Раді Вас бачити!

О дев'ятій ранку, я сиджу з Ковальов в кав'ярні, столик обрав так, щоб було видно під'їзд Ані. Я намагаюсь не дивитися на годинник.

Десята... Десята нуль десять... Десята п'ятнадцять... Де вона?

Коваль Євген сидить навпроти, виглядає стомлено.

— Я вам дуже вдячний, Матвію Андрійовичу, — починає він раптом, і його голос звучить надто гучно, нервово — за те, що погодилися на цю зустріч, а ще більше за те, що ви врятували моїх дітей. Моїх дівчаток.

Я відриваю погляд від вікна.

— Що? — це все, що я можу витягнути з себе. Мозок відмовляється сприймати інформацію.

Він розповідає. Спочатку повільно, потім слова починають литися потоком, важким і болючим.

— Коли почалася війна, ми були у сестри дружини, — Він говорить не до мене, а кудись вглиб себе. — Діти виїхали раніше з тіткою і її дітьми. А ми... ми залишилися, щоб забрати документи і речі першої необхідності, вийшли за ворота... І раптом вона згадала про щось... Щось дуже важливе, побігла назад... — Він замовкає, переводить подих, його рука тремтить. — В будинок влучив снаряд і її віднесло вибуховою хвилею, вона загинула одразу...— по його щоці стікає сльоза.

Я не знаю, куди дивитися. Ця історія така болюча, що я навіть забуваю про Аню.

— Я забрав її легке і бездиханне тіло, віз її до дітей, бо думав, що вони мають попрощатись, мають зрозуміти, чому мама більше не обійме. Але коли я приїхав на те місце те, що я побачив там — це був інший бік пекла. Справжній людський хаос. Тисячі людей, валізи, речі, перелякані обличчя, і над усім цим суцільний, нерозбірливий крик. Люди плакали так, як плачуть тільки тоді, коли втратили єдину точку опори в цьому світі. — Коваль подивився на мене і знову відвів погляд, розумію, як йому важко згадувати це. — Я кинувся крізь натовп, розштовхуючи людей, і ледь знайшов своїх. Вони сиділи просто неба на купі якогось мотлоху, притулившись одне до одного. Моя сестрова… думаєш, вона була десь поруч? Ні. Вона просто залишила їх, а сама поїхала, кинула серед цього божевілля, серед тих, хто тікав від смерті, боялася відповідальності.— Оооо, на початку повномаштабного багато людей проявили своє гниле нутро, у мене, наприклад стало в рази менше друзів...

— Вони побачили мене, і в їхніх очах спалахнула надія. Надія, що все закінчилось, що ми зараз поїдемо всі разом, і мама десь поруч. — я пам'ятаю двох зляканих дівчаток, які не могли нічого пояснити, лише повторювали, що тато скоро приїде — Я сів навпочіпки, взяв їхні маленькі рученята в свої і сказав те, що розірвало мені душу на шматки: "Я піду шукати маму, а ви маєте їхати. Ви маєте бути в безпеці, я вас потім знайду, чуєте? Обов’язково знайду."

Вони дивились на мене, не розуміючи, чому я не їду з ними. А я не міг їм сказати, що мама вже ніколи не прийде. Я не мав права ламати їхній світ до кінця, просто посеред цього вокзального пекла. 

Коли автобус з дітьми поїхав, я залишився стояти посеред того натовпу. Я ще тримався, бо знав: попереду найстрашніше: мені потрібно було поховати... свою кохану дружину.

Його голос зривається, він закриває обличчя руками, але лише на секунду, він не дозволяє собі повністю розклеїтись...

— Я вас розумію, скільки ми втратили побратимів, навіть не змогли гідно поховати... — кажу, щоб хоч якось підтримати цього нещасного чоловіка.

— Потім я дізнався, хто привіз дітей у Львів. Бачив про вас репортаж, хотів особисто подякувати, але все ніяк... Тепер... маю таку нагоду. —Він простягає мені через стіл свою візитку.— Я не знаю, що я можу для вас зробити, але я ваш боржник. Якщо коли-небудь знадобиться допомога... будь-яка допомога... звертайтеся.

Я беру візитку, кидаю останній погляд у вікно, на під'їзд Ані. Але зараз це вже не має такого значення. Розмова з Ковалем розвернула щось усередині мене, змусила відчути те, що я так старанно заковував у броню, ховав глибоко всередині себе.

— Я лише зробив те, що зробив би кожен, — пробурмотів я. Ця подяка була мені незручна.

— Повір, я добре знаю людей, — він поклав долоню на стіл, і в його очах читалася гірка правда. — І мало хто панькався б з двома переляканими дітьми посеред того пекла.

Ми замовкли. І в цю мить тиші я почув її, той самий голос, легкий і мелодійний. Я обернувся і побачив Аню. Вона була свіжою, відпочившою, у простій білій блузці, заправленій в джинсові шорти.

Євген підвівся і запросив її до нашого столика.

— Яка приємна зустріч! — її очі засвітилися щирим здивуванням.

— Сідай, — пропоную я, відсунувши стілець. Вона сіла, і від неї пахло морською свіжістю, дивно, зовсім не жіночий парфум, невже в неї хтось є?— промайнуло в голові.

— Що ви тут робите? — запитала вона, переводячи погляд між нами.

— Я прийшов подякувати Матвію за порятунок моїх дітей, — пояснив Євген. — Ми вчора домовилися зустрітися, я зупинився в готелі "Кіпарис", а він запропонував саме цю кав'ярню. А ти чому тут? — психолог розслабився і від нещасного чоловіка не залишилося сліду.

— Я живу у тому будинку, — вона махнула рукою у бік свого будинку — І завжди п'ю тут каву.

Вони занурилися в розмову про психологію, а я мовчки спостерігав. Вона була яскравою, енергійною, жестикулювала, і кожен рух викликав у мені бажання доторкнутися до неї.

Незабаром Євген подивився на годинник.

— Мені вже час, — сказав він, підводячись. Він міцно стиснув мою руку. — Ще раз дякую. — Потім обернувся до Ані, взяв її руку і легко торкнувся губами. — Аня, ви чудовий фахівець, сподіваюся, це не остання наша зустріч.

Цікаво , вона йому подобається, чи це він із всіма так спілкується — роздумував, Аня ж почервоніла, як школярка.

— І я сподіваюся.

Коли він пішов, між нами повисла незручна тиша.

— Ти вчора так раптово зникла, — я не зміг стриматися.

— Знайомий запропонував підвести до дому. Я дуже втомилася, не хотіла відмовлятися... — в очах з'явився грайливий вогник. — А ти що, сумував без мене?

— Така ти мені подобаєшся, — я не відвів погляду. — А ти думаєш, там було весело? Такі нудні розмови у вас, мозгоправів...

Вона спочатку нахмурилася, прикидаючись ображеною, а потім розсміялася.

— То я мозгоправ? Ось чому ти приходиш на сеанси — думаєш, я тобі мізки вправлю? — Вона схилила голову набік — До речі, коли ти знову запишешся?

— Ще не знаю, зараз багато роботи, — я збрехав, бо вже записався.

— Зателефонуй, — сказала вона, встаючи. Вона нахилилася до мене, ніби щоб попрощатися, і її губи опинилися занадто близько до мого вуха. — Ти ж знаєш, у мене щільний графік.

Від її гарячого подиху по спині пробігли мурашки. Я дивився, як вона йде, і думав про те, чи мені здалося чи вона фліртувала зі мною? А ще її парфуми... Чи вони зовсім не її?