Раді Вас бачити!

Кілька хвилин, а може секунд, але Віті було неймовірно добре. Вона відчувала себе настільки цілісною, що хотілось розтягнути це у безкінечність. Потім все закінчилось і коли почала повертатись реальність, Віта зрозуміла, що досі стоїть в обіймах Арсена.

Вона дозволила собі секунду не відкривати очей, насолоджуючись його близькістю, теплом, силою та відчуттям абсолютної захищеності… А тоді згадала, чому він її тримає і відкрила очі. Вони стояли в дверях якраз посередині між балконом та розкішною кімнатою.

Віта смикнулась і Арсен зразу ж відпустив її, відступаючи на два кроки в глиб кімнати і тримаючи руки долонями до неї. Він зміг так легко перенести її, наче вони були одним цілим і Арсен знав, що все вирішиться сьогодні. Віта готова до нового життя, їй треба лише прийняти його свідомо, підкоряючись не бажанню, а голосу серця.

Віта розвернулась, готова напасти за першої нагоди, але Арсен відступав, всім своїм виглядом показуючи, що не хоче сварки. Вона зробила крок до нього, ще один, бажання хоча б спробувати вдарити ним раз об стінки було сильнішим за неї.

Арсен відступив ще на крок і лише тоді Віта зрозуміла, що він заманює її. Вони стояла у готельному номері, між спальнею та вітальнею.

– Не питаю, як ти зробив це. Але як ти посмів?

– Не зміг втриматись від спокуси…

Здавалось, Арсен жартує, але Віта сприйняла це, як виклик і показала ікла.

– Не смій торкатись мене більше.

– Добре. Ніколи більше без дозволу...

Віта відчувала, що її тіло готується до стрибка: спина ледь вигнулась, ноги напружились, а з горла вирвався рик. Вона була зла, як ніколи доти і це давало їй сили не думати про спокусу у його голосі та словах.

Арсен перестав усміхатись, опустив руки і здавався зовсім розслабленим. Віта оцінила провокацію – якщо вона зараз нападе, то одним ударом відкине його у інший кінець кімнати. До ліжка…

– Віта, я лише хочу поговорити.

– Знов? І про що цього разу? Про те, як ти силою забрав мене з дому? Від батьків і дитини?

– Ти сама знаєш, що так краще.

– Ні фіга не краще! Я не кину доньку тільки тому, що стала монстром.

Віта зразу ж пошкодувала про свої слова. На мить на обличчі Арсена відобразилось стільки болю і страждання, що їй стало соромно. Він не зміг приховати, як сильно його зачепили Вітині слова.

Арсен ніколи не думав, що визначення, яке він сам дав собі після смерті Ядвіги буде аж так неприємно почути від Віти. Разом з тим він зрадів, побачивши, що вона шкодує про сказане. Їй не байдуже.

– Віта, будь ласка, дай мені кілька хвилин, а потім, якщо захочеш, можеш піти і… я не затримаю тебе. Обіцяю.

Віта дивилась на Арсена і не розуміла, чого він хоче досягнути. Вона не вірила, що все може закінчитись просто так. Для чого тоді все це починалось? Для чого він переслідував її, спокушав? Він ставився до неї, як до своєї… А тепер просто дозволить піти? І разом з тим вона була абсолютно певна, що так і буде. Вона відчувала, що Арсен каже правду.

– І в чому фішка?

– Віта, ти не мусиш кидати їх. Але вам всім потрібен час.

Вона стисла губи, вгамовуючи напад злості. Тепер, коли вона знала, що може будь-якої миті вийти, щось втримувало її на місці і це дратувало більше, аніж примус.

– Час для чого?

– Щоб вони змирились із втратою, почали нове життя. І ти теж. Ти ж все зрозуміла.

– А якщо я не хочу життя без сім’ї?

– У твоєму житті завжди буде сім’я. Так довго, як захочеш. У тебе буде безліч нагод бути поряд із донькою. Спочатку наглядати за нею непомітно, потім, коли вона виросте, стати їй подругою і порадницею…

Віта почала тремтіти. Вона розуміла, що кожне його слово правда і цим Арсен забирає в неї можливість опиратись і злитись на нього. Він наче озвучує її власні думки, плани і цим заганяє у глухий кут, він…

– Ти знущаєшся?

– Ні. Я лише показую тобі реальність.

– І саме для цього ти забрав мене силою? А може мені не подобається такий спосіб пересування? Ми, взагалі то, в двадцять першому столітті живемо і ти мусив бачити ав-то-мо-бі-лі! Міг хоча б запропонувати!

Арсен не стримав сміху і Віта розуміла чому: вона чіпляється за будь-який привід для сварки, тягне час замість того, щоб піти. Чому вона не може піти, бо ж за раз абсолютно вільна у виборі? І чи не буде найкращою помстою так і зробити?

Арсен зробив крок назустріч, але Віта зашипіла, показавши ікла і він зупинився, знов піднявши руки долонями до неї.

– Розумієш, річ у тому, що я міг забрати тебе першої ж ночі, тримати у своєму будинку зовсім недалеко звідси і сподіватись, що Стокгольмський синдром спрацює швидше, аніж ти помреш з голоду.

Арсен відверто насолоджувався ситуацією. Він так боявся, що Віта піде, щойно він скаже, що не триматиме її. Коли він тиснув, Віта мала куди відступати, але тепер, зрозумівши, що є вибір, вона розгубилась.

Віта розривалась між бажанням втекти і ще більшим бажанням залишитись. Вона виправдовувала себе тим, що мусить дізнатись, що він затіяв, бо ж не може Арсен так просто відпустити її після всього, що сталось.

– То чому ж ти не забрав мене, а залишив виживати?

– Не хотів позбавляти тебе права вибору.

– Брешеш! Тоді тобі було байдуже.

Арсен знав, що це неправда. Віта не була йому байдужою з першої миті. Саме тому він залишив її на останок, спостерігаючи за нею день за днем. Саме тому він на мить засумнівався, перед укусом. Він відкидав саму можливість знайти кохання і знайшовши його – не повірив.

– Ти помиляєшся…

Його голос опустився до рокоту і разом з тим був неймовірно м’яким та тягучим. Віта судомно вдихнула. Якщо вона зараз не втече, то вже не зможе.

Віта розвернулась і в ту ж мить Арсен стояв біля неї, зловив за руку, повернув до себе і поцілував.

Розпач і надія, ніжність та пристрасть, чуттєвість і жага.

Віта відчувала те ж саме, відповіла тим самим і…

Арсен відступив. Він стояв лише за крок від неї, а їй здавалось, що задалеко. Він дав їй вибір, чекає на її рішення і якась частинка Віти ненавиділа його за це. Чому він змушує її визнати свої бажання саме так? Чому не поведеться як минулого вечора? Тоді вона могла б сказати, що не змогла опиратись…

– Божевілля якесь. Я нікому нічого не винна.

Віта зважилась подивитись йому в очі і побачила темне очікування. Якщо вона піде, Арсен насправді не затримає і не шукатиме зустрічі. Але якщо залишиться…

– Все може бути інакше…

І Віта зробила крок назустріч. Мить – і її огорнув його аромат, вкрив шкіру, вплівся у волосся, а вона відкрилась назустріч, дозволяючи їх запахам переплітатись. Повільний, глибокий вдих вибухнув у ній Арсеновим бажанням і гарячою хвилею розтікся тілом. Віта закрила очі. Світ перестав існувати.

Арсен легко, ледь торкаючись Віти, зняв бретельки з її плечей і сукня впала, вкриваючи її ноги кривавим атласом. Він вдихав її аромат, відчував, як він поєднується із його власним, вбирав її поглядом і не міг повірити, що це насправді. Йому здавалось – один необережний рух і вона зникне. Але Віта стояла перед ним, оголена, із закритими очима, прекрасна і жадана – його жінка – вона прийняла, довірилась йому і ніхто не повинен бачити її такою.

Віті здалось, що її підхопив вітер, а наступної миті вона вже лежала на ліжку, притиснута вагою Арсена. Вона відчувала його напружений погляд на своєму обличчі, але нізащо не хотіла відкривати очей. Віта здалась, але подивитись йому в очі означало визнати поразку остаточно. Вона лише дихала, стиснувши губи і чекала, що буде далі.

Арсен обережно відгорнув волосся з її обличчя і почав підводитись. Він відчував всім тілом її бажання і потребу, але якщо Віта думає, що це все, чого хоче він – то так не буде. Вона не готова бути з ним.

 Як тільки Віта відчула, що Арсен підводиться, всі її інстинкти заволали із неймовірною силою, а страх, що він зараз піде виявився сильнішим за потребу зберегти хоч якусь подобу гордості. Перш ніж вона подумала, її руки вже вхопили його за плечі, втримуючи на місці, а тоді їх погляди зустрілись. І Віта побачила сумнів у його очах і їй стало страшно, по-справжньому, до пекучого холоду у кінчиках пальців.

– Ти боїшся?

– Так…

– Чого?

– Що ти підеш…

Арсен все ще із сумнівом дивився на Віту, але у її погляді було лише бажання, а тоді вона несподівано владно потягла його до себе…

Віта була певна, що знала, яким буває пік блаженства, але тепер вона розуміла, що людські відчуття неможливо протиставити теперішнім. Кожен дотик, кожен цілунок, кожен рух та стогін були незмірно повнішими, глибшими, інтенсивнішими. Її шкіра здавалась суцільним оголеним нервом і навіть подих Арсена змушував її тіло вигинатись йому назустріч. Здавалось, ще трохи – і вона вибухне. Але чим ближче вона була до вершини, тим сильнішим ставало відчуття, що чогось не вистачає, щось не так.

Віта подивилась на Арсена. Його очі потемніли, а ободок райдужки спалахував червоним у такт серцебиттю. Він стис губи, але Віта бачила кінчики іклів що випирали… Її очі самі знайшли вену на його шиї і тоді вона зрозуміла, чого бракує – повністю віддатись, розчинитись у ньому, стати одним цілим, отримавши його навзамін…

Арсен був на межі, ще кілька секунд – і він почне пити з неї, навіть без дозволу. Вени на її шиї світились, кров пахтіла, а бажання отримати її всю зводило з розуму. Він бачив у Віті свою пару, але якщо вона не відчуває потреби дати йому свою кров, не хоче і не скаже сама, то все це не насправді. Пари не буде, лише фізичне бажання…

А тоді Віта повернула голову, забравши волосся і вигнула шию… Арсен стис зуби і заледве стримався, щоб не кинутись на неї.

– Скажи…

– Пий…

– Вголос… Ти маєш сказати…

– Пий з мене… я хочу…

Стук її серця, шум крові заглушили все навколо і Арсен впився їй в шию. Віта скрикнула, смикнулась, але він притис її до ліжка, гасячи опір своїм тілом. Він не стримав, зробив це грубо та боляче.

– Вибач…

Віта не рухалась, все в ній завмерло, вона не думала, що це буде так… болісно. Арсен тримав її, не даючи поворухнутись, вона відчувала його зуби глибоко в шиї, чула, як шалено б’ється його серце, як важко він дихає. Його ікла… Віта відчувала, як вони зменшуються, залишаючи її шию, а з проколів ритмічно тече кров. Арсен зробив ковток, а їй здалось, що він цілує її, ніжно, наче перепрошуючи за біль. Він зробив ще ковток, одночасно ворухнувшись у ній і задоволення важкою хвилею розтеклось тілом, розчиняючи біль та напруження. Віта розслабилась і зрозуміла, що Арсен вже не тисне на неї. Він зробив ще ковток і лизнув рану, потім ще раз, остаточно закриваючи її. Віта почувалась майже щасливою.

– Вибач…

Віта дивилась на нього і розуміла, що ніколи і ні в кого не бачила такого виразу обличчя – абсолютне умиротворення. Але їй все одно чогось бракувало і тепер вона знала чого саме.

Арсен усміхнувся, наче знов прочитав її думки, але перш ніж Віта встигла насупитись, він наповнив її собою так, що Віта вигнулась і закусила губи, стримуючи крик.

– Тепер ти…

Арсен перевернув її на себе несподівано швидко та легко. Віта вперлась руками йому в груди, бачила нетерпіння але тягнула час. Вона відчувала під руками його шкіру і не змогла відмовити собі в задоволенні провести по ній кінчиками пальців; вона відчувала аромат його крові, ноти свого запаху на його шкірі і у його крові… Вона розуміла неминучість того, що має статись…

Арсен торкнувся її щоки і притягнув до себе. Червона пульсація навколо її райдужки говорила сама за себе і Арсен прошепотів їй у губи:

– Я даю тобі свою кров…

І Віта не задумуючись вкусила його.

Тепла, густа кров просто з вени заповнила її рот і, лише зробивши ковток Віта зрозуміла, що таке справжня, древня сила, як сама вливається у тіло. Ще один ковток зробив її невагомою, наче весь всесвіт втратив над нею владу. Ще один ковток і Віта зрозуміла, чому він має бути останнім: вона відчувала, як остаточно поєднуються їх аромати, створюючи новий, особливий, запаморочливий у своїй красі – їх спільний запах; вона наче бачила, як невидимі нитки переплітаються, поєднуючи їх тіла, розум, думки…

– Все може бути інакше. Я зможу…

І Віта зробила ще один ковток і ще, і ще.

Арсен не опирався, хоч вона і відчула, як напружилось його тіло.

– Віта…

Він поклав руки їй на плечі і спробував відштовхнути, але Віта чула в собі стільки сили, що їй здалось зовсім легким струсити Арсенові руки і притиснути їх до ліжка.

– Я вб’ю тебе…

– Чому?

– Бо тільки смерть розлучить нас.

– Ти не встигнеш.

Віта зробила ще один великий ковток і подумки усміхнулась:

– Ще й як встигну.

– Не зможеш…

– І чому ж це?

Вона відчувала, що п’є його силу, його сутність, його життя, його пам’ять…

Пам’ять крові…

Віту відштовхнуло від Арсена і вона впала на ліжко, дивлячись у стелю широко відкритими очима. Вона тонула, її повільно і невблаганно засмоктувало Арсенове минуле.

Арсен змусив рани закритись і, спершись на лікоть, спостерігав за Вітою. Зараз вона здавалась схожою на ляльку: нерухома, із широко відкритими, скляними очима і привідкритим ротом. Вона дихала, спочатку швидко та важко, а потім все спокійніше і повільніше.

Арсен усміхався, відгортаючи їй волосся з обличчя. Невже вона справді вірила, що зможе обдурити його? Він знав про її намір, так само, як знав, що вона не зможе, навіть якщо пам’ять прийде пізніше.

Він пив її кров першим. Спочатку він не відчув нічого крім терпкості, а потім, коли зміг вгамувати її біль, кров вибухнула неймовірним смаком та силою і стократ перевершила його сподівання. А тоді він знайшов у ній те, що шукав – кохання. Хай Віта думає, що це лише фізичне бажання, незрозуміле прагнення, поклик крові, чи будь–що інше, але він знає правду. Глибоко в ній є кохання: сильне, справжнє і воно належить йому. Залишилось дочекатись, поки це усвідомить Віта.

Арсен із болісним задоволенням думав про те, що тепер вона знатиме про нього правду – всю правду. Він знав, що видіння триватиме кілька годин і не міг передбачити, якою буде її реакція після пробудження.

Арсен закрив їй очі, щоб не тривожити сон, накрив простирадлом, а тоді поцілував у скроню і, влігшись біля Віти, сам занурився у спогади.