Спочатку:
На сторінку книги
Юля
Вихідні промайнули абсолютно непомітно. Підготовка планів уроків, швидка кава з подругами та... кілька переписок з Макаром. Мушу визнати, у текстовому форматі він здавався дуже милим, дотепним і навіть затишним.
“Господи, Юле, зберися! — подумки гримала я на себе. — За кілька місяців випускний з бакалаврату, диплом, а потім — омріяне стажування в Оксфорді. Не можна так легко відволікатися на хлопця”.
На доволі привабливого хлопця... Який одним своїм поглядом здатний перекреслити твою ідеальну, залізобетонну концентрацію. А я не мала права змінювати свої плани.
Поки я стояла перед дзеркалом і акуратно підфарбовувала вії перед виходом на роботу, екран телефона на столику коротко вібрував. Спливло повідомлення від нього:
“Везу брата до школи. Він вже запізнюється. Можемо і тебе підвезти.”
Це було сформульовано навіть не як питання, а як факт. Але я зачепилася за інше.
“І тебе?” Стоп?! Ми так непомітно й швидко перейшли на “ти”?
Я повільно відклала туш і поклала телефон екраном донизу. Подивилася на своє відображення й чітко помітила, як щоками розлилося зрадницьке, гаряче тепло. Навіть дихання трохи збилося. Одразу ж заплющила очі й затулила обличчя долонями.
— Дідько! Туш! — вигукнула я, розуміючи, що щойно забруднила повіки.
Так, Юля, зберися. Це просто чоловік. Звичайний привабливий чоловік.
Я швидко витерла огріхи макіяжу, підхопила телефон і набрала відповідь:
“Привіт. Ні, дякую, я вже в дорозі”.
Нахабно збрехала я, хоча сама ще навіть не взулася. Мало того що цей Вовк хоче дізнатися, де я живу, так він уже готовий знайомити мене зі своїм молодшим братом! Куди так поспішати?
Але пальці вже самі набирали продовження. Ну не могла я втриматися, ніяк не могла:
«Сьогодні звільняюся до обіду. Можемо зустрітися».
Занесла палець над кнопкою “Відправити”. Ні, стоп! Надто прямолінійно. Наче я навʼязуюся або дуже чекаю на цю зустріч. Видалити, видалити.
“...Можемо зустрітися, щоб домовитися про заняття”.
Ось, так значно краще. Одразу зʼявився залізничний підтекст професіоналізму. Я просто серйозний викладач, який обговорює робочі моменти. Натиснула “відправити”.
Відповідь прилетіла за кілька секунд: «Чудово. Я заїду о першій до школи».
Я нічого не відповіла, лише лайкнула його повідомлення. А потім зловила себе на тому, що ще хвилину стояла посеред коридору й абсолютно непедагогічно посміхалася дисплею телефону.
Потім різко перевела погляд в правий кут екрану, на годинник. Сьома пʼятдесят. Чудово! Я ще навіть не зібралася. Вже треба виходити.
У понеділок сил не було ні в мене, ні у восьмикласників, які навіть уроки зривали якось ліниво й неохоче, наче робили мені величезну послугу. Таня з першої парти примудрилася розлити чорнило з ручки, і воно фіолетовою річкою потекло прямо на зошит Дмитра, який взагалі мав сидів на дві парти далі, але відчайдушно списував її домашнє завдання. Клас миттєво вибухнув реготом і криками. Поки Дмитро рятував свої записи, а Таня звинувачувала його у всіх смертних гріхах, діти навідріз відмовлялися заспокоюватися. Довелося витратити добру половину уроку на примирення цих підліткових шекспірівських пристрастей замість вивчення граматики.
Одразу ж по завершенню заняття я з полегшенням вийшла в коридор. У мене нарешті “вікно” між уроками — майже дві години. Я якраз встигну заповнити звичайний паперовий журнал та електронний. Ну чому в цій школі обовʼязково треба все дублювати? Навіть залишиться трохи часу на себе — встигну спокійно збігати по каву, повернутися, провести урок у десятому класі, а далі... обід із Макаром.
Від однієї думки про цю зустріч о першій годині всередині приємно тремтіло. Я переконувала себе, що це суто ділова кава, аби обговорити графік занять з англійської. Але кого я обманювала? Я чекала цього обіду сильніше, ніж вихідних.
З цими думками я зачовгала підборами, повертаючи за ріг коридору, і в цей момент мене хтось ледь не збив із ніг. Каблук зрадницько поїхав по лакованому лінолеуму, і я дивом втримала рівновагу, вхопившись за підвіконня.
Я підвела голову, готуючись прочитати лекцію про правила поведінки на перервах.
— Ой, пробач! Я випадково! — почув знайомий голос від кучерявого Ромео.
Переді мною стояв Денис. Його фірмові кучері сьогодні стирчали ще хаотичніше, ніж зазвичай, а в очах горів якийсь дивний, азарт. Я подумки важко зітхнула, ледь стримуючись, щоб знову не закотити очі. Поки я сама вчилася в школі, у мене ніколи не було таких надокучливих і всюдисущих залицяльників.
— У мене тут... — почав Денис, раптом гублячи всю свою сміливість під моїм суворим поглядом. Він засунув руки в кишені куртки й почав там гарячково порпатися, шуршачи якимись папірцями. — Коротше, я хотів…
— Слухай, у мене зараз зовсім немає часу, — я перебила його на пів слові, виставивши вперед долоню. Я намагалася посміхнутися якомога миліше, але прохолодно, даючи зрозуміти, що субординацію ніхто не скасовував. — Мені треба терміново заповнити журнали. Давай, до зустрічі!
З ким, з ким, а з тобою ми точно ще зустрінемося…
Я навіть не сумнівалася в цьому.
Швидко обійшла хлопця та попрямувала до вчительської.
Нашвидкоруч заповнивши паперовий журнал та розібравшись із завислим електронним, я нарешті вирвалася на свіже повітря й побігла за кавою. Дорогою до кавʼярні телефон у сумочці коротко завібрував. Мені прийшло повідомлення від Макара:
“Сьогодні обід в силі?”
Я швидко набрала відповідь, намагаючись тримати марку серйозного викладача:
“Так, обговоримо всі робочі моменти.”
Надіслала, заблокувала екран і знову зловила себе на безглуздій посмішці. Заганяти себе у рамки “суто ділових стосунків” ставало дедалі важче.
До наступного уроку залишалося пів години, тож я могла собі дозволити неквапливо прогулятися назад до школи, попиваючи гаряче лате. Та підійшовши до подвірʼя, я сповільнила крок. Навколо центрального входу було якесь нездорове скупчення. Переважно всі старшокласники — і дівчата з паралельних класів, і хлопці — юрбилися чималим гуртом біля проходу, галасували й активно щось обговорювали, тицяючи в екрани телефонів.
В центрі всього цього хаосу, звісно ж, стояв ніхто інший, як кучерявий Ромео.
“Знову влаштовує якісь підліткові шоу, — подумала я, пробираючись крізь натовп. — Цікаво, що цього разу?”
Помітивши осторонь Дарину з десятого класу, яка теж зацікавлено заглядала в центр юрби, я підійшла ближче.
— Привіт, Дарино. А що за ажіотаж на порозі?
— Ой, Юліє Дмитрівно, доброго дня! — дівчина відірвалася від телефона. — Та тут у Дениса два квитки на “Океан Ельзи”. А це ж мій улюблений гурт, я так мріяла потрапити!
Я ледь стримала посмішку. Отже, Ромео перейшов до важкої артилерії. Спочатку шоколадка через треті руки, тепер — дефіцитні квитки на концерт. Хлопець явно діяв за якимось масштабним планом.
— То він що, когось конкретного запрошує? — поцікавилася я суто з педагогічної цікавості.
— Та ні, в тому й прикол! В нього один квиток зайвий, і він в Інстаграмі виставив історію з опитуванням — запитав, хто хоче піти з ним. Написав, що вибере ту саму, особливу дівчину. Тому зараз усі дівчата з паралелі кинулися шукати його профіль і засипати директ повідомленнями! Кажуть, у нього там тепер справжній вибух.
— Що ж, дякую, Дарино, я зрозуміла, — я приязно кивнула десятикласниці. — Може, тобі пощастить, і він вибере саме тебе.
Дівчина миттєво зашарілася, опустивши очі, а я з легкою посмішкою рушила до входу в школу. Потрібно було підготувати кабінет до наступного уроку.
Що ж, Ромео, молодець. Знайшов як зацікавити всіх дівчат.
