Раді Вас бачити!

- Не бачу нічого дивного в тому, що він захотів зайнятись з тобою сексом. Ти ж йому подобаєшся і все таке…А от те що ти від нього втекла, хоча я тут теж не бачу нічого дивного – це ж ти.

- Ти хочеш, що б я з ним спала, навіть його не знаючи?

- Ну, ти його вже знаєш і навіть непогано. Подумай, врешті ж треба з когось починати.

- Ти це повторюєш увесь час. Але я так не можу.

- Визнай, що тобі страшно.

- Так, мені страшно і що? В будь якому разі наші заняття більше не повторяться. Я і сама прекрасно вивчу предмет. А з ним буде просто покінчено.

- Чому б тобі не дати йому шанс, особливо, коли він дав його сам собі?

- Про що ти?

- Першого разу втік він. Чи ти забула? І навіть після цього він дозволив собі в тебе закохатись ще більше. Та ваша драма достойна книги.

- От і не варто було тікати першого разу.

- Тоді б у вас все закінчилось ще швидше, ніж з Сергієм.

- У нас ще нічого не починалось, а могло б.

- Саме так. Але він ще гірший за твого Стасика. Він у тебе зовсім не закоханий і єдине, що йому треба від тебе…

- Та знаю, знаю…

Я сиділа похнюпившись. Сама все зіпсувала. Чи не зіпсувала? І що робити далі. Одне я знала точно – додаткових занять в мене більше не буде. Я й не уявляю як на цей раз себе вести при зустрічі. А завтра в нас пари. І я не хотіла на них йти. Дві пари підряд я не переживу. Може мені краще захворіти, але наступного разу все одно доведеться піти, мені не вдасться ігнорувати його увесь час, якщо в мої плани ще входить досягти поставленої мети. А після всього що сталось мені захотілось досягти її ще більше, що б довести собі, йому і всім навколо, що не така я вже й дурненька, що я не гірше за будь-кого з них.

Соня все ж притягнула мене на заняття, увесь час повторюючи, що проблеми потрібно зустрічати в обличчя, а не ховатись від них деінде.

Ми всі по черзі захистили свої лабораторні і отримали свої завдання. Перевіряючи мене він був не більше, ніж звичайно зосереджений і на відміну від мене тримав себе в руках.

На перерві я знову затрималась на хвильку і подала йому конверт.

- Що це?

- Гонорар за проведені заняття. Думаю, що продовжувати нам не варто.

- Я не буду їх брати.

- І чому ж?

- Це складне питання…

- Напевно, ти хотів розрахунку в іншій формі?

- Оллівіє…ти, ти не так все зрозуміла.

- А як мені було розуміти?

- Ти ж перша почала грати в цю гру.

- Так для тебе це взагалі гра?

- Ні! Ні!

Він вхопив мою руку і притис до себе. Це було до болю красномовно.

- Нам потрібно було з самого початку лишитись друзями.

Ви читали коли-небудь книгу Паоло Коельо «Вероніка вирішує померти»? Якщо ні, то обов’язково зробіть це. Прекрасна книга – вона вчить жити сьогодні. Її героїні залишається жити два чи три дні і час смерті неуклінно наближається… щоб ви зробили, коли б це сталось з вами? Лягли б у ліжко і чекали смертної години? Попрощались би зі всіма? Чи прожили б день так як мріяли все життя? Зробили б те, чого боялись, або думали, чи це етично? Що б ви зробили?

Якщо ж подумати раціонально, то хто зна, чи ми не проживаєм останній день свого життя саме сьогодні? Ніхто не знає достовірно, на що він хворий, чи його не зіб’є на слідуюючому переході машина, або ж не впаде цеглина на голову з дев’ятого поверху, а ще ж навкруги нас рискають вбивці та маніяки, смертельні невиліковні віруси. Померти можна взагалі від будь-чого.

Інколи я навіть заздрю стареньким-престареньким дідусям та бабусям – їм вдалось прожити таке довге життя, минути стільки перешкод. Але чи прожили вони так, щоб не шкодувати про жоден день, чи здійснили свої мрії? Можливо, не всі мрії можна здійснити. Багато з них є просто утопічними – як мрія про комунізм, або що б усі не смітили, сповідували одну релігію…Але мрію про подорожі можна здійснити завжди. Навіть тоді коли в тебе немає грошей, навіть тоді коли в тебе немає ніг. Та чи всі її здійснюють. Мрію про всеохоплююче кохання? Адже немає нічого простішого, ніж кинутись у вир пристрасті, та нас зупиняє наш педантизм і вірні розрахунки, невідомо ким придумані моральні кодекси, які так і хочеться порушити всі разом.

Тому, чи не найкраще робити те, про що просить душа, що б відчувати радість. Відкинути всі слова стоп, танцювати, співати, любити, отримувати насолоду від життя. Але ми так звикли страждати. Нас так вчать відколи ми народились. Ця наука передається із покоління в покоління і ті хто не хоче цього робити виставляються іншими на посміховисько. Ти людина і бережи свій спадок – страждання. І тільки коли ти страждаєш, мучишся, плачеш – то щільно входиш у спільноту, тебе приймають і жаліють так само як і себе. Земля – це тюрма де головним покаранням є страждання і коли ти нарешті не хочеш його виконувати, твій дух прагне звільнення, то всі починають уповати на совість, почуття моралі, що б ти знову повернувся в старе русло повне болю. Так важко не піддатись цьому. Але єдиним, що допоможе рано чи пізно звільнитись це кинути виклик стражданню, відкинути таке поняття як «щастя» - воно означає не більше, не менше, ніж «те, що не можна отримати», саме тому ми все життя шукаєм те, що не можем отримати і мимолітно пропускаєм моменти радості, блаженства та екстазу, спокою, феєричності життя, текучості його та задоволення від будь якої дії, хоча лише й вона доводить, що ми живі. Відкинути все зайве, ось що дозволяє стати собою.