Спочатку:
На сторінку книги
Мирослава.
Мирослава проїхала три світлофори. Тільки тоді визнала очевидне - дорога вела не до клініки.
Формально - так, у той бік. Але не тією дорогою. Не тим маршрутом.
Щось тягнуло вперед. Тупе, вперте, неприємне відчуття. Наче язиком намацуєш хворий зуб. Боляче, але зупинитися несила.
— Ну й куди ти мене ведеш? - пробурмотіла вона, сильніше стискаючи кермо.
На дорогах почався ранковий хаос. Машини смикалися. Пішоходи лізли на жовтий. Маршрутки підрізали ряд без поворотників. Зазвичай у цей час Мирослава вже налаштовувалася на роботу. Згадувала запис, обличчя клієнток, прокручувала в голові діалоги. Кого заспокоїти, кого відправити на аналізи.
Сьогодні вона не могла зібрати думки.
Її дратувало все. Навіть власне дихання.
Телефон, кинутий на пасажирське сидіння, коротко завібрував. Повідомлення від адміністраторки. Потім ще одне. Мирослава навіть не глянула. Усе одно зараз нічого термінового не було. Максимум якась клієнтка знову скасувала запис, бо “вискочив прищ, і я не хочу, щоб ви мене такою бачили”.
Мирослава різко видихнула. Раніше це викликало посмішку. Сьогодні всередині все закипало.
Поворот праворуч. Перед очима постала знайома вивіска.
Кав’ярня біля приватної клініки , де працював Артем.
Невелика. Дорога. З тих, куди лікарі забігають між операціями або “просто на хвилинку”. Мирослава бувала там кілька разів.
Вона насупилась.
— Та ні, - тихо сказала сама собі. - Ні. Не може бути.
Але вже повільно з’їжджала до узбіччя. Нога сама натиснула на гальма. Колеса шурхнули об бордюр.
Машину поставила трохи далі. Не біля самого входу. Навіть не подумавши, навіщо ховається. Руки були холодні. Хоч у салоні було тепло.
Мирослава взяла сумку, штовхнула дверцята й вийшла на вулицю. Рушила вздовж скляних вітрин.
Усередині кав’ярні було людно, але не настільки, щоб не побачити.
Вона побачила одразу.
