Раді Вас бачити!

Дім, де все гниє

Коли за Еріком та Еліною зачинилися двері, у кімнаті нарешті залягла тиша.

Агнеса ще постояла біля порога, міцно стискаючи пальці в замок, наче намагалася не розплакатися. Мирослава ж сиділа на ліжку, спершись плечем об дерев'яну спинку. Голова гуділа, як після доброго похмілля, якого в її двадцять шість років, до речі, ні разу не було. Зате тепер вона мала повний набір: чужі налякані діти, якась божевільна магічна сімейка, висушене тіло і краєвид за вікном, який точно не скидався на спальний район Києва.

— Вони дуже злякалися, - тихо порушила мовчанку Агнеса.

Мирослава не підняла голови.

— Я помітила.

— Після смерті пана Роана… а потім після вас… у цьому домі стало зовсім кепсько.

Оце «після вас» Мирославу різко зачепило. Не через образу, ні. Просто служниця вимовила це з такою приреченістю, наче Леору тут давно подумки поховали, відспівали й навіть замовили скромний пам’ятник.

Вона повільно потерла пальцями скроню, змушуючи мозок думати.

— Добре, Агнесо. Давай без кружлянь і без оцього «леді не можна хвилюватися». Оскільки я, як бачиш, дивом воскресла, давай по фактах. Що це за дім? Хто тут зараз реально керує парадом і хто вирішує, коли мені відкинути копита.

Служниця помітно зблідла від такої термінології.

— Леді…

— Я не жартую.

В її голосі вже не лишилося розгубленості. Слабкість нікуди не поділася, але професійний стержень лікаря брав гору

Агнеса зітхнула. 

— Формально цей маєток належить вам і близнюкам. Але після загибелі вашого батька все перейшло до рук леді Вірени. Вона приймає візитерів, веде рахунки, віддає накази слугам, контролює пошту. Повторює, що поки ви немічні, весь тягар має лежати на ній.

— А до моєї кімнати хто має доступ?

— Я. Ще дві покоївки, але тільки під моїм наглядом. І леді Вірена. І… - жінка раптом запнулася.

— Хто ще? Говори вже, я сьогодні міцна. 

— Ті, кого вона приводила до вас із цими відварами, - Агнеса опустила очі. - Мене в такі хвилини виставляли за двері. Один лікар із міста. Придворний алхімік, який приїздив двічі. І травниця, яку леді Вірена знайшла сама.

Мирослава мовчки зафіксувала ці деталі

— І ніхто в маєтку не помітив, що після цих дивних коктейлів мені стає лише гірше? 

Агнеса промовчала, втупившись у підлогу. Цього було цілком достатньо замість відповіді.

— Після смерті леді-матері ви теж були слабкі, але не так, - тихо сказала Марта. - А останній рік… ніби щось вас висмоктувало. Після смерті пана стало ще гірше. І останні місяці ви майже не вставали.

Ніби щось висмоктувало. Мирослава ледь опустила повіки.

Отже, не кілька тижнів. Чорт. Не випадковий збій. Це тяглося довго.

— Добре, - пролунав її рівний голос. - Тоді покажи мені весь цей асортимент аптеки. Чашки, пляшечки, порошки, сухі суміші. Що я пила, чим мене розтирали. Я хочу бачити кожну дрібницю.

— Ви ж тільки-но опритомніли…

—Саме тому й хочу. Поки мене знову не закачали цією хімією.

Служниця повагалася, але слухняно рушила до маленької шафки. На темній стільниці біля ліжка одна за одною почали з’являтися речі, від яких у Мирослави вже за хвилину почала закипати чиста професійна лють.

Чашка із залишками густого осаду. Склянка з різкою, смолистою рідиною. Порошок, акуратно загорнутий у цупкий папір. Мирослава взяла найменшу пляшечку, відкупорила її і злегка вдихнула запах. Обличчя миттєво звело - шлунок Леори відреагував на цей аромат на рівні рефлексів, миттєвою нудотою.

— Це мені давали пити?

— У малих дозах, леді. Щоранку. А смолистий розчин - для глибокого сну. По кілька крапель. Порошок, коли у вас починалися судоми.

Мирослава поставила склянку на стіл занадто різко. Дерево глухо стукнуло.

Судоми. Значить, організм не просто тихо згасав - він чинив супротив. Його планомірно ламали токсинами. До неї повернувся звичний, холодний спокій лікаря.

Чудово, Мирославо. Ти потрапила не просто в казку, а в кримінальний детектив.

Не «слабка благородна кров». Не наслідки дівочої туги за татом. Чиста, продумана система. Повільна інтоксикація, розрахована на те, щоб дівчина не померла за один день, викликавши підозри, а поступово перетворювалася на овоч на очах у всього маєтку.

Вона провела кінчиком пальця по стінці глиняної чашки.

— Мене не лікували. Мене добивали. Це я тобі як ліка… - Мирослава вчасно прикусила язика, згадавши, що Леора ніколи не тримала в руках медичного диплома. - Як людина з логікою кажу.

Агнеса побіліла як полотно.

— Леді, благаю, не кажіть такого вголос!

Мирослава повільно підняла на неї жорсткий погляд.

— А що, Агнесо? У цьому домі навіть стіни працюють на леді Вірену й підробляють шпигунами?

Жінка не знайшла що відповісти, лише злякано опустила голову. Що ж, діагноз цьому дому було поставлено. Тепер час шукати історію хвороби.