Раді Вас бачити!

Можливо і не варто зчихуватись цього Антона. З ним точно буде весело, а веселощів мені давно не вистачає. Життя якесь таке монотонне. Дім, універ, дім. Між цим зустрічі з татом, мамині цьом-цьом ввечері і бабусині сніданки-обіди-вечері, перегляд фільмів з Сонею, гуртки та картини. Цілком імовірно, що на світі живуть мільйони людей, котрі мені позаздрили б, але що з того. В кожного завжди є своя особиста трагедія. Він її старанно приховує. А як нема, то люди її придумують, ми ж мусимо страждати на цій планеті по імені Земля. Хоча б від дрібничок, фобій, придуманих страхів, коли немає реальних проблем. Мені хотілось трошки забути про свої обов’язки перед суспільними муками і відірватись. Тому я йому підіграю.

- То яка у нас історія? – запитала я.

- Ти про що? – здається мені вдалось його здивувати!

- Сам же говорив, що пів факультету знає, що ми зустрічаємось…

- Ну, я трошки перебільшив.

- А що ж тоді ти казав?

- Казав всім що я зустрічаюсь з найсексуальнішою дівчиною на планеті. Всі спочатку подумали на одну нашу викладачку. В нас майже всі пацани в неї втюрились… Та це не важливо. Просто коли мене питали хто вона, то я відповідав, що це ти. Поки більш нічого. Тобто можеш казати правду, а можеш верзти якусь нісенітницю – публіка схаває. Скажу, що бути популярною – добре. На твою слідуючу виставку припре півуніверу. Побачиш.

- Значить, якщо я зустрічаюсь з тобою, то я популярна. Мені здається я і так популярна аж занадто.

- Хіба? А я про тебе почув, тільки коли ти знайшла мої вірші. Більшості на тебе начхати. Люди думають лише самі про себе. Хочеш мегапопулярності – ми тебе розкрутимо.

- Ні, не хочу. Хочу подорожувати.

- Це взагалі не проблема.

- Проблема. Бо я кудись їду лише коли все відмінно. Розумієш?

- Нічого страшного. Не думаю, що популярність вплине на твої оцінки негативно.

- Викладачі часто думають, що студент зазнався, коли він популярний. Мені це вже казали. Після виставки. В мене деякі більше питають…

- Вони просто заздрять. Змирись. Розумієш, тобі пощастило. В тебе є те, чого не мають інші – власна кімната у власному шикарному будиночку, гроші, ти можеш поїхати куди завгодно, в тебе є хороші друзі, ти малюєш картини неймовірної краси…Розумієш, ніхто в таких барвах не бачить твоїх скелетів, печалі та проблем. Всі думають, що ти супер-зірка. І зі всіх твоїх друзів оцінити тебе може тільки Соня, вона живе майже так, як ти.

- Розумію. Та все це так складно. Мене ж просто з’їдять.

- За любовну історію. Навряд. Скажемо, що зустрічались таємно два роки.

- І що це дасть. Чому таємно?

- Я ще не придумав.

- Не хочу. Краще давай вже проводити час разом і весело. Це була краща пропозиція за цю.

- Як хочеш. Але якщо передумаєш, то скажи.

- Обов’язково.

Ми доїли наш обід, Антон розрахувався і вирішив, що після такого приємного діалогу варто провести мене додому. Та пішки ми не пішли. Стало ще холодніше. Ми вскочили в першу ж маршрутку що їхала до мене. В транспорті було не менш холодно, ніж на вулиці. Була третя. А взимку в маршрутках тепло лише в час пік. Але на щастя ми швидко доїхали.

Я вирішила запросити його на чай. Хоча ми поїли, та зігрітись йому не завадить перед подальшим шляхом додому.

Бабуся дуже зраділа таким гостям, аж поки не почула, що ми поїли в піцерії.

- То я марно старалась? Готую, готую, а їсти нікому. – жалілась вона.

- Ще вечеря буде. І мама прийде. – вирішила потішити я її.

- Ти ж знаєш, що в мами дієта – пластівці…а, і ще кава.

- Що ж поробите. А Ви готувала щось смачненьке до чаю?

- Мила, звичайно! і приготувала б ще більше, аби тільки ви їли. Не можу ж я увесь час кликати своїх подруг.

- Вам веселіше, коли вони приходять.

- Ти прекрасно знаєш, що мені і так не сумно. – заявила вона і пішла ставити чайник.

- То мені можна в твою обитель? – запитав мій новий «бойфренд».

- Ти ж І так тут.

- В твою кімнату…- пошепки і трохи загадково мовив він.

- Насмішив. Ходімо, картин там зараз немає. Їх всі тато завіз в школу. Виставка через тиждень.

Ми піднялись нагору у зайшли до мене. Моя кімната мало чим відрізнялась від звичайних, напевно… В мене було велике двоспальне ліжко, шафа, комп’ютерний стіл, стіл, комод з дзеркалом, кілька крісел, одне вікно та двері на балкон. О! і мольберт. Я наготувала собі чисте полотно. Думала, хай буде на той випадок, як прийде натхнення. А ще кілька плакатів. Океан Ельзи, Йен Сомерхалдер…як у всіх дівчат…

- В тебе мило. Оргінальне поєднання – рожева кімната і зелені штори. А чому в тебе так багато столів?

- Присідай, - я кивнула йому на крісло біля комп’ютерного столу.

- В тебе батьки мільйонери? – не вгавав він.

- З чого ти вирішив?

- Двоповерхова хата в приватному секторі. Велике подвір’я. Два компи. У вас є гараж – отже і авто.

- Хата бабусі. Вона корінна жителька. Тато бізнесмен не більше. Слава Богу, не бідуємо.

- Твоє не бідуємо – для інших синонім шикарного життя.

- Розумію. Та всі не можуть жити однаково. Хтось для того щоб мати це все багато працює, хтось краде, а комусь просто щастить. Мої батьки працювали.

- Аж не віриться.

- Коли маєш мрію, і працюєш на неї в тебе все вдається.

- Можливо. Так кругом пише. Але витратити десять років з життя на незрозуміло що…

- А ти подумай. Ми і так їх витрачаємо на незрозуміло що. То чому б не витратити на здійснення мрій.

- Ти права.

В двері постукали і за мить ввійшла бабуся з великим підносом з чаєм та випічкою.

- Я то думала, ви чаюватимете зі мною. Та ви просто втекли і залишили стару леді одну.

- Ба! Ну що Ви таке кажете.

- Приєднуйтесь до нас. Ви найкраща компанія, яку можна бажати.

- Антон, ти як завжди елегантний, та в мене є справи знизу. Коли надумаєте приходьте туди. Приємного вам чаювання.

- Спасибі бабусю. Я вас дуже люблю.

- І я тебе, моя капусточка.

Бабуся залишила нас і пішла.

Антон взяв булочку з підноса. Мені ж зовсім не хотілося їсти.

- Що будемо робити?

- Їсти, пити чай. Можна разом повчити домашку.

- В нас же вона різна. Може фільм?- запропонувала я.

- Можна й фільм. Вмикай щось з фентезі.

- Тобі що Гаррі Поттера захотілось подивитись?

- Е ні, щось для старших.

- Тіні незабутих предків? Він наш.

- А в нас навіть фільми знімають? На це треба поглянути! Вмикай.

Було дивно, що він його ще не бачив і навіть не чув. Та я взяла ноутбук. Знайшла онлайн фільм та ввімкнула. Ми вмостились на ліжку, а комп поставили на столі біля чаю з булочками.

Чесно кажучи, мені було нудно. Цей фільм я вже бачила. Звичайно, це рідний кінематограф, та спец ефекти поки що не дуже. Є набагато цікавіші фільми. Та Антон захоплено дивився фільм, ніби то було якесь диво, та пакував булочки одна за другою.

Спочатку він не помітив, як я пішла і взяла зошит з лабораторною – все одно її потрібно було зробити. Діватись нікуди. Він лише співчутливо глянув на мене та продовжив втикати в екран.

Так за півтори години фільму я написала всі письмові роботи та дещо встигла прочитати. Шум мені зовсім не заважав, я частенько вчила щось при ввімкненому телевізорі. Можливо, я боюсь самотності…хто зна. Але це мене заспокоєю – звук розмови з екрану, не відволікає, а навпаки, дозволяє зосередитись, ніби відключитись від реальності та поринути з головою у книги.

Коли фільм закінчився я швидко видворила Антона додому та вирішила відпочити. В цю неділю виставка. Мені доведеться знову зустрічатись з людьми, а ще ж потрібно написати кілька слів промови. Як же це дістало. Напевно бізнесменом стати легше. Потрібно буде попрацювати влітку в тата. Може чогось навчусь корисного.