Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Глава 3. Тінь примусу
Самвдоволений Максим сидів за столом із батьками Соломії й говорив про своє рішення:
— Наступних вихідних мої родичі приїдуть засватати Соломію. А через кілька років ми одружимося. Так вирішено.
Соломія випадково почула ці слова, стоячи за дверима. Її серце здригнулося від страху, руки затремтіли. Вона не могла повірити, що її долю вирішують без неї, наче вона була річчю, а не живою людиною.
Батько, Іван, спробував заперечити:
— Якщо вона не хоче бути з тобою, ми не можемо змусити її.
Але Максим холодно відповів, його голос був, мов крижаний ніж:
— Інакше платіть борг. Ви ж знаєте, що довгопільські не прощають. Чекайте наступних вихідних.
Соломія стояла, мов скам’яніла. Її очі наповнилися слізьми, а серце билося так сильно, що вона ледве дихала. Вона відчувала, як світ навколо стискається, як стіни дому перетворюються на клітку.
Надія, яка була поруч, обійняла її й тихо сказала:
— Давай підемо повеселимося. А потім ти поговориш із батьками. Не можна дозволити йому зламати твоє життя.
Соломія прошепотіла крізь сльози:
— Я не хочу заміж, Надю… Я хочу бути вільною.
Її голос тремтів, але в ньому вже народжувалася сила. Вона знала: якщо підкориться Максимові, то втратить себе назавжди. Перед очима постав образ Артура — його теплий погляд, який вона зустріла під вишневим садом. І саме цей погляд давав їй відвагу.
Надя стиснула руку подруги й рішуче мовила:
— Ти мусиш боротися за своє серце. Ми знайдемо вихід.
Соломія кивнула. Вперше в її душі з’явилася думка, що вона може протистояти. Що навіть борг і страх не здатні зламати силу справжнього кохання.
Її голос тремтів, але в ньому вже народжувалася сила. Вона знала: якщо підкориться Максимові, то втратить себе назавжди.
Тим часом Максим вийшов із дому, задоволений самим собою. З дитинства він звик отримувати все, чого бажав, і тепер прагнув зробити Соломію своєю, не зважаючи на її почуття. Для нього вона була не людиною, а трофеєм, який треба здобути.
Навіть його батьки не стали сперечатися — вони погодилися на цей шлюб, аби родина Соломії не мусила виплачувати борг, узятий колись на лікування її дідуся. Тепер старий був здоровий, але тінь боргу висіла над усією родиною, мов кайдани.
Соломія відчувала себе заручницею ситуації. Її життя ніби вже вирішили за неї, але серце підказувало інше. Там, у глибині душі, жила надія — теплий погляд Артура, зустрінутий під вишневим садом. І саме цей погляд давав їй сили не зламатися.
