Раді Вас бачити!

Матвій.

— Заходь, — відчиняю двері.

Влад заходить, його погляд холодно ковзає по квартирі, ніби шукає приховані мікрофони чи докази. 

— Чому ти в квартирі цієї… лікарки? — слово "лікарки" він виплюнув, наче отруту.

У грудях щось стиснулося. Я відчуваю, як жар від ванної кімнати ще не зійшов з тіла, а Влад уже приніс із собою кригу.

— Влад, сідай і слухай, Аня мені дещо розповіла. Дивись.

Я простягаю йому папку і сідаю на диван так, щоб бачити коли вона вийде.

Влад розгортає документи, його брови сходять докупи, щелепа напружується.

— Де вона це взяла? — голос, грізний, небезпечний.

— Її бос дав, ім’я вона не назвала. Але дивись сюди, — я вказую на сторінки з датами. — Грінч зможе це перевірити. 

Як виявилося, я ніби зливав інформацію своєму побратиму. Позивний — Грінч.

Він уже давно зачинився у своїй печері й виходить лише за продуктами. А якщо говорити серйозно… він пішов на війну у дев’ятнадцять. Одразу потрапив в саме пекло, до нашого підрозділу.

Через два роки після того, як він прийшов до нас, війна офіційно скінчилася. Для більшості — закінчилася. А для Грінча вона просто переїхала всередину. Він ходив до різних психологів, ковтав жменями ліки, ночі проводив, вчепившись у зброю біля вікна. Лише рік тому він почав виходити з дому і розмовляти з людьми, не шукаючи в їхніх очах ворожих снайперів.

Саме тоді за нами почали стежити.

Ми зустрічалися тричі на місяць. Я просто хотів переконатися, що він тримається. Що він може жити без того, щоб бачити в кожному перехожому ворога. Щоб не здригався від гучного звуку. Щоб міг спати без кошмарів.

— Я вже бачився з ним, — Влад кладе папку на стіл із глухим стуком. — Тричі. І він мені розповів про твою лікарку, він знає, що його підозрюють у зраді, навіть здогадується, кому це потрібно. Але просив нічого тобі не говорити… — Влад робить паузу, дивлячись мені прямо в очі. — Та ти вже і так усе знаєш.

Його погляд важкий, пронизливий, ніби він намагається прочитати мене наскрізь.

— Матвій, я не розумію, навіщо комусь вас підставляти. Та ще й ця психологиня… — Влад кривить губи, вимовляє це з ледь помітною зневагою. — Це ж її Тимофій мені порадив, як дуже хорошого спеціаліста.

Він відкидається на спинку стільця і дивиться на мене ще гостріше.

— Ти їй віриш? Вона обманювала тебе. Витягувала інформацію. Для неї ти — зрадник.

Його очі не відпускають мої. У цьому погляді стільки всього: і турбота, і підозра.

Я відчуваю, як у грудях стискається щось холодне. 

"Вона обманювала тебе. Витягувала інформацію. Для неї ти — зрадник." Ці слова Влада б’ють, як кулак під дих. Але я пам’ятаю її очі в душі — гарячі, вразливі, сповнені не тільки бажання, а й провини. 

Я мовчу кілька секунд, намагаючись зібрати думки.

— Влад… — починаю тихо, але голос звучить хрипко. — Я їй вірю. Не тому, що хочу, а тому, що відчуваю. Вона ризикує своєю кар’єрою, а можливо, навіть більше, показуючи цю папку.

Влад не відводить погляду. У його очах спалахує щось темне — суміш ревнощів і справжньої тривоги за мене.

— Вона тебе використовує, — каже він тихо, але твердо. — А ти… ти вже не бачиш, де правда, а де її красиві очі.

Я відчуваю, як щелепа напружується. Хочу огризнутися, але всередині все перевертається. Бо частинка мене боїться, що він має рацію. А інша частина — відмовляється в це вірити.

Двері спальні відчиняються.

Аня виходить у легкій сукні, яка ледь торкається тіла, і мій погляд миттєво прикипає до неї. Уява одразу малює спогади, як вода стікала по її шкірі, як вона тремтіла в моїх руках... Жар ударяє в низ живота. 

"Чорт, не зараз."

Влад помічає, куди я дивлюся. Його брови сходяться, а в очах спалахує холодна підозра.

Я підводжусь, підходжу до Ані, обіймаю за талію і притискаю до себе — міцно, демонстративно.

— Аня, це Влад. Про нього я тобі розповідав.

— Приємно познайомитися, — її голос спокійний, але в ньому крига. Її погляд ковзає по Владу — коротко, оцінююче, з ледь помітною зневагою.

— Щось вип’єте? — питає вона, вже йдучи на кухню.

— Є щось міцне, — кидає Влад, не відриваючи від неї погляду.

Аня ставить на стіл віскі і три широкі стакани. Наливає собі теж — маленьку порцію. 

— Я краще почекаю в кімнаті, поки ви…

— Залишайся, — голос Влада стає жорстким, командним. Він як завжди включає Командира. — Мені потрібна твоя допомога з папкою. І було б непогано, якби ти нарешті назвала свого боса.

Аня повільно ставить стакан. Легка, майже хижа усмішка торкає її губи. Вона не лякається його тону, їй байдуже.

"Моя дика кішечка..." – проноситься у мене в голові.

— Влад, можна на "ти"? — вона перебиває його, не чекаючи згоди. Голос спокійний, але в очах блискавки. — Ти не в армії, і я не твій підлеглий, я допоможу, але не кажи, що мені робити.

Вона робить паузу. Її погляд ковзає по мені — теплий, майже ніжний, — а потім повертається до Влада. 

— Мій бос... Матвій бачив його на форумі. Я була з ним, більше про нього вам знати не потрібно. — У її поставі — чистий виклик: плечі розправлені, підборіддя трохи підняте, очі блищать холодним вогнем. Мені подобається ця її сторона. Дуже подобається.

— Але крім цієї папки в мене є ще інформація, про того, кому Матвій нібито передає дані. Його звуть Грінченко Павло Петрович…

Серце в мене стиснулося. Я різко втрутився, відчуваючи, як гнів закипає в грудях.

— Аня, ми знаємо Павла, — голос вийшов жорсткішим, ніж я хотів. — Це наш друг. Він пройшов через справжнє пекло і ніколи не зрадить. Ось, дивись. — Я стукнув пальцем по папці так, що вона аж підскочила на столі. — Ми зустрічалися з ним два тижні тому. Звичайна дружня розмова. Я просто перевіряв, чи все в нього добре. Він для нас як брат.

Аня на мить відвела погляд, ніби шукала відповіді на дерев’яній поверхні столу. А потім підняла очі — і в них уже не було сумніву. 

— Ого… — тихо сказала вона, — Тоді все набагато складніше, ніж я думала.

Вона глибоко вдихнула і продовжила. Голос її звучав рівно, чітко, як у людини, яка звикла тримати ситуацію під контролем:

— Через місяць Тимофій Богданович направляє Павла до мене на сеанс. Моє завдання — "витягти" з нього все, що він нібито задумав. — Вона підняла на нас очі, і в них читалася холодна, непохитна рішучість. — За вами стежать вже понад рік. Ви чисті перед законом, але хтось дуже хоче, щоб у вас була зовсім інша репутація. 

В цю мить я не міг відвести від неї погляду. "Боже, яка ж вона сильна. Не просто красива жінка, яку я хотів, а розумна, впевнена, небезпечна. І тепер вона моя"

— Раджу вам якнайшвидше знайти того, хто за цим стоїть, — продовжила вона. — Інформацію по Павлу мені передадуть у вівторок. Я візьму документи додому, можливо, там буде щось корисне.

Я дивився на неї і відчував, як усередині все перевертається — суміш гордості, бажання і легкого, солодкого страху. Бо ця жінка щойно взяла ситуацію в свої руки.

Влад довго мовчить, вивчаючи її, ніби ворога на полі бою. Його погляд важкий, підозріливий.

— А ти, виявляється, не така вже й проста, — каже він нарешті. У голосі — не повага, а холодна, колюча недовіра.

— А ти, виявляється, не такий вже й розумний, — тихо, майже м’яко відповідає Аня.

Вони дивляться один на одного так, ніби готові вчепитися, а я стою між ними і відчуваю: це тільки початок. І що можливо, коли хтось із них змусить мене робити вибір...

Влад підходить до столу, бере пляшку і наливає собі. 

— Чому ти ризикуєш?

Аня ледве помітно усміхається. У цій усмішці є щось небезпечно привабливе.

— Мені набридло бути лише інструментом в чиїхось руках. Особливо коли ці руки намагаються зламати хороших людей. — Вона обводить нас обох поглядом, який раптом стає м’якшим. — І… мені не все одно.

Влад заковтує віскі одним ковтком і ставить стакан з дзвоном.

— Гаразд. Працюємо разом. Але якщо це пастка… 

— Це не пастка, — Аня говорить так, що кожне слово звучить як обіцянка. Вона повертається до мене, і в її очах я знову бачу те саме бажання, що горіло в душі.

А всередині мене все перевертається. Я хочу вірити їм обом. Але зараз, дивлячись, як вони міряються поглядами, я розумію: хтось грає нами, як фігурами.