – поправила вона – І це… в процесі освоєння. Все залежить від багатьох факторів. Та й взагалі, не варто обговорювати подібні речи без…
- Луміро!
- Я не вмію – видихнула вона похнюпившись, та тут же додала – Поки що.
Раєль вздихнув, подивився на неї та пішов в ліс. Через хвилину він повернувся з якимись камінцями, гілками та пучком сухої трави.
- Що ти робиш – Луміра спостерігала як він влаштовується та щось робить з камінцями.
- Те що вмію – буркнув він у відповідь.
Іскра. Ще одна. І ось суха трава затліла. Раєль обережно почав підкладати гілки. Невдовзі маленький вогонь весело затріщав злизуючи сухі дрова.
Вони сиділи біля вогню. Одразу стала тепліше й не тільки фізично. На душі також.
- Це дуже нечемно з твого боку – раптом вимовила драконка.
Раєль з подивом подивився на неї.
- Що саме?
- Засоромити мене – вона змахнула лапкою.
- Про те, що ти не вмієш дихати вогнем?
- Це не виховано ставити дракона в незручне становище.
Вона все ще дивилась на вогонь, а не на чоловіка.
- Нічого – спокійно відповів він – Ще навчишся
Та підклав гілку у вогонь.
Луміра подивилась на нього.
- Лягай спати – спокійно мовив чоловік – Завтра багато справ.
- А де? – послідувало здивоване запитання.
Раєль розвів руки показуючи багатий вибір навколо. Дракониця пирхнула та нічого не відповіла. Вона зробила три кола над місцем, де збиралась лягти. Потім ще два. Потім сіла, поворушилась, ойкнула. Зачепилась хвостом за корінь. Підвелася. Зробила ще коло.
- Проблема? – спитав чоловік нарешті, спостерігаючи за її дійством.
- Земля тверда
- Так. Зазвичай так і є. – погодився він незворушно.
- І холодна – продовжувала канючити драконка. – тут корінь давить, там камінець коле.
Раєль відвів свій погляд на вогнище з виразом обличчя, людини, яка прийняла своє становище й більше не бореться.
Луміра зробила ще одне коло. Потім сіла біля вогню. Взяла сумку та розстібнула застібку. Раєль з цікавістю спостерігав. Дракониця засунула в сумку обидві лапки по самі плечі. Сумка при цьому навіть не здулася, ніби лапки пішли десь значно далі ніж дозволяли її розміри.
- Що ти робиш? – не витримавши запитав воїн.
- Шукаю – і вона пірнула в сумку головою.
- В сумці розміром з твою голову?
- Вона більша в середині – відповіла Луміра, не виймаючи голови. Голос звучав глухо, ніби справді з глибини. – Набагато більша. Лірієль не виходить без потрібних речей для принцеси.
Щось глухо стукнуло в глибині сумки. Потім брязнуло. Потім звідти вилетів маленький флакон парфумів. Раєль ледь встиг його спіймати. Далі послідували: гребінець з перламутровою ручкою, маленьке дзеркало в срібній оправі, запасні рукавички та невелика книжка віршів.
- Це все? - Спитав воїн, дивлячись на колекцію предметів.
- Ні-ні. Тут ще є – відповіла Луміра – А ось. Знайшла.
Вона вилізла з сумки та гордо продемонструвала перинку. Повернулась із глибин сумки з виразом переможця дракониця продемонструвала невеличку перинку. Пухнасту, ніби набиту чимось, що явно значило словом комфорт. Ніжно-бузкового кольору. Розміром, якраз. Під маленьку драконицю.
Вона вмостилась на перинку й поправила мереживо з маленькими срібними зірочками по краях. Задоволено зітхнула.
Раєль дивився на це. Луміра на мить замислилась та знов пірнула в сумку.
- Тримай – й простягла йому згорток.
Він розгорнув. Ковдра. Велика тепла. З довгим пухнастим ворсом. Безсоромно бузкового кольору з мереживом та срібними зірочками.
Раєль довго дивився на неї.
- Ковдра бузкового кольору
- Ліріель любить бузковий – позіхаючи відповіла дракониця.
- Я бачу
- Тобі не подобається бузковий?
Раєль подумав. Сталевий, мов меч. Темно-синій, мов нічне небо. Колір бруду після хорошої битви
- Я звик до інших кольорів – тихо промовив він.
- Яких?
- Не важливо – він зітхнув.
- Ніч холодна, - зауважила Луміра й поклала голову на лапки. Очі самі заплющувались – Ковдра тепла, а кольори в ночи однакові.
Це була безсоромна брехня. Навіть при світлі вогню, бузковий залишався бузковим. Але аргумент був, по суті, правільним.
Раєль підняв ковдру, подумав трохи, ніби взважуючи рішення. Подивився на темний ліс навколо переконуючись, що більше свідків нема. Ліг на землю та вкрився бузковою ковдрою.
Ковдра була, зненависно, тепла, м’яка та пахла чимось квітковим. Цей запах був повною протилежністю всього, що він відчував раніше в походах.
- Нікому. – сказав він у темряву.
- Що – сонно пробурмотіла Луміра.
- Нікому не розповідай про це.- Закриваючи очі сказав чоловік.
- Про що?- роздалося тихе хихотіння.
- Луміро!
- Я сплю, - відповіла вона – Я нічого не бачу.
Раєль дивився в нічне небо. Зірки були читкі та холодні. Він вже розумів де вони знаходяться й куди їм рушати вранці.
- Раєль – прозвучало несподіванно
- Що?
- Бузковий тобі пасує
- Луміро!!!
Та вона вже спала.
В ранку, Раєль прокинувся від пташиного співу. Відкрив очі. Небо над деревами вже світлішало – рожеве, раннє. Вогонь давно догорів. Ліс тихо прокидався навколо. Пахло смолою та вологою травою.
Луміра сиділа за кілька кроків і дуже старанно складала речі в сумку. Перинка вже зникла в бездонній сумці. Флакончики вишикувалися в ряд і по одному зникали в глибині сумки. Дзеркальце, щіточка. Все складалося дуже ретельно й акуратно. Вона навіть не дивилася в його бік.
— Доброго ранку, — сказав Раєль.
— Доброго, — відповіла вона, стримуючи смішок. — Добре спалося?
— Було тепло, — зізнався він, складаючи ковдру. — Луміро, ти посміхаєшся.
— Я складаю речі.
— Ти складаєш речі та посміхаєшся.
— Ми маємо вирушати в дорогу. В нас серйозна місія. Які можуть бути смішки.
Вона підняла голову. Срібні очі дивилися серйозно. Та тільки самісінький куточок рота зрадницьки тремтів. І тільки коли Раєль відвернувся, щоб оглянути місцевість, Луміра посміхнулася. Широко. Від вуха до вуха. Принцеса буде в захваті від цієї історії.
