Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Глава 25. Вісім місяців пошуків
Минуло вже вісім місяців відтоді, як Артур разом із Нікою, Марком і Надею прибув до Єгипту. Вони жили в готелі, щодня обговорюючи нові сліди й надії. Кожен день був схожий на попередній: розмови з поліцією, зустрічі з місцевими, пошуки серед хаосу «міста сміття». Але Соломія залишалася невидимою тінню, яку неможливо було знайти.
Артур часто сидів біля вікна, дивився на вулиці Каїра й думав про неї. Його серце розривалося від болю й безсилля. Він ридав ночами, уявляючи, як Соломія страждає десь поруч, але він не може її врятувати.
А тим часом Соломія жила в неволі. Її живіт уже був великий — вона носила дитину Артура. Чоловік, у якого вона служила, змушував її працювати, але його дружина в хіджабі часто допомагала Соломії, приносила їжу й воду, іноді навіть прикривала її від гніву чоловіка. У серці Соломії жевріла єдина надія: що Артур знайде її, перш ніж народиться дитина.
Ніка не витримала. Вона заплакала, відчуваючи безсилля.
— Ми не можемо чекати більше, — сказала вона твердо.
— Я знайду Тетяну. Я знаю, де вона.
Надія прочитала думки подруги й додала:
— Час покінчити з цим.
Марк залишився, щоб витягнути Артура з проблем із поліцією, а Ніка й Надя вирушили на пошуки Тетяни. Вони знали: саме вона може стати ключем до порятунку Соломії.
Ніка й Надя їхали крізь пустелю, залишивши позаду готель, поліцію й безсилля. Вісім місяців пошуків виснажили всіх, але тепер вони знали: Тетяна — ключ до порятунку.
Сонце пекло, пісок летів у вікна, але в очах дівчат палала рішучість. Ніка стискала телефон із адресою, яку їй дали знайомі — там жила Тетяна. Надя мовчала, але її погляд був гострим, як лезо.
— Якщо вона не скаже, де Соломія… — прошепотіла Ніка.
— Ми змусимо її, — відповіла Надя. — Я не дозволю, щоб дитина народилася в полоні.
А тим часом у підвалі Соломія лежала на старому матраці. Її живіт був великий, вона ледве дихала. Жінка в хіджабі принесла їй воду й тихо сказала:
— Тримайся, скоро все зміниться.
Соломія заплющила очі й прошепотіла:
— Артур… я вірю, ти прийдеш.
Україна, Київ
Тетяна сиділа в квартирі, вдягнена в елегантну сукню, фарбувала нігті й мріяла, що Артур нарешті прийде до неї. Але він усе ще шукав Соломію. Це її дратувало.
— Як? Як мені змусити його забути про ту лохушку? — бурмотіла вона. — Її вже не повернути. Яка ж він дурна…
Раптом двері грюкнули. Увірвалися Ніка й Надя. Тетяна підскочила з дивана, очі розширилися від страху.
— Ой… — прошепотіла вона.
Ніка схопила її за лікоть:
— Ти вивезла Соломію в Єгипет вісім місяців тому. Потім зникла. Ти — причина її страждань!
Надя рішуче схопила Тетяну за волосся й смикнула. Та закричала від болю:
— Відпустіть мене!
— Говори, де Соломія! — кричала Ніка. — Ми знаємо, що ти й Максим замішані. Якщо не скажеш — Надя зробить тебе лисою!
Надя смикнула ще сильніше. Тетяна не витримала:
— Добре! Я скажу! Вона в Єгипті!
Надя відпустила її, і Тетяна впала на підлогу. Знизу вона дивилася на них і прошепотіла:
— Ви заради Соломії готові гори зрушити… і навіть убити мене…
Ніка холодно відповіла:
— Так. Ти перейшла межу. Артур дізнається — і зненавидить тебе. Якщо не хочеш сісти в тюрму з Максимом — говори, де Соломія.
Тетяна згадала божевільні очі Максима, його голос, коли він запирав Соломію в підвалі. Вона затремтіла й прошепотіла:
— В тому ж «місті сміття», куди ви приїжджали. Максим наказав сховати її в підвалі, щоб ви не знайшли.
Ніка вдарила її по губах.
— Ви шакали. Якщо з її дитиною щось трапиться — ти сядеш. Молись, щоб малюк вижив.
Надя додала зі злістю:
— Нехай тебе переслідує совість. Прощай.
Ніка глянула на подругу:
— Надю, треба негайно сказати Артуру. Поїхали!
Тетяна залишилася на підлозі, з кров’ю на губах і страхом у серці. Вона зрозуміла: тепер усе втрачено. І їй байдуже, що буде далі — бо вона вже вляпалася по саму душу.
Єгипет, Каїр
Ніка й Надя поспіхом сіли на літак до Єгипту, щоб повідомити Артуру правду. Вони знали: часу залишилося мало.
А тим часом у підвалі Соломія сиділа, притискаючи руки до великого живота. Перед нею стояв Максим, його очі палали божевіллям.
— Я казав, що зламаю тебе, — прошипів він. — У тебе є шанс: виходь за мене, і я врятую тебе.
Соломія глянула на нього з ненавистю:
— Ніколи! Я кохаю Артура. Я дочекаюся його. Він стане батьком моєї дитини.
Максим зловісно усміхнувся:
— Тоді я заберу дитину собі.
— Забирайся, чудовисько! — закричала Соломія.
Він схопив її за лікоть, але в ту ж мить двері підвалу розчинилися. Артур увірвався всередину й ударив Максима. Вони зчепилися, Артур бив його з усією силою, накопиченою за місяці болю й відчаю.
У цей момент увійшли Ніка й Надя. Соломія закричала від радості, сльози текли по її обличчю. Вона кинулася до Ніки, яка обняла її й гладила великий живіт.
— Пробач, що ми так довго… — шепотіла Ніка. — Але тепер ти вільна.
Раптом у Соломії почалися перейми. Ніка заспокоювала її:
— Тихо-тихо… малюку буде приємно, коли я заспіваю.
Вона почала тихо наспівувати, ведучи Соломію з підвалу.
Поліція увірвалася й заарештувала єгиптянина, який тримав Соломію, а також Максима, закривавленого й знесиленого після бійки з Артуром. Артур кричав:
— Упекіть його в тюрму! Хай там здохне за те, що зробив моїй коханій і моїй дитині!
Поліцейські жорстко вивели обох злочинців.
Ніку посадили Соломію в машину. Вона тремтячим голосом запитала: — А мій Артур?..
Ніка побачила, як його ведуть у кайданках після сутички. Вона кинулася до поліцейських, благала:
— Випустіть його! Він боровся за свою кохану й дитину!
А Соломія чекала лише одного — обіймів Артура, які повернуть їй віру й силу.
Артур, вирвавшись із рук поліцейських, кинувся до Соломії. Він біг так, ніби все життя зосередилося в одному моменті.
Він обійняв її міцно, притискаючи до себе, наче боявся знову втратити. Сльози текли по його обличчю, він цілував її щоки, лоб, губи.
— Соломіє… моя кохана… — шепотів він. — Я знайшов тебе.
Його руки, тремтячи, торкнулися її великого живота. Артур схилився й поцілував його, відчуваючи тепло й силу нового життя.
— Мій дитина… — сказав він крізь сльози. — Мій малюк.
Соломія теж плакала, але тепер це були сльози радості. Вона гладила його волосся й повторювала:
— Я знала, що ти прийдеш. Я вірила.
Навколо стояли Ніка й Надя, теж зі сльозами на очах. Вони дивилися на цю зустріч, розуміючи: нарешті Соломія вільна, і тепер у неї є шанс на щастя.
Після довгих місяців страждань нарешті настала мить визволення. Ніка обійняла Артура й Соломію разом, і вони всі троє ридали від радості. Це були сльози полегшення, щастя й віри в нове життя.
— Ми разом… — прошепотіла Соломія, притискаючись до Артура.
Ніка гладила її великий живіт, відчуваючи тепло майбутнього малюка.
— Тепер усе буде добре. Ми повернемося додому.
Вони сіли в машину, а потім вирушили до готелю. Там Соломія нарешті змогла поїсти й відпочити після довгих місяців полону. Артур не відходив від неї ні на крок, тримаючи її за руку, ніби боявся знову втратити.
Наступного дня вони вирушили в Україну. Дорога додому була сповнена тиші й надії. Кожен із них думав про майбутнє — про дитину, яка скоро народиться, про нове життя без страху й зради.
Соломія дивилася у вікно літака й тихо сказала:
— Я хочу, щоб наш малюк народився вдома, під мирним небом.
Артур обійняв її й відповів:
— Так і буде. Я завжди буду поруч.
