Раді Вас бачити!

Повернути тіло

Частина 1

На ранок Мирослава прокинулася від повітря. Вікно хтось залишив прочиненим, і до кімнати тягнуло холодною свіжістю. Воно пахло вологим каменем, прілим листям, лісовою хвоєю та травами. Аромат здався настільки чистим, що першу хвилину Мирослава просто лежала без руху.

Потім вона повільно зробила глибокий вдих. Слідом ще один.

— Та ну, - тихо видихнула вона. - Тут що, реально можна одужати просто від дихання?

Леора всередині відгукнулася слабким здивуванням. Від неї передалося не слово, а сухе відчуття звички, яке для Мирослави стало справжнім шоком. Після її колишнього світу з міським пилом, автомобільними вихлопами й кондиціонерами тутешній ранок сприймався дорогою насмішкою. Глибоке небо за склом здавалося чистим, лісовий масив унизу повільно дихав.

І це було надто красиво

— З таким повітрям місцеві мали б жити вічно, -пробурмотіла Мирослава й сіла на ліжку, долаючи важкість у попереку. - А не влаштовувати цей цирк із повільним убивством.

Тіло одразу нагадало про реальність. Ватні ноги, ниючий біль у хребті, суха шкіра й дрібне внутрішнє тремтіння нікуди не зникли. Чарівного зцілення від свіжого вітру не відбулося.

Проте повітря повернуло їй лікарську ясність розуму. Досвід не зникає навіть у чужому світі.

Ясність.Бо досвід, як кажуть, не проп’єш.

— Агнесо! - гукнула вона хрипко.

Покоївка з’явилася миттєво, наче весь цей час підпирала плечем одвірок.

– Леді?

— Зачини двері, - Мирослава хрипко прокашлялася. - І зроби так, щоб сюди ніхто не сунувся.

Жінка насторожилася й підійшла ближче до ліжка.

— Леді, вам знову зле?

– Мені вже давно зле, це не новина. Я хочу оглянути себе без натовпу свідків і твоїх переляканих зітхань.

Агнеса розгублено кліпнула.

– Оглянути?

– Саме так. Своє тіло. Якщо я не з’ясую, що з ним коїться, мене тут остаточно залікують до цвинтаря.

Покоївка слухняно рушила назад.

– Я стану біля дверей і нікого не впущу.

– Розумниця.

Мирослава дочекалася, поки клацне замок, і повільно підвелася з ліжка. Кожен рух вимагав зусиль, важка нічна тканина чіплялася за ноги, а численні шнурівки викликали глухе роздратування. Позбувшись одягу, вона підійшла до великого дзеркала й подивилася на власне відображення без жодних поблажок.

Передня частина стегон виглядала занадто худою. Ключиці стирчали гострими кутами, бліда шкіра місцями лущилася від зневоднення. На плечах і вздовж рук чітко проступали сліди тривалого виснаження.

Мирослава підступила впритул до дзеркала. Вона ретельно вивчила лімфовузли на шиї, оглянула живіт, коліна, стан нігтів та волосся.

— Зневоднення, виснаження, атрофія м’язів, - вона озвучила діагноз уголос, торкаючись пальцями сухих ребер. - Нормального харчування не було кілька місяців. Сон повністю збитий. Організм або системно труїли, або тримали на препаратах, які вимивали всі мікроелементи. Просто чудово.

Леора всередині відгукнулася хвилею тривоги. В її уявленні раптом виникла думка про те, що нова гостя говорить надто впевнено, наче вже стикалася з подібним.

— Я не просто знаю, я це лікувала, - відповіла їй Мирослава, продовжуючи пальпацію живота. - Поки що картина хєрова, якщо чесно.

Від Леори прийшло легке здивування через незнайоме грубе слово.

Мирослава втомлено посміхнулася своєму відбиттю.

— Так, вибач, знову вилетіло. Але суть ти зрозуміла. Лежати пластом я більше не збираюся. Якщо перетворюся на музейний експонат, то здохну від пролежнів швидше, ніж від нової порції отрути.

— Мене вчили лежати тихо й терпіти, – пролунав у голові ледь чутний, пригнічений шепіт Леори.

Мирослава на мить застигла, відчувши чужий дитячий біль. Вона міцно стиснула пальці в кулаки й рішуче кивнула дзеркалу.

— А мене вчили вставати й гризти зубами. Тож тепер гратимемо за моїми правилами.

Вона підійшла до столика, взяла важкий глиняний глечик і почала пити. Повільно, ковток за ковтоком, відчуваючи, як холодна вода розтікається по стравоходу й нарешті будить шлунок.

— Перше - вода, - Мирослава заплющила очі від задоволення. - Друге - повітря. Третє — рух. Четверте — нормальна їжа без домішок. І жодної краплі з рук твоєї тітки. Інакше ми просто згаємо час.

— Леді, ви щось сказали? - почувся з-за дверей приглушений голос Агнеси.

– Сказала, що якщо мені знову принесуть той трав’яний відвар від Вірени, ти виллєш його в мийку.

Покоївка замовкла, переварюючи наказ.

Мирослава ще раз уважно поглянула на себе в дзеркало. Попри сильне виснаження, на самому дні цього тіла все ще ховалася сила. Дика, пригнічена, але не зламана до кінця. Леору знищували методично, бо її організм пручався набагато довше, ніж розраховували отруйники.

— План такий, –-Мирослава тихо звернулася до дівчини всередині. - Ми тебе витягнемо. Без магії й чудес. Просто по шматочку.

Вона відійшла від дзеркала й сіла на широке кам’яне підвіконня. Вона підтягнула коліна до грудей, обхопила їх руками й дозволила собі просто посидіти в одній легкій сорочці, не думаючи про корсети й правила пристойності.

У цей момент дверна ручка ззовні коротко смикнулася.

– Агнесо, я ж просила нікого не впускати, - голосно гукнула Мирослава.

— Я й не впускаю, леді, - одразу відгукнулася жінка з того боку. - Це Нора принесла нову сукню від леді Вірени.

Мирослава роздратовано закотила очі.

– Передай Норі, що я вдягну це овече шмаття лише тоді, коли перестану втрачати притомність від кожного вдиху.

За дверима запанувало повне мовчання. За мить донісся шепіт, сповнений щирого жаху. Агнеса явно не розуміла, як перекласти таку зухвалість етикетною мовою замку.

– Леді… – невпевнено покликала покоївка. - Може, я просто скажу, що ви ще занадто слабкі для примірки?

– О, геніально. Так і скажи.

Шепотіння за дверима поновилося, а потім кроки Нори швидко віддалилися по коридору.

Мирослава мимоволі всміхнулася.

– Ну все, процес пішов. Тепер для них я офіційно божевільна.

Так не прийнято, - Леора всередині відгукнулася тремтливою тривогою.

– А мені начхати на ваш етикет, - Мирослава розім’яла занімілі плечі. - У мене тут базова реабілітація.

Внутрішня господарка тіла замовкла. Через хвилину від неї прийшов тихий, майже дитячий запит про те, чи справді нова душа вірить у можливість порятунку.

Мирослава повернула голову до вікна, розглядаючи верхівки дерев під чистим небом.

– Якщо ми перестанемо допомагати їм тебе вбивати, у нас з’явиться чудовий шанс. А далі розберемося.

Вона опустила ноги на холодну підлогу й повільно піднялася.

— Агнесо.

– Так, леді?

– Заходь. І знайди мені щось максимально легке й просторе. Без цих дурних декорацій і мотузок на ребрах. Я не збираюся красиво непритомніти заради чийогось естетичного задоволення.

Агнеса відчинила двері й зупинилася на порозі, розглядаючи свою господиню з явним острахом.

– Леді Леоро… вас точно після тієї гарячки мізками не пошкодило?

Мирослава тихо й щиро засміялася, відчуваючи, як біль у грудях нарешті трохи відступає.

– Агнесо, якщо ти плануєш вижити поруч зі мною, то ставитимеш собі це питання щоранку.