Спочатку:
На сторінку книги
Дім, у якому не гріли.
Катерина навчилася мовчати ще в одинадцять. Не тоді, коли зникла мама - тоді вона ще не мовчала, плакала, вимагала відповідей , - а трохи пізніше. Тоді, коли дитячим розумом нарешті збагнула, що її сльози нікому в цьому домі не заважають жити далі. Батьківський дім не спорожнів після маминого зникнення, навпаки - він дуже швидко наповнився новим порядком і новими людьми.
Ганна увійшла в їхнє життя тихо. Без різких рухів. Без скандалів. Без боротьби за місце. Вона з’явилася так природно, ніби завжди перебувала десь поруч, просто раніше Катерина її не помічала.
Струнка, бездоганно доглянута, завжди правильно, стримано одягнена. Голос рівний, трохи знижений - ніби кожне слово проходило внутрішню перевірку перед тим, як вийти назовні.
— Катрусю, не розкидай речі, - казала вона м’яко, з незмінною напівусмішкою. - У домі має панувати лад. Це дисциплінує.
— Катрусю, не треба так голосно сміятися. Це непристойно.
— Катрусю, не плач при людях, це не гарно виглядає.
— Катрусю, ти вже не маленька дівчинка. Будь розумнішою, поводься спокійніше.
Ганна ніколи не підвищувала голос.
І саме ця абсолютна, врівноваженість робила її по-справжньому небезпечною. Бо крик - це завжди жива емоція, нехай і потворна, а цей тихий, солодкавий спокій випромінював лише чистий розрахунок.
Батько… Батько втомився швидше за всіх. Він належав до того типу чоловіків, які щиро вважають себе порядними й хорошими лише тому, що не чинять зла навмисно. Йому було простіше не помічати. Не ставити зайвих питань. Не повертатися до того, що болить. Коли Катерина питала про маму - він відводив погляд убік.
— Доню, ну навіщо знову ворушити минуле? - зітхав він. — Вона сама зробила свій вибір. Нам усім треба жити далі.
Жити далі означало - жити з Ганною. Незабаром у домі з’явився ще один звук - дитячий плач. Народився Марк. Маленький, беззахисний хлопчик. Ганна завжди тримала його на руках із таким переможним виглядом, наче виграла головну битву у своєму житті й остаточно закріпила за собою право на цю територію.
В одинадцять років вона вже добре розуміла, що нове життя перекреслює старе швидше, ніж будь-які слова.
— Ну що ти засумувала? Ти ж уже доросла дівчинка, - з м'яким докором говорила Ганна, проходячи повз неї з немовлям. - Ти маєш бути вдячною. У тебе є сім’я.
Сім’я. Це слово віддавало фальшем і звучало майже знущально в домі, де за багато років ніхто жодного разу не запитав Катю, що вона відчуває і як їй живеться. І дівчинка просто перестала чекати. Перестала розповідати про свої справи і мрії. Вона зрозуміла, що тепер її безпека - це тиша. Вона навчилася збирати речі так, щоб нікому не заважати. Готувати їжу собі сама. Йти в кімнату раніше. Не вимагати уваги.
Її блискучі успіхи в школі, а згодом і в університеті, сприймалися дорослими як щось належне й само собою зрозуміле.
— Молодець, - кидав батько, не відриваючись від телефону.
— Так і має бути, - додавала Ганна. - Це нормально.
Нормально - бути зручною.
Нормально - не створювати проблем.
Нормально - не заважати чужому щастю.
Катерина рано навчилася тримати спину рівно, не тому, що її хтось учив, а тому, що інакше було боляче. Вона знала тільки одне, що її викреслили мовчки. І коли в домі ставало зовсім тихо, коли Ганна колисала Марка, а батько дивився телевізор, Катерина сиділа в своїй кімнаті й повторювала подумки: я впораюся сама, не як виклик, а як обіцянку самій собі.
Саме тому вона виросла зібраною.
Саме тому не вірила легким подарункам долі - як-от цьому дивному дзвінку з деканату .
Саме тому не чекала захисту. Бо в домі, де колись мала бути любов, її навчили найголовнішого - виживати без цієі самої любові.
***
Теперішній час. Вечір. Катерина стояла перед залізною хвірткою батьківського двору, так і не наважившись натиснути на клямку. Рука в тоній шкіряній рукавичці завмерла в повітрі
Дерево було те саме. Позашляховик батька на під’їзній доріжці - тим самим. Навіть тужливий скрип завіс від пориву вітру звуковим ехо віддався в голові. Пам’ять ударила різко, безжально, без жодного попередження, переносячи її на одинадцять років назад.
— Тату... - тоді її голос тремтів. - А мама де? Чому її речей немає вдомв?
Батько довго мовчав. Він дивився кудись повз неї, на паркан, на сухе листя під ногами.
— Катю, - нарешті сказав він, не дивлячись їй в очі. - Мама… вона поїхала.
— Куди поїхала? Мені нічого не сказавши?
— Так треба було, Катю. Для її ж блага.
— А вона повернеться? Скоро?
Він зітхнув. Важко. Втомлено.
— У тебе скоро буде братик, - раптом сказав він. - Це ж чудово, правда? Ти ж завжди так хотіла маленького братика?
Катерина мовчала.
— А мама? - знову запитала вона, вже тихіше.
У цю мить на ганок вийшла Ганна. Абсолютно чужа, незнайома жінка з ідеально укладеною зачіскою. Спокійна. Стримана. Правильна. Вона плавно підійшла й поклала руку батькові на плече - владним, загарбницьким жестом.
— Мама зробила свій вибір, - сказала вона рівним голосом. - На жаль, не всі дорослі люди вміють бути відповідальними та цінувати те, що мають.
— Вона мене більше не любить? - запитала Катерина.
Батько мовчав. А Ганна лише ледь помітно стисла його плече, даючи знак, що сама все владнає.
— Тепер у тебе є ми, - м’яко, але з металевим відтінком у голосі відповіла вона дівчинці. - І в нашому домі все буде добре. Заходь у хату, захолонеш.
І саме в ту далеку хвилину одинадцятирічна Катя зрозуміла лише одне, що питань більше ставити не можна. Жодних відповідей у цьому домі вона не отримає.
Катерина здригнулася, струшуючи залишки спогадів, і міцніше стиснула в руці ручку сумки. Почута в клубі правда Сергія тепер горіла в її жилах вогнем.
