Раді Вас бачити!

— Аконіт зжере тебе, Йоне, — прошипів Федір, розпалюючись. — І тепер, через тебе, доведеться ще й з тією тварюкою розбиратись самотужки… — він кинув роздратований погляд на будинок, зневажливо скривившись.

— Я… відірву тобі голову… і розірву нутро навпіл, — прогарчав я, і в голосі моєму дзвенів не біль, а обіцянка. Вона не звучала — вона карбувалась.

Та варто було поворухнутись — як хвиля болю накотилась новою силою, вдаривши під ребра, затуманивши зір. Все тіло нило, але серце билося ще сильніше.

Федір всміхнувся. Криво, зловтішно, як той, хто вірить, що переміг.— Я знаю, що ти здатен. І я б програв, якби ти був на повну силу. Але ти вмираєш. І твої погрози, Йоне, тепер — лише шелест листя на могилі. Ти вже мрець, як та шльондра.

На мить тиша поселилась між нами, мов дикий звір, що причаївся у темряві. Я стримав стогін, що рвався з грудей — аконіт уже проникав глибше, шукав моє серце. Кожен удар пульсу був, як удар молота в скроні.

Микола десь збоку мовчав, тремтів. Я відчував його — зігнутого, зламаного страхом.

Федір дивився на мене. Його погляд був неспішний, мовчазний, майже вагомий. Щось ще тримало його тут, не давало зробити останній крок.

— Чому ти не питаєш, кого я захищаю? — раптом прорік він, тихіше, ніж зазвичай. У голосі звучала не злість. — Невже тобі не цікаво?

Я ледь повів губами, не ховаючи болю. Голос мій хрипів, але не ламався.— Я й так знаю, кого ти покриваєш. І чому.

— Та невже? — його очі блиснули. — І?

Він схилився, заглядаючи в мої очі. Не боявся, відчував, як сили нещадно покидали мене. А цікавість вже зжирала його зсередини. Йому потрібна була моя відповідь, ніби підтвердження його власного вибору.

— Спочатку я… сумнівався, — прошепотів я, збираючи сили, — але їх реакція та твій вчинок усе розставив по місцях.

— Справді, — Федір зиркнув різко. — І що ж ти надумав?

Я тягнув час. Не лише через слабкість — я відчув когось поблизу. Хтось наблизився, причаївся в тіні. Тиша навколо не була мертвою — вона дихала. Можливо, це шанс.

Руки Федора зависли над вістрям ножа, що стирчав з мого тіла – моторошно близько. Одна коротка мить, тремтіння пальців – і він вжене лезо глибше, розриваючи плоть. Тоді аконітова отрута розтечеться моїми венами за секунду, пекучим полум'ям паралізуючи волю. Я не знаю, чи вистачить у мене сил її зупинити. Ні, чорт забирай, я знаю напевне – я її не здолаю. Це не просто біль, це повільна, невідворотна смерть, і він тримає її у своїх руках.

— Ну? Чого мовчиш? Кажи! — його голос став нетерплячим, майже рвався назовні.

Я підвів погляд на Федіра. Губи мої смикнулись у ледь помітній усмішці.

— Ти давно вже не контролюєш общину, — прогарчав я. — Ти не зміг впоратись із молодняком… Зізнайся у цьому. Ти так само заслуговуєш розплати за її смерть.

Його обличчя зсунулось, мов під ударами невидимого кулака. Очі блиснули люттю. Його перекосило.

Я вдарив у найболючіше місце.

— Вони зірвалися з ланцюга, а ти… ти лише спостерігав, безсилий щось вдіяти. Не зупинив їхнього шаленства, навіть не покарав за непокору. Бо ти більше не ватажок, Федіре. Твоя влада розвіялась, мов дим. І ти чудово розумієш, чим це обернеться. Вовкун, який під час перших перевтілень не зміг підкорити свою звірячу сутність, ніколи вже цього не зробить. Такі слабкі ланки раніше безжально знищувалися. Вони лише множитимуть хаос і руйнування, якщо їх не приборкати. Ти це знаєш, стара ти розвалино. Кому як не тобі відома наша історія.

Його обличчя вмить постаріло на десяток років, в різких зморшках проступила людська слабкість, безсилля старості, яка нарешті наздогнала колись могутнього вожака.

— Колись, коли наша зграя була численною, ми могли дозволити собі таку розкіш – керуватись найстаршими законами порядку та карати смертю своїх. Але не зараз. Наш рід згасає, і кожна втрачена душа – це смертельний удар, – прогарчав він, намагаючись виправдати свою бездіяльність жалюгідними аргументами. — І, якщо вже бути до кінця чесним, ти сам не ангел.

— Значить том зі мною можна розправитись? – виплюнув я це питання, хоча його жалюгідна думка мене абсолютно не хвилювала.

Я відчув чиюсь чужу присутність зовсім поруч. Хтось підкрався, жадібно ловлячи кожне наше слово, але Федір, засліплений своєю ненавистю і навіть страхом, що знову піднявся в ньому переді мною, цього не помітив. Звичайно, навіть у такому жалюгідному стані він мене боїться. І правильно робить.

— Ти сам підписав собі вирок, — промовив Федір, не зводячи з мене очей. Його голос був рівним, майже повчальним, ніби він справді вірив у власну правоту. — Ти не маєш цінності для общини, для Вовчого Роду. Кожен вовкун мусить залишити потомство. А ти… відмовився. Це практично злочин.Його подих був гарячим, наче вогонь, а погляд — крижаний.— Твої нащадки могли б відродити нашу силу. У твоїй крові — первісна пам'ять, голос пращурів. А ти все змарнував — роки у бігах, мов дичина в лісі. Без роду, без племені. Без змісту. Порожній.

Я вже не чув болю — він просто злився з усім іншим. Але ще не зламав.

— Федіре, закінчуй з ним, — раптом прокректав Микола. Його голос тремтів, як сухий лист на вітру. — Нас будь-якої миті можуть застукати. Мені здається, хтось тут вештається…

Федір різко зупинився. Його вухо сіпнулося, як у пса, що щось учув.Я теж почув. Гілки скрипіли. Десь поруч щось пискнуло — або хтось. І потім — легкий тупіт, поспішний, як у того, хто боїться, що його наздоженуть.

Ось він. Момент.

— І ти ще дещо пропустив, — мовив я. Голос мій звучав зухвало, навіть виклично. Наче я не вмирав. Наче то не аконіт точив моє серце зсередини.

Федір різко обернувся до мене, зіщулив брови, мовби очікував побачити мене вже майже мертвим.

А я ще стояв. І ще говорив. І ще мав у собі жар для останнього удару.