Раді Вас бачити!

Вечір накривав містечко темно-синім серпанком, як кришкою. Стерильні вулиці, якими вони блукали весь день, тепер здавалися ще порожнішими: жодної квітки, жодного людського голосу. Тільки рівні ряди одноповерхових будиночків із голими дворами. Тут не було ні сараїв, ні городів — лише бетон, травмований часом, і плакати на стінах:«Порядок — мати прогресу»,«Той, хто питає — вже зрадник».

Гел ішов попереду, не озираючись. На руках він ніс Пеггі — кіт давно втомився від чужих вулиць і тепер важко грів його долоні.

— Важкенький ти, — буркнув Гел, погладивши білосніжне хутро.

Пеггі обурено нявкнув, але не пручався.

Перед ними постав високий іржавий паркан, за яким виднівся напівзруйнований завод — колосальна купа металобрухту й скелетів стін. Місцеві розтягували його, як могли, лишаючи за собою смуги пилюки й брудні вибоїни.

— Перебудемо ніч тут, — кинув Гел, відхиляючи край важкого заліза. — Я поцуплю у місцевих трохи їжі. Купувати — ризиковано. Тут нічого не можна робити відкрито.

Марк лише кивнув. Очі його були порожні, руки нервово стискалися в кулаки. Він відчував, як із кожним кроком розпач гризе його живцем: йому хотілося бігти, кричати, ламати двері й визволяти Оленку… але замість цього вони вдвох повзуть від патрулів, наче два загнані вовки.

— Може… якщо я здамся, вони відведуть мене до неї, — прохрипів Марк.

Гел спинився й перевів на нього холодний погляд.

— Дурна ідея. Спецслужаки тут кати від бога. Середньовічні мучителі позадрили б їхньому вмінню, — сказав він рівно й без тіні іронії. — Йдемо.

Вони ковзнули у темряву крізь щілину в паркані. Руїни заводу розкривалися перед ними, як паща іржавого монстра. Все довкола пахло пилом, мастилом і старим металом. Цехи стояли з вибитими вікнами, важке устаткування іржавіло, а легке давно розтягли. Скло й бетон скрипіли під ногами, відлунюючи у порожнечі.

— Наче після бомбардування, — пробурмотів Гел. — Типова диктатура.

— А може, тут є безхатьки? — обережно припустив Марк, озираючись.

— У таких місцях безхатьків не тримають, — кинув Гел. — Вони псують статистику і вид з вікна. Їх прибирають, як пил.

— Ти багато знаєш про подібні режими, — зауважив Марк.

— Я любив і люблю руйнувати режими. Доводилось вивчати їх ретельно.

Вони увійшли до величезного приміщення, колишнього машинобудівного цеху. Високі стіни, уламки скла під ногами, сірі промені місяця, що пробивались крізь верхні вікна. Гел пройшов серед уламків, провів пальцями по металевих деталях, наче археолог, і кивнув.

— Годиться. Верхні вікна вціліли, якщо піде дощ, нас не заллє. Тут є деталі… можливо, електрика ще жива. Спочатку пошукаю пальне, а ти спробуй знайти дрова.

— Для чого це? — Марк говорив розгублено. — Нам потрібно у місто… до Оленки…

— Спочатку я зроблю компас, — відповів Гел загадково. Він спустив на підлогу Пеггі. Той ступив кілька кроків, потім струшував лапки, з огидою дивлячись на бруд.

— Ти наче риба у воді. Космічний виживальник, — Марк спробував усміхнутись, але вийшло кволо. — Кажи вже, що знаєш.

— Той ангел, який витягнув нас із твоєї кав’ярні, кинув нас не на іншу планету, а в інший вимір.

— Я вже здогадався. Але якщо Оленка і той Марк… тут… вони в небезпеці? А якщо місцевий Марк помер? Чи опинився… у моєму світі? У моїй кав’ярні? Чи у Елайджі?..

— Хороші запитання. Але відповіді в мене немає. Як казав мій бортовий комп’ютер — “брак інформації”.

Гел підняв кота, той вмостився у нього на плечі, як біла пухнаста шаль.

— Пеггі пропонує нам повернутися до твого будинку й почекати. Якщо місцевий Марк живий, він повернеться, коли вирішить, що небезпека минула.

— А я що, як дракон, маю здатність звіриного перевтілення? — нервово всміхнувся Марк.

Гел зупинився, дивлячись на нього крізь півтемряву.

— Так, але тобі треба вчитися перетворюватися. Обирати форму. Контролювати. — Гел присів навпочіпки й провів пальцями по холодному бетоні. — Це краще робити у світі, де магії багато. А тут… її майже немає. Ти відчуваєш?

— Я… про це не думав, — тихо відповів Марк.

— То спробуй запалити вогонь.

Марк зосередився, заплющив очі, витягнув долоню вперед. Але тиша цеху залишилась незмінною. Жодної іскри. Навіть повітря не здригнулося. Холодно й порожньо.

— Це вже… незвично. І неприємно, — зітхнув він.

— Ласкаво просимо в реальність, де все стерильно до блювоти, — Гел скривився. — Як ми розпалимо вогонь? — запитав Марк.

— А біс його знає. — І Гел ковзнув у свою трансформацію: тіло видовжилося, кістки склались, хутро розпустилося. Перед Марком стояв чорний кіт з хижими очима. — Котам тут живеться легше.

— Ще й скажи, що будете з Пеггі мишей ловити, — гірко всміхнувся Марк.

— Мишей тут немає. Тут навіть щурів немає. Все зайве — знищують. — Чорний кіт махнув хвостом і разом із білосніжним Пеггі чкурнув у темряву руїн.

Двоє котів прослизнули під іржавим парканом, за яким тяглися однакові двори. Жодних квітів, жодних клумб чи сараїв. Лише втоптана земля й чотири стіни з дахами, як штамповані макети.

Собак на подвір’ях теж не було. І навіть інших котів. Лише люди — сірі, втомлені, з однаковими обличчями. Вони поверталися з роботи, несучи пакунки: банки з рідким супом, хліб загорнутий у жовтий папір.

— Трясця, їх годують супом з листочками чогось зеленого, — прошипів чорний кіт, ковзаючи тінню. — Пеггі, здається, нам тут голодувати.

Білий кіт мовчки підняв очі на двоповерховий будинок за високим парканом.

— Ти правий, — Гел кивнув. — Тутешні керівники завжди живуть сито.

Вони видерлися на паркан. Раптом з двору рвонув здоровенний пес, але, вловивши запах Гела-дракона, завмер, скулився й почав вихиляти хвостом.

— Гарно тебе тут годують, — хмикнув чорний кіт, торкнувшись лапою собачого носа. — Може й нам перепаде.

За вікном виднілася зала, залита яскравим світлом. Навколо величезного столу сиділи з десяток людей. Стіл ломився від наїдків: м’ясо, овочі, десерти.

— Атож, голодні вони… — прошепотів Гел, і у його голосі вчувся сарказм.

Пес, за наказом Гела, загарчав, а потім перейшов на шалене гавкання, захлинаючись від люті. Люди підхопились, двоє охоронців вибігли з будиночка й кинулись перевіряти периметр.

Двоє котів прослизнули у відчинене кухонне вікно. Усередині було тихо. Лише холодильник гудів, мов вулик. Гел, не гаючи часу, повернув собі людську форму — його силует розгорнувся у напівтемряві кухні, як чорний дим. Він зірвав зі стіни якусь сумку й швидко почав набивати її м’ясом, овочами, хлібом.

— Дежавю… — пробурмотів він крізь зуби.

— Мя-у, — схвально озвався Пеггі, струшуючи з лапки борошно.

У цю ж мить крик з двору:

— Злодій! Лови його! Спустіть собаку! ЗЛОДІЙ!

Гел вхопив сумку, вискочив у вікно й, не озираючись, рвонув у темряву. За ним ковзнув Пеггі. У спину полетіли крики й гавкіт.

— Котам живеться легше, — кинув Гел уже в темряві, знову стаючи котом. Його очі спалахнули янтарним світлом. — Але не тоді, коли тебе жене голодна система.

Вони заснули біля маленького вогника, який таки розпалив впертий Марк. Невелике полум’я кидало золоті відблиски на облуплені стіни цеху, на покручене залізяччя й уламки скла. Десь знайшли напівзогнилі ватники — колишній одяг робітників — і влаштували з них подобу гнізда. Тут, серед уламків чужих життів, було затишно й дивно безпечно.

Десь там, за ржавим парканом, у селі завивала сирена служителів порядку. Чулися крики, клацання металу, глухі удари черевиків по каменю. Гел, що тинявся темрявою заводу, миттєво згасив вогник.

— Спати пізніше, — прошепотів він у темряву. Голос був спокійний, але очі світлилися янтарним вогнем, як у тварини.

Марк провалився в тривожний сон, у якому Оленка стояла на балконі серед квітів. Вона махала йому, але її обличчя розпливалося, як крізь воду.

Раптом щось поруч спалахнуло таким яскравим світлом, що Марк різко сів, прикриваючи очі рукою. Спалах згас, залишивши по собі чорні плями перед очима й запах гару.

— Даер тес! Бдзек! — лаявся Гел десь у глибині залу. Його голос відбивався від холодного бетону й ржавих балок. — Усе гниле. Ніби це планета зі звалища. І в мене недостатньо сили…

— Гел?.. — хрипко озвався Марк.

— Марку. Пеггі. Прокидайтесь. — Тепер голос був різкий, тривожний. — Так бахнуло, що сюди точно припреться місцева “гвардія порядку”.

Марк миттєво підхопився, серце гупало в скронях. Він швидко згреб їстівне назад у сумку, накинув ватник, запахлий пилом і старістю. Пеггі, згорнувшись білим клубком, мляво повів хвостом. Марк притулив кота до грудей, ніби це була остання тепла річ у цьому світі.

— Мені потрібно знайти якийсь завод або фабрику, де ще все працює, — кинув Гел, крокуючи до нього. Його обличчя в напівтемряві було суворим, сповненим зосередженості.

— Спочатку ми шукаємо мою дружину, — відрізав Марк. В його голосі вперше за довгий час прорізалась сталь.

— Добре, — кивнув Гел. — Повернемося до тієї книгарні. До твоєї… фанатки.

— Чому саме туди? — Марк стискав Пеггі так, що той сердито мявкнув.

— Бо ця дівчина може знати більше, ніж здається. В таких системах навіть продавець книжок — це золота жила інформації. Вона може допомогти нам дізнатися, де тримають ув’язнених.

— Ти віриш їй?

— Я не вірю нікому, — Гел хмикнув. — Але вона боїться тебе менше, ніж інших. Це шанс.

Вони покинули завод, ковзаючи тінями повз розбиті вікна й іржаві балки. З-за обрію все ще лунала сирена. У темряві світилося червоне: очі патрульних ліхтарів, що розгортали пошуки.