Раді Вас бачити!

За товстим склом камера спостереження мовчала, червоне світло не кліпало — та він знав: його дивляться. Елайджа стояв нерухомо, складені за спиною руки тремтіли від напруження, яке він не дозволяв собі проявити. Його довге, сріблясте волосся було зв'язане на потилиці чорною стрічкою. Костюм ще зранку був бездоганним, тепер злегка зім’ятий на ліктях. Глянцева підлога відбивала віддзеркалення його обличчя, обличчя чоловіка, якого давно не цікавила свобода — лише істина.

За склом — юнак. Сидів, трохи згорбившись, тримаючи на руках білого кота. Волосся, довге, хвилясте, здавалося живим, сповзало з плеча мов струмок. Очі — яскраво-сині, майже фосфоресцентні на фоні смуглявої шкіри. Обличчя правильне, тонке, хоч і втомлене, мов у того, хто пройшов крізь війну з самим собою.

Елайджа нахилився трохи ближче до скла, вдивляючись в обличчя цього “небезпечного злочинця з іншого світу”.— Він виглядає… не як монстр, — прошепотів. — Більше як зламана статуетка.

Кіт на руках юнака раптом повернув голову і подивився прямо на нього — крізь скло, крізь бетон, мов крізь тіло. Елайджа відсахнувся, мов спійманий на крадіжці думок.

— Я хочу поговорити з ним, — звернувся він до людини в формі, що стояла за спиною.— Навіщо? — коротке, недовірливе.— Науковий інтерес. Ви ж самі просили мене допомогти розібратись з природою його здібностей. Дайте мені доступ. П’ять хвилин.

Пауза. Потім кивок.— Але без фізичного контакту. Він не такий, яким здається.

"Так завжди кажуть про тих, кого бояться." — подумав Елайджа, але не озвучив.

Він не знав, чому в ньому піднімається це відчуття — дивне, знайоме. Гел нагадував когось. Марка? Можливо. Але тут, у цьому місці, не можна довіряти навіть власним спогадам. Особливо спогадам.

“Що, як вони з однієї війни?” — промайнуло в голові. “Що, як я просто став знаряддям для тих, хто знову переписує історію під себе?”

Він торкнувся браслета на зап’ясті, не стільки для контролю часу, скільки для контролю себе.

— Готуйте все. Я хочу говорити з ним. Сам. І запишіть кожну хвилину.

Погляд Гела тим часом зустрів його, і не відвівся. Навпаки. Став уважнішим. Хижим. Але й цікавим. Як у того, хто не боїться, навіть перебуваючи в клітці.

Елайджа раптом згадав, як вперше зустрів Марка.

Кімната допитів була схожа радше на виставковий зал: стерильна, порожня, з товстим прозорим склом. Гел сидів на підлозі,схрестивши ноги. Його бліде обличчя з чіткими вилицями злегка хмурилось. Зі стелі знову полилась беладонна, він зіщулився й накривав Пеггі руками. Бо навіть для кота ця рідина була отрутою.

Увійшов Елайджа. Спокійний, зосереджений, з папкою в руках. Чітко виміряні кроки. Погляд — холодний, професійний.

— Доброго дня, — сказав він рівним тоном.— Та не такий вже й добрий, — пирхнув Гел, не підводячи очей. — Дощ, й стілець поставити забули. Я тут, між іншим, дуже важлива персона.

Елайджа і бровою не повів.— Вам дозволено залишатися сидячи. Цей контакт... експериментальний.

— Ввічливий, — зобразив Гел захоплення. — Скажи ще, що ти лікар. Або психолог. А краще скажи — маг. Портали робиш дуже точні. Я попався.

Пауза. Елайджа дивився пильно.— Володію деякими дисциплінами.

— Ага. Дисциплінами. Красиве слово. Я був майже вільний й хотів покинути ваш гостинний світ. — Гел хитро прищурився. — А тепер мені стало цікаво роздивитися що тут діється.

— Це був не напад. Це був захист. — А ще геноцид називають «оптимізацією населення». — Гел посміхнувся, показавши ікла.

Елайджа не відповів. Він хотів тримати дистанцію. Але атмосфера щільнішала.

— До речі, а де мій друг? — кинув він невимушено. — Ти вже вивчив його? І як? Він такий же монстр як і я?

Елайджа застиг.

— Я не знав, що ви були з другом. Він схожий на вас ? — Навіть дуже. — Я не знаю, де він. — Відповів Елайджа. Вперше його голос звучав не зовсім впевнено. — Як звуть вашого друга? Гел роздратовано стенув плечима. — Марк. Повного імені не знаю. Просто Марк, — Гел раптом подивився в очі знизу вгору. — Ти інакший. Чому працюєш на них?

Елайджа вже хотів відповісти, та замість слів — тиша. Бо в його голові промайнуло знайоме. Марк..

— Ти сказав: Марк?— Досить просте ім'я. Гарний хлопець. Здається йому щастить у житті як мені, - гел засміявся.

— Його звуть Марк? І в нього довге руде волосся? — Рідкість на вашій планети, — хмикнув Гел. — Нас певне таких тут троє, ми і ти. Будеш вивчати монстрів? Застерігаю ми боляче кусаємося.

Елайджа вперше за час зустрічі опустив погляд. Пальці його злегка стиснули край папки.

— Якщо він тут… я зможу з ним поговорити.

Гел схилив голову.— Я дозволяю. Можеш поговорити. Знайди спочатку.

Елайджа не відповів. Але в очах уже не було лише холоду. Там ховалося щось інше. Пам’ять. Ностальгія. І, можливо, тінь сумніву.

Гел нахилився трохи вперед, поклав підборіддя на руки, спершись ліктями об коліна. Пеггі, як відчувши зміну в настрої господаря, насторожено припинив муркотіти.

— Ну давай, — протягнув Гел. — Здивуй мене. Хочеш про щось попросити? Я ж бачу.

— Не знаю чи можу тобі довіряти, — спокійно відповів Елайджа.

— Ха! — Гел розсміявся, коротко й сухо. — А більше немає кому.

— Тут усі слова мають другу тінь. Як і дії.

— Не грайся, — хмикнув Гел. — Я чекаю. Ти мені, я тобі.

Елайджа зробив крок ближче. Очі його були спокійні, але вже не холодні.— Я зроблю їх беззбройними проти тебе.

— Це цікаво. — Гел криво всміхнувся. — Що саме. Потрібно узгодити наші дії..

— Я такий самий в’язень, як і ти, — спокійно відповів Елайджа. — Просто клітка моя м’яка. І ключів у мене трохи більше.

Гел замовк. Його очі звузилися, шерсть на Пеггі настовбурчилася.— Давай без лірики, мене цікавить конкретно. Що потрібно й що ти зробив.

— Я можу вплинути на кількох людей у внутрішньому колі Вождя, — сказав Елайджа. — Я вже вплинув. Склад боєприпасів змінили. Тепер там не мармур, а звичайний камінь. І в ампулах не беладонна, а фізрозчин.

Очі Гела запалали.— Свобода.

Елайджа глянув прямо йому в очі.— І я знаю хто такий Марк.

Пеггі на руках Гела зашипів. Й сам Гел наче застиг. Не ворухнувся, не скривився, не кивнув прошепотів:

— Я це відчув. Розкажи мені про його минуле, бо ми навіть не мали часу поговорити. Гел обійняв кота й усміхнувся, - Це цікаво.

— Колись. Ми воювали разом. Точніше, проти одного ворога. І якщо він тут — я повинен знати, в якому він стані. Ваша поява… викликає питання.

— Ти заразився від місцевих підозрою усі в усьому, — хмикнув Гел. — Гаразд. Якщо усе готово до мого звільнення то можеш спокійно йти шукати Марка. Якщо з ним щось станеться — ти перший, хто за це відповість. Згода?

Елайджа коротко кивнув.— Згода.

Гел посміхнувся. І на якусь мить у його вишкірі була зовсім не іронія. радше звіряча готовність до битви.

— Тоді біжи, лицарю науки. Мені треба трішки помедитувати. Ви спадкоємця знайшли? Такі фігури як Король королева треба змінювати швидко бо почнеться кровопролиття.

— Мені здається як на монстра ти надто добре орієнтуєшся у політиці. — Елайджа обернувся, і вже коли виходив, додав:— І ще, Геле… не з’їж нікого. Поки що.

Двері за ним зачинилися. А Гел дивився йому вслід.— Надто добре орієнтуюся, — передражнив Елайджу. — Знав би ти наскільки добре. Що котику розпочинаємо вже й забув як це називається, здається це двірцевий переворот. Люблю цю справу