Раді Вас бачити!

Глава 21. Змова у віллі

Наступного дня Тетяна, наряджена й задоволена, вирішила діяти. Вона знала: її шанс — заполучити Артура, а Максиму залишити Соломію. І головним козирем було те, що батьки Артура — багаті люди, які ніколи не приймуть «просту сільську дівчину» як наречену свого сина.

Вона підійшла до розкішної вілли й постукала у двері. Їй відчинила мати Артура — Світлана.

— О, Танюшо, як ти? — привітно сказала вона.

Тетяна з удаваною щирістю відповіла:

— Ви чули, що ваш син збирається одружитися?

Світлана здивовано підняла брови:

— Як одружитися? Ти, мабуть, помилилася, доню. Ніка вийшла заміж, а не мій син, який служить в армії.

Тетяна хитро всміхнулася:

— Думала, він вам сказав… Я знаю, що він хоче одружитися з однією дівчиною із села. Її звати Соломія.

Світлана схопилася за серце:

— О, ні… Не може бути! Ми ж найбагатша сім’я. Як він міг вибрати якусь «обірванку»? Я не прийму цього шлюбу!

Тетяна зробила крок ближче й прошепотіла:

— Тоді давайте діяти. Я допоможу вам позбутися Соломії.

Світлана зловісно всміхнулася:

— Я знала, що на тебе можна покластися, моя Тетяно. Ця дівчина ніколи не стане дружиною мого сина. Зроби так, щоб вона зникла з його життя. Я тобі заплачу.

Тетяна, дивлячись прямо в очі Світлані, відповіла:

— А як щодо того, щоб замість грошей ви розглянули мене як майбутню невістку?

Світлана замислилася. Вона знала, що Тетяна не з бідної сім’ї, і ця думка їй сподобалася. Вони домовилися діяти разом.

Пізніше Світлана розповіла чоловікові про «помилку» сина. Той теж був розлючений:

— Він зіпсує собі життя! Тетяна повинна зробити так, щоб Соломія зникла назавжди.

У темних стінах вілли визрівала змова, яка могла стати найстрашнішим випробуванням для Соломії та Артура.

Соломія сиділа з Надею на кухні. Вони пили чай із цукерками й згадували дитинство — як бігали босоніж по траві, як мріяли про доросле життя.

— Уявляєш, — усміхнулася Соломія, — коли народиться моя дитина, він буде гратися з твоїми дітьми. А потім і в Ніки теж будуть малюки. Ми всі зберемося разом, і наші діти виростуть справжніми друзями.

Надя засміялася, але в її очах промайнув сум.

— Було б чудово… тільки мій хлопець усе ще не кличе мене заміж.

Соломія ніжно торкнулася її руки:

— Не хвилюйся. Він тебе любить, я впевнена, що все буде добре.

У цей момент задзвонив телефон. Це була Тетяна. Її голос звучав солодко, але з прихованою напругою:

— Соломіє, збирайся. На тебе чекає сюрприз перед весіллям.

Соломія поклала слухавку й погодилася, не підозрюючи нічого поганого.

Надя схопила її за руки й тривожно сказала:

— Я б не поїхала. У мене погане передчуття. Відчуваю, що Тетяна хоче тобі нашкодити.

Соломія усміхнулася, намагаючись заспокоїти подругу:

— Досить. Вона змінилася. Хоче провести зі мною час… Не хвилюйся, я повернуся.

Вона вийшла з дому, а Надя залишилася сидіти біля вікна. Її серце стискалося від тривоги. Вона відчувала: щось недобре може статися з Соломією.

Не витримавши, Надя схопила телефон і набрала номер Ніки:

— Алло, Ніко? Потрібна твоя допомога. Приїжджай негайно. Я боюся, що Тетяна задумала щось проти Соломії.

Катер повільно віддалявся від берега, розрізаючи хвилі Азовського моря. Сонце відбивалося у воді золотими відблисками, а вітер грався з волоссям Соломії, розвіваючи його, наче шовкові стрічки. Вона стояла на палубі, тримаючи руку на животі, й відчувала дивне поєднання спокою та радості.

— Гарно, правда? — промовила Тетяна, дивлячись на безкраї простори. Її голос звучав м’яко, але в очах ховалася напруга.

— Дуже гарно, — усміхнулася Соломія. — Дякую, що запросила мене. Я справді хочу вірити, що ми можемо бути подругами, як колись.

Тетяна ледь помітно стиснула губи. Усередині її серце палало від ревнощів, але зовні вона залишалася спокійною.

— Знаєш, життя дивне. Інколи ми боремося за те, що не наше. А інколи відпускаємо й отримуємо більше, ніж думали.

Соломія кивнула, не підозрюючи, що ці слова приховують зовсім інший підтекст. Вона дивилася на море й мріяла про майбутнє: про Артура, їхній новий дім, дитину, яка скоро з’явиться на світ.

— Я щаслива, — тихо сказала вона. — І хочу, щоб ти теж була щаслива, Тетяно.

Тетяна відвернулася, щоб приховати блиск у очах. Її пальці нервово ковзали по поручнях катера. Вона знала: цей день — шанс зруйнувати мрії Соломії, використати її довіру й зробити крок до власної мети.

Катер мчав далі, хвилі билися об борти, а навколо панувала тиша, сповнена невидимої напруги. Соломія відчувала лише легкий трепет у серці, але ще не знала, що ця подорож стане для неї справжнім випробуванням.