Раді Вас бачити!

Я вгризався в старого вовка очима, вишукуючи кожен злам, кожен натяк на брехню. Він здригнувся, але відвів очі лише на мить.

— Ні, — сказав. — Людей уже багато було. Я лиш стояв обік, нюхав… дивився, хто чим пахне.

— А сьогодні? Заходив?

— Та ні, чого б я туди ліз? Мені того разу з головою вистачило. Однією смертю навколо смердить, не винюхати більше нічого.

Я кивнув. Щось у мені клацнуло — як замок, що нарешті сів у правильне положення.

— То до чого ти все ведеш? — зірвався він роздратовано, підіймаючи на мене очі, в яких блищала лють, страх і щось ще — якесь пекуче відчуття провини. — Ти що, вже знаєш, хто вбивця?.. Кажи! Кажи, клянуся, я йому голову відірву! Своїми руками! — рикнув він так, що аж дільничний з оперативником здригнулись і переглянулись, насторожені.

А я лише мовчав. Бо ще не час. Ще не всі карти відкриті.

Я знав, Федір лише тому не стримався, що знав, брехню я відчував, правду нюхом чую, але й він був не з простих вовкунів, досвідчений.

Я відійшов трохи, сховав руки в кишені брюк і зиркнув на хату. Шифер побитий, одвірок коцюрбатий, вікна ніби щось бачили і досі мовчать.

— Отже, ви з Савою — обидва знали, що з нею було, — кинув я тихо, ніби байдуже, але з тією притлумленою вагою, як коли ножа до горла підводять. — Не підходь і не лізь всередину, чуєш? Якщо жити хочеш.

— Хто? Скажи, холєра тебе бери! — рикнув він, наче з нутра вирвалося. — Кого мені карати?

— Не знаю, — відказав спокійно.

— Брешеш! — прошипів, загарчав, як хижак. Підійшов надто близько, лице майже впритул. Між вовкунами таке не прийнято. Тільки самицям дозволено входити в особисту зону. Значить, його або трясе, або він вже готовий гризти.

— Я не вийшов на слід убивці. Тут тільки запах смерті, сам знаєш, — повів головою трохи вперед, дихнув йому в лице правдою. — І зараз не брешу.

Він на мить застиг, а тоді таки відступив на крок.

— Добре, правду кажеш. Але ти щось знаєш. Не все, але щось. Чого мовчиш? Кого прикриваєш?

— А ти? — кинув йому у відповідь. — Кого ти покриваєш? Ти ж винюхав в тоді все, так? То скажи — хто її зґвалтував? І хто ще про це знає?

Я повернувся до нього всім корпусом, ноги вгрузли в землю, як перед стрибком, залишалось лиш заспокоювати свого вовка, щоб не зірвався.

Федір зціпив щелепу, погляд став важким, як камінь. Потім плюнув на землю, мов те слово йому горіло на язиці.

— То вже старе. Забулося. Нікому не треба. Нікому не поможе. Сама вона в петлю полізла, ніхто не тягнув.

Його голос не тримався рівно. Було в ньому щось надламане, мов по живому пройшлось. Не просто слова — це його точило зсередини. І він знав, хто, але тримав при собі, міцно тримав ту правду, кігтями вхопився намертво. І ця правда могла комусь коштувати надгробного каменю.

— Ти ж знаєш, яка кара за таке у нас, — мовив я вже різко, майже вдарив тоном. — За зґвалтування, за наругу над самкою.

— Юстина — не вовкунка була. Не з нашого роду. Наш закон на неї не діє! — одказав одразу, наче виправдання заготовив наперед.

— Відколи це ти закони трактуєш по-своєму? — ступив ближче. — На неї — може й не діє. Але злочин вчинив вовкун. Значить, закон має силу. Ти свого прикриваєш?

Тиша повисла важка, як крижина над ополонкою. Дихання його почастішало. Він опустив очі на землю, а в них — не сором, а лють. Глуха, застаріла, як стара рана, що не зрослася як слід. А може то і сором, прикритий і похований глибоко.

— Не я один правду ховаю, — кинув Федір, зиркнувши краєм ока на Миколу. — Думаєш, я тебе сюди покликав, щоб ти по минулому борсався, як свиня в багні?

— А для чого тоді, га? — я прижмурився, втупившись у хату, де досі стояв запах її страху, саме зараз я відчув його, розрізненим би із тисячі інших. — Ти ж знав, що вовкун, який сюди зайде, — не вийде. Тут смерть, Федоре. І ти про це знав. Але не сказав. Ні слова.

— Що ти таке верзеш? — стиснув щелепу, нахилившись трохи ближче. — Ти мене зараз у найстрашнішому злочині проти своїх хочеш звинуватити? Та ти ж живий стоїш, не виглядаєш на мертвяка. Значить, не така вже там і небезпека була! — прогарчав, але вже тихше, бо зиркав на Миколу, що з колегою закривав дверцята бобика й крутив ключа в замку запалювання.