Раді Вас бачити!

Андрій ворухнувся і різкий біль у боці остаточно привів його до тями. Він вперся долонями у підлогу, потім в стіну і нарешті підвівся. Минула більш ніж хвилина, перш ніж він знайшов зручну позу і навчився дихати так, щоб кожен вдих не впивався у бік розпеченими цвяхами. А тоді повільно пішов до сумки шукати обезболююче, він був певен, що мав там пачку… чогось.

Зітхання змусило його зупинитись і завмерти посеред кімнати. Андрій різко повернувся і у очах потемніло від болю. Він похитнувся, інстинктивно глибоко вдихнув і засичав крізь стиснуті зуби.

Коли в очах розвиднілось, Андрій побачив Віту. Вона спала на ліжку і Андрій на мить подумав, що це галюцинація. Вона ніяк не могла бути тут, адже вампір приходив по неї. Тим не менш, вона спала саме так, як він бачив її востаннє – на боці, згорнувшись калачиком і підклавши руку під щоку.

Андрій насторожено оглянув кімнату, наче остерігаючись, що вампір заховався десь у темному кутку, але нікого не побачив. Вони самі.

Андрій, тримаючись за бік, підійшов до ліжка і схилився над Вітою. Вона бачила сон. Її очі рухались під повіками, дихання було нерівним, вона навіть супилась у сні.

Андрій милувався Вітою, а інстинкти кричали, що він знов щось проґавив. Вампір не міг прийти просто так, йому було щось потрібно.

Раптом його кинуло в холодний піт від згадки. На якомусь дурнуватому сайті він прочитав, що випивши крові молодого вампіра, його творець може віддавати накази навіть на відстані. Невже вампір вирішив використати Віту проти нього? Але ж він сам міг його спокійно вбити.

Андрій зовсім розгубився, його інтуїція та інстинкти кричали, що він у небезпеці, але він не міг повірити, що її причиною є Віта. Але… Ще кілька днів тому Андрій був певен, що все буде за його правилами, а виявилось, що його таємна зброя абсолютно некерована, а тепер ще й може бути перепрограмованою. Хоча… нею можна скористатись востаннє. Якщо зараз вбити Віту, то вампір відчує, прийде і тоді… Залишиться тільки один.

Андрій повільно відступив на кілька кроків, присів біля сумки і, не відриваючи погляду від Віти, знайшов кілок.

– Вибач, я не можу так ризикувати, поки не виконаю свою місію. Головне, зробити все швидко і точно. Я зможу.

Він підвівся, тримаючись за стіл і повільно пішов до Віти. Андрієві весь час здавалось, що вона прокинеться, почувши кроки. Він невідривно дивився на точку, в яку мав встромити кілок і думав лише про те, щоб все закінчилось якнайшвидше.

Підійшовши впритул, він мимоволі перевів погляд на її обличчя. Кілок випав з руки і Андрій, незважаючи на біль, опустився навколішки коло Віти – вона плакала. З-під повік котились сльози, а вся вона здавалась напруженою, наче струна.

– Вампіри не плачуть. Вона не монстр. Як я міг піддатись паніці? Вона потребує моєї допомоги і захисту. Вона тепер зовсім сама…

Андрій обережно витирав її сльози і із здивуванням розумів, що її шкіра тепла та м’яка. А вампіри холодні… принаймні повинні бути.

– Вона не зовсім вампір, у ній стільки людського. Я розумію її і її самотність, загубленість, бажання помститись. Ми такі схожі. Вона…

Андрій не помічав, як минає час, він сидів біля Віти, тримаючи її за руку і опам’ятався, лише коли будильник у телефоні сповістив про шосту вечора. Андрій почав підводитись. Він не хотів, щоб Віта прокинулась і побачила його таким… вразливим. Він встиг відійти лише на крок, коли почув її шепіт:

– Арсен…

Андрій завмер і повільно повернувся до Віти. Кого вона кличе? Чоловіка? Ні, його звати Олег. Батька? Ні, вона ж Романівна. Колишнього коханця? Це Ян. То кого?

Андрій відчував, як терпнуть кінчики пальців, а його мало що не тіпає від злості. Все ж таки вампір приходив не просто так. Вони знайомі, а може, навіть більше, бо як би він зміг увійти без запрошення. Невже Віта з ним? І чому тоді вона тоді тут?

– Яке ж ти, все таки стерво…

У цю мить Андрій ненавидів її і готовий був вбити не задумуючись, але Віта ворухнулась. Андрій знав, що не встигне. Він заштовхав кілок ногою під ліжко, а тоді всівся на крісло, схрестивши на грудях руки, йому здавалось, що так менше болить. Як би там не було, Віта не повинна знати, що тепер він вразливий.

Андрій бачив, що Віта прокинулась по-іншому, майже миттєво, але це не мало значення. Він дивився на неї і розумів, що не може приховати ненависті. Його тіпало від однієї лише думки, що вампір міг торкнутись її, а може навіть дозволити собі більше. А якщо вона сама дозволила? Звідки вона знає його ім’я?

 Андрій знав, що Віта вловить у повітрі його ненависть, вона ж хижак, хай і надприродній, але не міг змусити себе заспокоїтись. Уявляти її з тим вампіром було понад його силу і лють накочувала хвилями, позбавляючи страху та обережності.

Андрій почав кричати, він майже не розумів, що говорить, а розгубленість на Вітиному обличчі тільки ще більше розпалювала його. Він не звертав увагу на біль, на червоні спалахи у її очах, на загрозу у голосі і замовк, лише коли відчув її руку на своїй шиї. Це опам’ятало і заспокоїло Андрія: вона не посміє, я їй потрібен, як пакет з кров’ю. А тоді вона одним реченням вибила у нього опору з-під ніг.

Андрій мало не задихнувся, коли до кінця усвідомив сенс сказаного – вона більше не потребує його крові. Його крові! Вона більше не буде торкатись його шкіри пальцями, губами; не буде обіймати так, що її аромат відчуватиметься ще довго… Вона може не повернутись взагалі… Ні! Він не дозволить Віті зникнути з його життя.

Андрій спробував використати угоду, яку Віта запропонувала сама, але ще більше розізлив її. Він стерп від звуку її голосу, низького, глибокого, із виразними нотами тваринного рику. Вона говорила тихо, але здавалось, що його барабанні перетинки не витримають тиску. Віта була іншою – чужою, незнайомою та смертельно небезпечною. Вона стала справжнім вампіром і Андрій з усією повнотою усвідомив – він їй більше не потрібен і ніяка домовленість не втримає її поруч, якщо вона сама не захоче.

Він злякався, по-справжньому, до відчуття колючого холоду по спині, що за мить змінився вогнем. Він повинен втримати її будь-яким способом, навіть якщо вони будуть сваритись пів ночі; навіть якщо йому доведеться різати собі вени, щоб втримати її кров’ю; навіть якщо йому доведеться вбити її…

Андрій бачив, як темніють її очі, як загострюються ікла, впираючись у нижню губу, як злість червоними іскрами проскакує у її погляді – і не міг зупинитись. А тоді вона підвелась і пішла до нього. Байдуже, вона не зможе вбити його… Чи зможе?

А тоді Андрій зрозумів і посміхнувся. От чому приходив вампір. Його здогад був правильним – вампір хотів знати, чи зможе керувати Вітою на відстані.

– Ти впевнена, що хочеш вбити мене? Сама хочеш?

Віта завмерла, у її погляд повернулась осмисленість і Андрій бачив, як вона із зусиллям опанувала себе. Цю битву він виграв.

Коли Віта пройшла повз нього у ванну, Андрій раптом відчув, що виснажений до краю. Біль, злість, страх, радість – всього цього виявилось забагато. На сьогодні з нього досить.

Андрій навів будильник у мобілці на шосту ранку і влігся у ліжко. Він чув, як вийшла Віта, відчував на собі її погляд, але не ворухнувся, не відкрив очей. Йому потрібно якнайшвидше відновити сили, виспатись, а завтра зранку він піде у аптеку, купить ліки, еластичний бинт і приведе себе у норму.

Коли Віта вийшла, Андрій розслабився, влігся зручніше і нарешті зміг вдихнути на повні груди. Біль не мав значення – подушка пахла Вітою і він вдихав її аромат, поки не заснув.

Ярина ховалась за деревами і манила його сміхом. Він біг за нею, намагався схопити, а вона вислизала і ховалась за іншим деревом. Її сміх дзвенів і переливався, такий знайомий, рідний… Він нарешті зловив її за руку, але Ярина ховала обличчя за стовбуром дерева, а потім повернулась до нього… Червоний ободок навколо райдужки, загострені ікла і сміх-рик пантери…

Андрій різко сів на ліжку, не розуміючи, де він і що відбувається. Збоку пищала мобілка і звук повернув його до реальності. Він виключив будильник, потер очі та скроні долонями, розім’яв шию і оглянув кімнату. Віти не було.

Андрій зірвався на ноги, побіг до дверей ванни, прислухався, а тоді відкрив і вилаявся. Віта не повернулась. Він відчув, як починається паніка. Не треба було відпускати її саму. Треба було стежити, як минулої ночі, тоді він був би певен, що з нею все добре і вона повернеться. А якщо вона знайшла собі іншого охоронця, із смачнішою кров’ю?

Андрій стис зуби, він знайде її і поверне. Віта належить йому, бо тільки він розуміє її потреби та бажання.

А якщо вампір забрав її? І зник з міста разом з нею?

Андрієві забракло повітря, він невидющими очима оглянув кімнату, а тоді вибіг на вулицю. Можливо, він помилився і Віта десь поруч. Може їй потрібна допомога. Треба знайти її негайно.

Андрій звернув за ріг готелю, забіг у парк і побачив її. Впізнав. Віта світилась красою та силою навіть здалеку – неймовірна, розкішна… у обіймах вампіра. І вона усміхається йому. А він дивиться на неї, наче на божество. І вона дозволяє йому цілувати себе.

Заздрість. Ревнощі. Лють. І вони відчули його, повернулись одночасно, але Андрій дивився лише на неї.

Віта наче поверталась із сну – розслабленість, задоволення і щастя? змінились розгубленістю, розумінням та страхом. А тоді Віта розчинилась у повітрі.

Вампір заревів, як поранений звір і за долю секунди вже стояв перед Андрієм, розлючений, готовий вбити. Його сила просто вражала і якби Андрій не був так само розлюченим, то смертельно злякався б. Вони кілька секунд дивились одне одному в очі і Андрій бачив здивування вампіра. О так, він не сподівався зустріти опір!

Несподівано вампір нахилився і прошепотів йому у обличчя:

– Вона моя.

А тоді розчинився у повітрі.

Андрій якусь мить боровся із бажанням закричати, вдарити бодай повітря, яким вампір дихав ще мить тому, а тоді розслабився і усміхнувся:

– У мене є ім’я і я знайду тебе ще сьогодні.

27.

Віта матеріалізувалась у єдиному місці, де завжди почувалась у безпеці – посеред саду своїх батьків у передмісті Львова, під старою розлогою вишнею. Вона обожнювала це дерево за його зручні гілки, густу крону і незмінно щедрі урожаї кожного літа. Навіть цього року вона знов видерлась майже на сам верх, допомагаючи мамі збирати ягоди… а зараз Віта міцно трималась за стовбур, щоб встояти на ногах.

Вона насправді злякалась, побачивши Крилова. Йому було байдуже до Арсена, він ненавидів її. Як вона могла думати, що може прийти і пояснити, що їй треба зникнути, сховатись? Насправді Віта шукала привід, щоб втекти з клубу і, можливо востаннє, повестись по-людськи. Але навіщо їй взагалі це було потрібно? Ще раз переконатись, що люди відчуватимуть у ній або ворога або небезпеку?

Крилов нізащо б не повірив їй, а може навіть спробував би вбити – стільки вогню було у його погляді. Крилов вирішив, що вона зрадила, забула про їх угоду. І він не сильно помилився.

Віта закрила очі і згадала, яка на смак Арсенова кров: тягуча, мов мед, гостра, мов хвоя і свіжо-терпка, мов сік молодої трави. Ікла видовжились від однієї лише згадки, а тіло нестерпно занило, вимагаючи ще і більше – крові, дотиків, цілунків, пристрасті, об’єднання…

Віта голосно видихнула і відкрила очі. Якщо вона зараз не заспокоїться, Арсен знайде її, а він шукає. Віта закрилась так само міцно, як в клубі, але все ж відчувала його і це лякало. А якщо він так само відчуває її і вже знайшов? Вона дозволила собі хвилину слабкості, забула про все, дала Арсену, навіть не надію, а тверду згоду, а тоді зникла. Вона чула його рик і знає, що Арсен розлючений, а їй зовсім ніде сховатись. І світанок вже близько.

Віта із здивуванням зрозуміла, що небо сіріє, але земля не тремтить під ногами, шкіра не свербить, наче вжалена кропивою і вона досі не хоче спати, не відчуває слабкості і тужавіння тіла, у ній вирує сила. Кілька крапель Арсенової крові і вона може так багато. А якби вона отримала більше?.. Але ж Арсен не підпустить її до себе настільки близько, якщо відчує бодай натяк на нещирість або підступ.

– А якщо скористатись пропозицією Макса?.. Нізащо!

Віта поморщилась, згадуючи його спотворене обличчя. Він нечистий і занадто молодий, щоб бути хоча б наполовину таким же сильним, як Арсен.

Шкіру почало поколювати і Віта зрозуміла, що у неї зовсім мало часу, а до Крилова повертатись не можна. Навіть якщо він вдасть, що повірив у гіпноз або підступний план, то все одно вб’є її, як тільки вона засне. Віта була у цьому абсолютно впевнена. Його погляд не залишив інших варіантів.

А до Арсена вона не піде, навіть якщо сонце буде повільно вбивати її. Байдуже, що вона відчуває і чого хоче, це було б неправильно. Це було б зрадою самої себе. А на відстані вона може опиратись, навіть розуміючи, що бути з Арсеном це те єдине, що їй насправді потрібно.

Залишається тільки один варіант – будинок батьків. Але як увійти? Як пояснити? І як потім змусити все забути? Вона не витримає погляду батьків і доньки, щоб потім побачити, як вони дивляться крізь неї.

До сходу сонця залишалось ще кілька хвилин, але небо вже було занадто світлим для Вітиних очей, повітря почало пекти і, хоч Віта могла ще терпіти, вона розуміла, що це ненадовго. Якби тільки їй вдалось пройти на горище. Там лише одне вікно, яке можна закрити, перечекати до вечора і вирішити, що робити далі.

Віта зосередилась, згадавши слова Арсена: всі ключі у голові. Вона закрила очі і глибоко вдихнула, а тоді затримала подих.

– Це мій дім. Я тут виросла, була щасливою. Я тут завжди у безпеці. Це мій дім і я можу увійти будь-якої миті. На горище…

Віта повільно видихнула, відкрила очі – вона стояла на горищі, якраз навпроти вікна і стрімко світліюче небо сліпило її. Віта миттєво відлетіла у темний куток і потерла очі. Приміщення наповнювалось світанком, а Віта гарячково шукала поглядом, чим би закрити вікно.

Стара штора із її колишньої дитячої кімнати – важка, груба та запилюжена – лежала на кріслі, а Віта дивилась на неї і не могла підійти. Вона розуміла, що чим довше чекає, тим більша ймовірність опіку, а їй здавалось, що це дежавю навпаки – колись штора ховала від неї ніч, тепер повинна сховати день.

– Де ти?

Віта мало не підстрибнула і швидко вхопила штору. Вона занадто розслабилась, забула про захист. Арсен не повинен знайти її, ще не тепер.

На мить на горищі потемніло і Віта відчула полегшення, шкіру не пекло, стало легше дихати та бачити.

– … мамо…

Віта завмерла. Їй не могло почутись, це голос Аліни. Вона напружила слух і вловила кілька схлипів, а тоді таке знайоме їй сонне сопіння доньки. Отже, Алінина кімната просто під її ногами, там само, де була і її дитяча. Може, навіть, ліжко для Аліни поставили на тому ж місці.

Віті раптом нестерпно сильно захотілось побачити доньку, хоча б здалеку, хоча б на кілька секунд. Тепер це так легко, достатньо уявити себе у кімнаті. А якщо зараз там світанок? Байдуже, лише секунда, туди і назад. Вона уявить себе біля стіни коло вікна, так, щоб світло не змогло їй зашкодити. Лише секунда…

Аліна спала, майже з головою накрившись ковдрою. Штори не повністю закривали вікно, але тінь від саду ще не дозволила світанку наповнити кімнату. Віта на одному подиху пролетіла кімнату і присіла біля ліжка.

Аліна плакала у сні. В кутику ока зібралась велика крапля, повільно перекотилась через перенісся і впала на подушку. Віта помітила, що губи доньки стали блідими, щоки запались, а під очима з’явились темні тіні. Вона здавалась старшою… і такою беззахисною, що Віта заледве стрималась. Зараз вона нічим не може допомогти, не може влягтись коло Аліни, обійняти, притиснути до себе і сказати, що це лише сон, що все буде добре. Не може погладити по голові, заглянути в очі, усміхнутись у відповідь. Не може навіть торкнутись, бо якщо Аліна прокинеться і побачить її, як зникнути? А може?.. Може розбудити її, обійняти, поцілувати, сказати, що любить, оберігає і так буде завжди, а тоді навіяти, що це сон? Гарний, теплий сон…

Спокуса була такою великою, що Віта простягнула руку… і завмерла, не торкнувшись доньки. Вона не зможе. Не зможе усміхатись і брехати своїй дитині; не зможе зникнути після того, як Аліна, вчепившись у неї, благатиме: мамо не йди! Не зможе, після радості та щастя у очах донки, бачити там порожнечу, коли навіюватиме, що це сон. Хай краще так, хай переболить.

Рука Віти тремтіла над головою доньки і вона повільно забрала її, а тоді зрозуміла, що плаче. Вперше за весь час – плаче. Від безсилля, від болю, від безпомічності. Єдине, що вона може – дивитись на Аліну. Вона може приходити кожної ночі, сидіти поруч, стерегти її сон, дивитись, як час лікує її біль, як вона росте, живе…

Віта раптом усвідомила дуже важливу річ, те, у чому вона не зізнавалась навіть собі, навіть у тому спогаді-сні – вона винна перед донькою, винна настільки, що її смерть може стати благом для Аліни.

Сльози висохли і Віта усміхнулась від власного цинізму. Вона вимріяла ідеальне життя для Аліни, уявляла, якою вона стане, коли виросте – успішна, сильна, ні один чоловік не завдасть їй болю. А насправді? Віта хотіла зробити доньку такою, якою не була сама – цинічною, холодною, безсердечною. Справжнім стервом. Вона ніколи не питала, чого хоче Аліна, дозволяла їй багато, але лише те, що підходило під її уявлення про дорослу Аліну. Хочеш танці? Будь ласка, це виробить грацію та легкість рухів. Хочеш малювання? Добре, розвине гарний смак. Хочеш кошеня? У тебе буде алергія і ти постійно носитимеш його на руках. Не хочеш вчити іноземну? Будеш і крапка. Не сутулься. Говори правильно. Цей одяг тобі не пасує, немає значення, що тобі подобається і зручно. У кімнаті має бути порядок. Наступного року будеш вчити ще одну іноземну…

Віта ламала свою дитину, щоб виліпити з неї когось іншого. Аліна опиралась, але чи був у неї шанс встояти?

І навіть її лист! Віта написала і змусила Андрія відправити, але чи було це таким аж правильним? Їй здавалось, що так вона дбає про майбутнє Аліни, а як же тепер? Як пояснили дитині, у якої щойно зникла мама, що татка у неї теж нема, бо чоловік, якого вона все життя так називала, не її батько? І Віта змусила свою маму зробити це…

– Я виправлю… я щось вигадаю і виправлю все…

Віта простягнула руку і торкнулась волосся Аліни, ледь-ледь, самих розтріпаних кінчиків:

– Вибач, я була…

Аліна повільно відкрила очі і перші промінці, що нарешті пробились крізь дерева, торкнули її зіниць, вона замружилась.

– … поганою мамою.

Віта стояла на горищі і закривала руками рот, щоб не закричати. Вона задихалась від стримуваних ридань та болю і розуміла, що треба заспокоїтись. Не можна дозволити Арсену знайти її, прийти і забрати. Тільки не тепер, коли їй треба зрозуміти, як допомогти Аліні, як виправити все те, що вона встигла зробити власній дитині, як подбати про її майбутнє.

Будинок повільно прокидався і Віта намагалась рухатись так, щоб її не почули. Тепер, коли вона вдома, можна дозволити собі згадувати, слухати голоси батьків, доньки і дозволити собі нарешті відчути скорботу за втраченим. І змиритись.

Всередині все стислось. Вона повинна змиритись, але не може. Змиритись – означає відпустити, дозволити їм жити далі. Без неї. Можливо навіть, забути з часом настільки, що згадуватимуть лише під час сімейних свят. Але вона мусить змиритись, дозволити їм… бо тільки так зможе допомогти.

Крізь шпарини та плетіння штори просочувалось вранішнє світло, воно не пекло, не заважало і створювало ту напівтемінь, у якій Віта любила ховатись у дитинстві: очі звикали, вона бачила все навколо і уявляла себе у таємничому замку із монстрами, від яких її мав врятувати справжній чоловік. Віта не хотіла бути принцесою і не мріяла про принца. Вона бачила ідеал у таткові і казала всім, що виросте і вийде заміж за такого, як він…

Віта всілась у старе крісло-гойдалку і заплакала. Сльози просто потекли і вона не намагалась їх стримувати. Вона не відчувала плину часу і не знала, як довго плакала – хвилину, годину чи цілу вічність.

Дивно, але сльози принесли не те, на що Віта сподівалась. Вона хотіла відчувати жаль, а відчувала полегшення. Вона розуміла, що її людське життя закінчилось, а разом з ним необхідність прикидатись, боятись, що хтось дізнається правду; необхідність грати роль сильної та успішної жінки; жити у рамках, у які вона сама себе втиснула і тих рамок, у які хотіла втиснути свою доньку. Саме тому вона не могла ненавидіти Арсена, якби би сильно їй не хотілось – він звільнив її від страху, що переслідував навіть у снах.

Віта згадала свій сон у ніч перетворення і сльози покотились з новою силою. Вона марила другою дитиною, але насправді її бажання було егоїстичним криком про допомогу. Аліна росла і повільно, але впевнено входила у своє власне життя, із своїми друзями, бажаннями та планами. Вона бунтувала проти Вітиних жорстких правил та обмежень і вже не потребувала її аж так сильно. Чому вона не зрозуміла раніше, що сама відштовхує доньку своєю категоричністю і надмірною вимогливістю?

Олег… Тепер вона знала правду і усвідомила, чому не розуміла, звідки в її житті відчуття пустки. Олег зрадив не тому, що хотів і не тому, що вона була успішнішою. За стільки років він не міг не відчути, що її почуття до нього – фальшивка. І вона не має права звинувачувати Олега за те, що він хотів справжнього.

А у ній самій утворилась величезна чорна діра, яку могла заповнити лише справжня, беззастережна любов та потреба. Хай ненадовго, але все це могла дати їй дитина. І Віта відчайдушно прагнула бути життєво необхідною комусь. Хай ненадовго, всього лише на рік чи два, поки дитина не підросте, але цього було б достатньо…

Але чи було б достатньо насправді? Чи не стала б вона диктатором для своєї другої дитини… сина? Кого б вона виростила? Маминого синочка, що боїться жінок, чи монстра, який їх ненавидить і мстить за знищене авторитарною мамою дитинство? Чи може вона сама собі щиро сказати: такого б не сталось? Ні, не може. То чи аж така велика, насправді, провина Арсена перед нею? Вона втратила дитину, натомість отримала нове життя і Віта змушена була визнати – це життя їй подобається. Вона вперше по-справжньому вільна, хай обмежена зовнішньо, але відчуває весь безмір можливостей і право самій вирішувати, не оглядаючись ні на кого.

От тільки сумління каже їй, що вона не може скористатись цим правом, у неї залишилась донька і батьки. Хай навіть бажаючи добра, але своїм листом вона знищила маленький та безпечний світ своєї дитини і поки не виправить це – немає права...

Знизу почувся дзвінок телефону і голос її батька. Віта почула у ньому здивування, злість, а тоді погрозу:

– Так, слухаю… Що?!. Ні!.. Не смій приходити у мій дім.

– Ромчику, що там?

– Він приїде за десять хвилин.

Мама зойкнула і Віта напружилась, сльози миттєво висохли, а в грудях ворухнулась злість – хтось загрожує її сім’ї. І цей хтось прийде. А вона закрита на горищі і безпорадна.

А може ні? Може ще не пізно? Вона ж не хоче спати, отже сонце ще низько і вона може встигнути перехопити непроханого гостя.

Віта підійшла до вікна, обережно відсунула штору і засичала. Руку обпекло так, що вона заледве стрималась від крику і відлетіла в тінь. Штора колихнулась кілька разів, пропускаючи всередину снопи пронизливого світла і завмерла.

Вже пізно. Скільки ж часу вона просиділа, жаліючи себе? Вона забула про захист і Арсен вже, напевно, знайшов її. Віта хотіла спробувати знайти його і переконатись, що він далеко, але почула стурбований голос мами:

– Не треба було казати йому, Ромчику. Він того не вартий.

– Він посмів…

– Заспокойся, прошу, у тебе серце.

Віта чула, але не розуміла і це було найгірше. Вона не вловлювала страху, лише злість і рішучість. Щось сталось, а вона не знає…

За парканом біля будинку загальмувало авто. Віта знала, що в домі його не почули, але була певна, що то приїхав той, кого батько не хотів бачити.

Віта безшумно металась горищем. Зараз станеться щось неприємне, болісне для її батьків, а вона абсолютно нічого не може зробити. А може все не так страшно? Може…

Дзвінок в двері вдарив по її барабанних перетинках і Віта кілька разів швидко видихнула, щоб опанувати свої чуття. Не можна втрачати самоконтроль, ні за яких умов…

– Я мушу все пояснити…

І Віта вибухнула злістю, ненавистю, бажанням знищити і… страхом. То був Ян. От що вона проґавила, про що не подумала. Мама мусила пояснити, чому забирає Аліну, а татко зателефонував Яну, прочитавши лист. Вони ж досі партнери і вона повинна була це передбачити.

– Я не маю наміру тебе слухати.

– Будь ласка, Романе. Ми ж друзі.

– Були. Друзями.

– Заради всього святого! Я не піду, поки ми не поговоримо. Поки я не поясню.

Його голос був на диво щирим, тихим, благальним, з теплими нотами. Ян вмів просити і бути переконливим. Від згадки тілом Віти пройшла гаряча хвиля і у відповідь почувся приглушений рик – Арсен відчув це і йому не сподобалось. А хай йому! Як довго Арсен непомітно стежив за нею?

Віта починала втомлюватись, їй треба поспати, але якщо вже Арсен стежить за нею, вона поділиться з ним своїми планами. І Віта уявила, як дочекається вечора, вистежить Яна і вб’є його, або навіть краще – залишить йому спогад, схожий на Олегів. Але перед цим вона спокушатиме його, торкатиметься, дозволить…

– Не смій!

– Ти не маєш права вказувати мені, що робити. Зрештою, це була твоя ідея, пам’ятаєш? Я лише зроблю все в реалі.

– Віта, не роби дурниць…

Чому Арсен змінив тон, чому у ньому стільки певності, що вона послухає? Віта обережно потягнулась до нього і заспокоїлась – Арсен далеко, зайнятий чимось досить важливим, бо відчув її ментальний дотик і проігнорував.

Укол ревності став повною несподіванкою, але змусив Віту зосередитись і відновити захист. Він відчуває її, але не знає де шукати, бо вже давно б був тут і чим довше не знатиме, тим краще.

Віта почула мамин шепіт:

– Ромчику, давай вислухаємо його, поки Аліна в школі. Їй не треба всього цього…

Віта зосередилась на тому, що відбувалось у будинку. Їй потрібні вагомі підстави, щоб не вбити Яна, як тільки сяде сонце. А голос мами, втомлений та надтріснутий, зовсім не на його користь. Як він взагалі посмів тепер приїхати, прийти в цей дім, дивитись її батькам у очі?

Віта вслухалась у кроки і йшла за ними: ось вони у вітальні, чути, як рипнув диван, як кашлянув татко, як зітхнула мама…

– Визнаю, я повівся підло, негідно, неправильно. Але Віталіна така неймовірна, що я втратив голову і вона була не проти провести час зі мною…

У Віти потемніло в очах:

– Байдуже, навіть якщо я згорю, але Ян помре негайно!

Вона, не задумуючись, помчала до дверей, що вели до сходів з горища вниз і в ту ж мить відчула міцні обійми Арсена. Він вхопив її однією рукою, підніс над підлогою, а другою рукою закрив їй рот, не даючи розлюченому рику вирватись назовні…