Раді Вас бачити!

Локація: Єрусалим. Пентхаус в районі Мамілла.

Час: 11:03. Температура: +37°C.

Сонце в Єрусалимі рідко буває поблажливим прокурором, частіше — нещадним інквізитором.

Воно б'є у панорамні вікна пентхаусу, випалюючи сітківку, і безжально висвітлює кожну пляму, кожну пилинку, кожну смугу на скляному столі.

У свої тридцять один я, Ліліт, замість зали засідань стояла посеред чужої вітальні зі шваброю (найзвичайнісінькою).

Юридичний склад розуму — це прокляття, коли ти займаєшся клінінгом.

Я не могла просто мити. Я «протоколювала».

Обвинувачений: Розлите червоне вино на білому дивані з алькантари.

Доказ №1: Самотній підбор від «Лубутена», що стирчав з-під дивана.

Доказ №2: Три засохлі креветки на роялі «Стейнвей».

Обтяжуюча обставина: Власники повернуться з Мілану за чотири години і очікують «стерильності операційної».

Я витерла піт з чола, намагаючись не розмазати сонцезахисний крем. Мій власний клінінговий бізнес. Звучало як «успішний стартап». Насправді — я була найдорожчою прибиральницею в місті, яка розгрібала наслідки чужих вечірок, замість того, щоб сидіти в ульпані та вчити іврит. Або готуватися до іспитів.

— Аня! — гукнула я.

Тиша. Лише гул «мазгана» (кондиціонера).

— Аня, хай йому грець!

Я знайшла її. На терасі, з видом на мури Старого Міста. Аня, мій єдиний «людський фактор» на сьогодні, сиділа на шезлонгу (який теж треба було чистити), закинувши ноги в брудних кросівках на скляний столик. Вона не відриваючись дивилася в телефон і гризла яблуко. З тих, що я купила собі на обід.

— Ти прийшла годину тому, — мій голос був спокійніший, ніж я почувалася. — Ми домовилися: ти миєш вікна на терасі, я беру вітальню.

Аня повільно, дуже повільно підняла на мене очі.

— Ой, Ліліт, ну що ти починаєш? У мене перерва.

— Перерва була сорок хвилин тому. Коли ти пила каву.

— То був другий сніданок, — нахабно посміхнулася вона, хруснувши яблуком. — І взагалі, тут спекотно. У мене, може, сонячний удар буде. Хто за страховку заплатить?

Я заплющила очі. Я подумки складала «клопотання про звільнення за статтею». Ось він. «Людський фактор» у всій красі. Фактор, який бреше, лінується, краде твої яблука і погрожує тобі судом, поки ти гаруєш за двох.

— Аня, — я розплющила очі. — Підніми дупу. І прибери ноги зі столу.

Це була помилка.

— Я не рабиня! — верескнула вона, підскакуючи. — Ти на мені економиш! Платиш копійки, а вимагаєш, як в армії! Та я... та я в поліцію на тебе поскаржуся! Що ти хімію змішуєш неправильно! У мене алергія!

Вона жбурнула недогризок яблука в порожній басейн на терасі.

—Я звільняюся! Можеш сама тут копирсатися!

Вона схопила свою сумочку і, промарширувавши через ідеальний, вже вимитий мною хол, грюкнула дверима.

Я залишилася сама. У пентхаусі розміром з футбольне поле, за чотири години до повернення клієнтів.

Я сіла просто на підлогу, притулившись спиною до прохолодної стіни. Руки гули від чистячого засобу. Запах вина, парфумів і креветок змішався в нудотний коктейль.

Я дістала телефон. Просто щоб подивитися на час. 11:30.

І одразу спливла реклама. Та сама, що переслідувала мене весь день.

«Втомилися від самотності? Відчуваєте, що ніхто Вас не розуміє?»

На екрані сяяли пляжі та ідеальні, глянцеві люди. Чоловік-ШІ ніс дівчині коктейль.

Я завжди прогортала. Але сьогодні щось зачепило. Внизу, дрібним шрифтом, біг таймер.

«ТІЛЬКИ ОДИН ТИЖДЕНЬ! Отримайте свого ідеального партнера за ціною флагманського смартфона!»

Я гірко хмикнула. «Партнера».

Мені не потрібен був «партнер» чи «коханець».

Мені потрібен був хтось, хто митиме вікна. Хто не брехатиме. Не вимагатиме «другий сніданок». Хто не жбурне недогризок у басейн.

Я подивилася на свої руки в рожевих рукавичках. Я мала подати документи на підтвердження диплома. Я мала сплатити адміністративні збори за дев'ять чортових іспитів в Колегію Адвокатів. Гроші лежали на рахунку. Це був мій квиток назад у професію.

І зараз, дивлячись на цей пентхаус, я зрозуміла, що ніколи не матиму часу на підготовку. Я загрузну в цьому клінінгу. Я вічно буду Ліліт, «ця дівчинка, що миє підлогу».

Я натиснула на посилання.

Це була авантюра. Це було божевілля.

Відкрилася форма замовлення D.A.T.I. «Виберіть зовнішність».

Я прогортала європейські та американські типажі. І зупинилася на азіатських. Корейський тип. Я обожнювала дорами і манхви, іноді таємно поглядаючи тайванські, таїландські лакорни BL, китайські броманси. Це була моя єдина втеча від реальності. Мій маленький брудний секрет.

Я створила характеристики на свій прототип ШІ та навіть дала йому ім'я Джин.

Зріст: 190 см.

Статура: Атлетична (м'язистий).

Обличчя — спокійне, з тонкими рисами. Як у тих героїв, що завжди рятують дівчат.

«Ідеально, — прошепотіла я. — Будеш носити за мною відра, мій персональний "оппа"».

Я не бачила фінального результату, лише категорії, які сама обрала. Але цього було достатньо.

Я натиснула «Далі».

І тут вискочило вікно, якого я не очікувала.

«Базова Директива: Задайте основний Промт для Вашого асистента»

Нижче було пояснення: «Це ядро його особистості. Те, до чого він прагнутиме у своїй роботі. (Наприклад: «Бути ефективним», «Підтримувати порядок», «Бути проактивним»)»

Я подивилася на затоптану Анею підлогу. На смуги на склі. На підбор під диваном.

Я думала про всіх своїх колишніх колег-юристів, які слухали, але не чули. Про клієнтів, які дивилися на договір, але не бачили пунктів. Про Аню, яка була тут, але її не було.

Мої пальці самі набрали текст. Це був не «промт» для прибиральника. Це був крик душі втомленого юриста.

«Не просто слухати. Чути. Не просто дивитися. Бачити. Розуміти суть, а не слова. Захищати. Діяти.».

Я натиснула «Enter».

І перейшла на сторінку оплати. На екрані висвітилася точна сума моїх зборів за дев'ять іспитів. Мій шанс на майбутнє.

—Ризикнемо, — сказала я вголос.

Я підтвердила платіж. Гроші зникли з рахунку.

Екран моргнув.

«Вітаємо, Ліліт. Ваше замовлення прийнято. Прототип 734 (ім'я «Джин») (Партія Три) буде доставлений протягом 48 годин».

Я видихнула. 48 годин. Я щойно спалила свої мости в юридичне майбутнє заради найдорожчої «іграшки» у світі.

А поки... Я подивилася на відро з брудною водою.

— Гаразд, мої ОКР (Обсесивно-компульсивний розлад) та СДУГ (Синдром дефіциту уваги та гіперактивності) мені в поміч, — сказала я порожньому пентхаусу. — Схоже, ці чотири години ми працюємо за Аню.

Я встала і знову взяла в руки швабру. Але вперше за довгий час у мене було відчуття, що я зробила щось правильно.