Спочатку:
На сторінку книги
Правда про матір.
Вони не називали це «втечею», бо втеча - це про страх. А вони просто рятувалися від брехні, яку роками їм підсовували під виглядом родинної турботи.
Квартира Ігоря Андрійовича була маленькою , чистою, без жодних зайвих речей. Тут не було медсестринського посту, не було графіка процедур, не було задушливого запаху лікїв . І завдяки цьому Олена виглядала не пацієнткою, а звичайною жінкою, яка просто відпочиває на дивані в нормальній кімнаті.
Катерина намагалася постійно бути біля мами. Наче боялася, якщо відступить на два кроки - маму знову заберуть.
Марта тим часом господарювала на крихітній кухні, навмисне гримаючи чашками. Це був її перевірений спосіб тримати себе в руках.
— Нагадую, - сказала вона, показово серйозним тоном, - якщо нас сьогодні накриють, я офіційно скажу, що це був ретрит. Психологічний. З чакрами. З теплим пледом. З травʼяним чаєм . І з моєю особистою моральною правдою.
Сергій, який стояв біля вікна і час від часу обережно визирав у двір, відповів сухо:
— З твоїми чакрами і твоїм язиком тебе першою заберуть, Марточко.
— А ти будеш мужньо стояти поруч й пояснювати, що я не небезпечна, просто дуже влучно стріляю словами. Взагалі-то, мій язик - це інструмент самозахисту. Ти б теж такий собі хотів. Але ні, ти у нас герой. Ти будеш мовчки страждати з правильнми виразом обличчя.
-- Я не страждаю.
-- Брехня, - Марта глянула на нього с підлоба. - У тебе навіть потилиця напружена так, ніби ти вагони розвантажував.
Катерина усміхнулася і сама здивувалася цій емоції. Це було перше світле почуття, що народилося в ній за ці дні не від болю. Олена перевела на них розгублений погляд.
— Ви… такі дивні, але такі справжні , - прошепотіла вона і на її обличчі зʼявилася усмішка.
— Дякую, - Марта гордо підняла підборіддя. - Я це в резюме пишу: "Стабільно дивна. Працюю ефективно в команді".
Сергій лише хмикнув на її слова, але в його очах було щось тепле, майже ніжне. І Марта це помітила. Вона демонстративно закотила очі й буркнула собі під ніс, наче між іншим:
— Не дивись так. Я від цього починаю робити дурниці.
— Ти й без них непогано справляєшся.
— Так, але тоді це хоча б мій свідомий вибір, - Марта легко штовхнула його ліктем у бік. - А не через твої очі з голлівудського фільму.
Ігор Андрійович перервав їхню перепалку, поклавши на стіл товсту папку.
— Тут повні копії медичних виписок, -сказав він, розгортаючи першу сторінку. - Тут мої особисті записи, копії призначень і карти лікування. Головне ми вже додали до заяви в поліції. Цей пакет документів- наш дублікат для перестрахування. Це наше розуміння ситуації й щит на випадок, якщо Дмитро чи адміністрація клініки спробують чинити юридичний тиск.
Олена з острахом підняла очі. Вона щомиті підсвідомо чекала на небезпеку, хоча розумом уже осягнула, що вільна. Але звичка до постійного контролю і підспудного страху так просто не зникає.
— Вони скажуть, що я підписала згоду добровільно, - тихо, майже безпорадно вимовила вона.
Ігор Андрійович кивнув.
— Так, вони можуть спробувати це зробити, Олено, а можливо, ні. Саме тому ми зараз діємо максимально виважено й тихо. Найперше і найголовніше - це твоя безпека. Офіційна заява вже в базі поліції, цифровий слід зафіксовано, і його їм ніяк не вдасться стерти чи підробити заднім числом. Юридичний фундамент ми заклали. Тепер потрібен час.
Катерина важко ковтнула, з зусиллям долаючи нудоту, що знову підступила до горла. Розмова з батьком у його кабінеті все ще стояла перед очима, але зараз потрібно було думати про майбутнє.
— Ми тимчасово виїдемо з міста, - сказала вона мамі. - Буквально на кілька тижнів. Це не назавжди, мамо. Просто… треба зробити так, щоб вони фізично не змогли до тебе дотягнутися, якщо раптом зважаться на якусь дію. Ми тепер занадто добре знаємо, на що здатні ці люди заради власного спокою.
Олена глянула на доньку.
— А ти? Ти поїдеш зі мною?
— Я з тобою, - Катерина накрила її долоню своєю . - Доти, доки ти не звикнеш, що двері тут не зачиняють на ключ. І що ти знову господиня свого життя.
У кімнаті на кілька митей запанувала цілковита тиша. Навіть Марта цього разу промовчала.
— Добре, - сказала вона тихіше. - Тоді ми робимо все грамотно. І без зайвого героїзму. Бо героїзм - це коли потім ніхто не пам’ятає, як тебе звали.
Сергій глянув на неї.
— Ти що, справді боїшся?
— Я? - Марта пирхнула, намагаючись повернути звичку маску. - Я просто люблю, коли все під контролем. А тут... - вона кивнула на медичну папку. - Тут план і контроль занадто довго належали людям без краплі совісті.
Катерина знову глянула на маму. Олена сиділа рівно. Не плакала. Але в кутиках її губ зачаїлося те специфічне напруження, яке Катя пам’ятала ще з глибокого дитинства: мати трималася просто тому, що мусила. Бо не мала права впасти.
І Катерина раптом усвідомила: зараз вона сама має право лише на одне - бути скелею для своєї матері. Головне - витримати цей перший шторм і не зламатися.
