Раді Вас бачити!

Емма прокинулася під ранок, коли перші несміливі промені сонця тільки-но запалювалися над далеким горизонтом Синергая. Голова вже не боліла, а магічні канали, вщент випалені нічним спалахом, раптом виявилися заповненими вщерть. Королева здивовано прислухалася до власних відчуттів і раптом помітила, що її хтось міцно тримає за руку.

Це було дивовижне, майже забуте людське тепло. Але найдивнішим було те, що разом із цим дотиком у тіло Емми перетікала незвідана, м'яка й дика магія.

Вона обережно повернула голову. Віка тихо спала поруч на сусідній подушці, згорнувшись калачиком, і навіть уві сні не випускала долоню старої магеси.

Від цієї земної дівчини зараз виразно й потужно резонувала чиста, первозданна магія. Вона немов ділилася з Еммою власною життєвою силою. Справжня жива батарейка лежала поруч із нею на королівському ліжку і просто так, без жодних заклять чи користолюбства, віддавала найдорожче — магічне тепло своєї пораненої душі.

Емма Вайрус затамувала подих, боячись поворухнутися, аби не сполохати цей момент. Тепер у неї не залишалося жодних сумнівів. Магічний конструкт Віки був унікальним. Вона була ідеальною противагою для Ріана — єдиною, хто міг не просто витримати його руйнівну силу, а й наповнити її світлом.

Але перш ніж звести їх разом, Емма мала збагнути: що ж за таємницю приховують ті п'ятдесят років, які її власний дід так жорстоко випалив із її пам'яті? Таємницю, яку ця дивовижна дівчина щойно допомогла їй виявити.

Віка заворушилася, солодко потягнулася і повільно розплющила очі. Сонце вже заливало спальню м'яким золотавим світлом. Побачивши, що королева дивиться на неї, дівчина не зніяковіла і не відсахнулася. Вона так і не випустила долоню Емми, а її погляд залишався відкритим і напрочуд теплим.

— Доброго ранку, Ба, — Віка щиро всміхнулася, заглядаючи в очі жінці. — Як ти себе почуваєш? Ти мене вночі так настрашила... Будь ласка, не роби більше так.

Емма відчула, як у грудях солодким щемом розливається та сама первісна магія, якою дівчина безкорисливо ділилася з нею всю ніч. Тверда крига, яку королева нарощувала навколо свого серця століттями, стрімко танула.

— Не буду більше, Ві, — м'яко пообіцяла Емма, і на її обличчі з'явилася зовсім не королівська, а справжня, турботлива бабусина усмішка. Вона легенько стиснула пальці дівчини у відповідь. — Якщо ти й надалі будеш називати мене “Ба”.

Віка на мить затихла, вслухаючись у це нове для себе ім'я — «Ві». Так її називала лише одна людина у світі. І тепер, сидячи на розкішному ліжку в іншому всесвіті, вона раптом чітко усвідомила: вона не одна. Її Ба, її рідна Емма Верес, ніби передала її з рук до рук своєї “сестри”, щоб Віка знову знайшла захист і дім.

— Домовилися, Ба, — тихо відповіла Віка, руйнуючи останні бар'єри між ними.

Вони не шукали сьогодні жодних відповідей. Жодних розгадок, магічних блоків, суворих контрактів чи родинних таємниць — усе це було рішуче відсунуто на потім. Цей день вони вирішили просто прожити. По-справжньому, безтурботно і щасливо.

Уже за годину, вбравшись у легкий, зручний одяг, Ба і Ві повільно гуляли безкраїм полем півоній. Сонце Синергая лагідно гріло плечі, а легкий вітерець хвилями гонив полем неймовірний, солодкий аромат. Тут, серед рожевих та білих бутонів, які сягали Віці майже до пояса, не було місця для тривог.

Даяна, миттєво зорієнтувавшись у настрої своєї королеви, влаштувала для них затишне місце прямо посеред квітучого моря. На невеликому кованому столику під розлогим навісом парував запашний чай із трав Позасвіття, який пахнув лісовими суницями та м'ятою. До нього подали легке земне печиво, яке так любила Віка.

Вони сиділи годинами, неспішно попиваючи гарячий напій, і просто розмовляли. Але цього разу Емма не зачитувала сухі хроніки Магістрату, а Віка не перевіряла хронологію. Вони розповідали одна одній кумедні, теплі історії. Емма згадувала про свої витівки, як у дитинстві примудрялася ховати магічні амулети в капці суворих радників, а Віка, сміючись, розповідала про свої студентські роки, про львівські дощі, каву на Вірменській та про те, як Ба (Емма Верес) колись вчила її печи підчеревину в духовці, коли за вікном тріщав мороз.

У цих розмовах не було фальші. Віка вперше за довгі роки відчула, як повністю розслабляються її вічно напружені плечі. Вона дивилася на усміхнену Емму Вайрус і бачила в її очах те саме рідне, глибоке світло, яке колись зігрівало її в маленькому будинку на Землі.

Емма Вайрус теж була по-справжньому щасливою. Вона дивилася на Віку, яка з підігнутими ногами сиділа в кріслі, мружилася від сонця й щиро реготала, і в душі королеви панував абсолютний, кришталевий спокій. Ця земна дівчина повернула в її розкішну, але холодну резиденцію життя.

Вони залишили весь світ десь там, за горизонтом. І цього дня вони обоє були абсолютно, беззастережно щасливі.

— Ві, я хочу зробити для тебе подарунок, — лагідно заговорила Емма, хитро примруживши очі. Вона вирішила чітко рухатися за своїм планом — познайомити цю неймовірну дівчину з Ріаном так, щоб жодна з них не здогадалася про її втручання. — Ти ж сьогодні розповідала, що дуже любиш танцювати.

— Обожнюю танцювати! — у Віки на мить спалахнули очі, але вона тут же нерішуче поглянула на Емму, хоча цікавість приховати не змогла. — А що за подарунок?

— Срібна картка-запрошення в новий нічний клуб, — Емма граціозно підсунула до неї витончений мерехтливий квиток. — Сьогодні цей заклад уперше відкриває свої двері для відвідувачів. Це буде грандіозна подія.

— Але... я ж зовсім нічого не знаю про ваш світ, — завагалася Віка, і в її голосі прорізався суто земний прагматизм. — Я боюся, що просто не знайду дороги ні в сам клуб, ні назад до резиденції.

— З Даяною підете разом, — безпечно відмахнулася Ба, наче все вже було вирішено. — Нема чого таким молодим і вродливим дівчатам у суботній вечір сидіти вдома. Їдьте, розважтеся і насолоджуйтеся цим прекрасним вечором.

— А мене не заарештують? — Віка все ще підозріло дивилася на срібну перепустку. — Я ж тут чужинка, у мене ні документів вашого Магістрату немає, ні магії.

— Ні, все буде добре, запевняю тебе. Ця картка — твій абсолютний захист, — лагідно посміхнулася Емма. — Ну ж бо, гайда збиратися! Даяно, ти чуєш мене? — голосніше покликала королева, обернувшись до помічниці, яка саме наближалася до них із тацею, тримаючи свіжозаварений ранковий чай.

— Чую, Ваша Світлосте, — Даяна щиро й широко усміхнулася, ставлячи тацю на столик. В її очах спалахнув справжній дівочий азарт. — Я із величезним задоволенням піду в клуб! Обіцяю, що догляну за Вікторією і ми чудово проведемо час.

Дівчата зібралися неймовірно швидко, як для такої грандіозної події. Віка принципово відмовилася від пишних суконь із королівського гардеробу й обрала свій елегантний брючний костюм світлого молочного кольору. Він сидів на її стрункій фігурі бездоганно, підкреслюючи легкість і водночас залізний внутрішній стрижень. Даяна ж навпаки — вбралася в яскраву смарагдову сукню, яка неймовірно пасувала до її темного волосся.

Вони виглядали як справжні подружки з обкладинки журналу: Даяна — яскрава, пристрасна брюнетка, і Віка — з її природною, м'якою красою русявого волосся та незвичних сіро-зелених очей. У кожному русі Віки, у кожній деталі її образу була витончена простота. Вона лише злегка підвела вуста прозорим блиском і додала пару крапель своїх улюблених земних парфумів із тонкими нотками свіжості. Жодного зайвого шику, жодного крикливого чи викликаючого макіяжу. Віка йшла сюди просто танцювати, відпочивати душею, а не чіпляти чоловіків чи привертати чиюсь зайву увагу. Але вона навіть не здогадувалася, що саме ця її природна бездоганність стане головним магнітом вечора.

Коли вони вийшли у вітальню, Емма Вайрус окинула дівчат довгим поглядом. На мить у її очах спалахнула така глибока гордість, наче вона виряджала на бал рідних доньок.

— Ви неймовірні, — тихо, але щиро промовила Ба, підходячи до них. Вона лагідно поправила комірець на світлому піджаку Віки. — Ну все, біжіть. І не думайте ні про що, крім музики. Портал уже чекає внизу.

Даяна міцно стиснула в руці дві срібні картки-перепустки, і простір навколо дівчат м'яко завібрував, огортаючи їх передчуттям чогось грандіозного.

Жива черга з охочих потрапити до нового закладу витягнулася вздовж нічної вулиці метрів на двісті. Місцева еліта, вбрана в розкішні шовки та сяючі магічні амулети, нетерпляче переступала з ноги на ногу. Величезні, плечисті охоронці на вході працювали суворо й прискіпливо: вони ретельно оглядали кожного гостя, скануючи магічними імпульсами, та прискіпливо перевіряли наявність перепусток.

Коли черга наблизилася майже до них, Даяна зсутулила плечі й тихо, незатишно прошепотіла Віці на вухо:

— Не люблю таких клубів... де магічні сканери оглядають тебе так, наче ти повністю гола. Відчуття мерзенне.

— Не зможуть, — тихо, але напрочуд упевнено відповіла Віка, міцно й тепло стиснувши Даяну за руку.

Помічниця королеви здивовано повернула голову, і в її темних очах застигло німе, приголомшене питання. Що означає «не зможуть»? Земна дівчина збирається заблокувати професійні сканери охорони?

Коли підійшла їхня черга, Віка рішуче зробила крок уперед, затуляючи Даяну собою. Вона не збиралася терпіти, щоб чужі чоловіки лізли своїми магічними імпульсами під її молочний костюм. Віка закинула голову і пильно, впритул подивилася в очі старшому охоронцю. Це був її фірмовий, звичний земний погляд — холодний, пронизливий, яким вона зазвичай дивилася на нахабних покупців і замовників під час особистих зустрічей, коли їй зовсім не хотілося зайвої уваги.

Охоронець на мить наче скам'янів. Його зіниці судорожно розширилися. Віка тримала його погляд залізною хваткою, і магічний воїн, який пройшов не одну битву, раптом виявився абсолютно безсилим розірвати цей зоровий контакт. Навколо Віки в цю секунду знову хитнулося те саме чисте, первозданне тепло, яке вночі зцілило королеву. Охоронець важко, судорожно ковтнув ротом повітря, наче йому раптово забракло кисню в легенях, а по спині прокотився липкий піт.

Віка, не втрачаючи спокою, спокійно підняла руку, продемонструвала йому дві срібні картки й рівним, прохолодним голосом запитала:

— Можемо пройти?

— Так... так, проходьте, Ваша Світлість... вибачте... — заїкаючись, пролепетав гігант.

Він слухняно, з глибокою повагою схилив голову перед звичайною дівчиною без магії й поспішно зробив крок убік, пропускаючи їх з Даяною всередину, за стильні скляні двері.

Всередині вже було повно гостей. Густий гул голосів, спалахи неонового світла й потужні баси, що струшували повітря, здалися Віці напрочуд знайомими. Все було точнісінько так, наче вона переступила поріг свого улюбленого нічного клубу у Львові. Жодного середньовічного пафосу — сучасний, шалений ритм нічного міста. Віка нарешті видихнула з полегшенням, остаточно розслабилася і приготувалася насолоджуватися цим суботнім вечором, який обіцяв стати щонайменше цікавим.

Даяна впевнено повела Віку ближче до центральної частини залу — туди, де і до довгої барної стійки було близько, і до величезного танцювального майданчика рукою подати. Дівчата швидко замовили по легкому, освіжаючому коктейлю, зробили по кілька ковтків і спершу прискіпливо придивилися до натовпу, аби завчасно оминути нав'язливих залицяльників чи збоченців. Обравши серед танцюючих більш-менш безпечний, як їм здалося, острівець, вони нарешті пішли в такт музиці.

Віка відчувала цю музику кожною клітиною свого тіла, як власну душу. На Землі вона завжди ходила в клуби виключно заради цього відчуття — польоту й свободи. Бо саме в танці вона дозволяла собі скинути всі маски, забути про продажі, клієнтів і к=нові угоди, побути справжньою, побути собою.

Упіймавши шалений, вібруючий такт ритму, Віка плавно знесла руки над головою і заплющила очі. Її тіло миттєво відгукнулося, затремтівши, наче натягнута струна гітари. Світ навколо неї перестав існувати. Вона більше нікого не бачила, нікого не чула і ні про що не думала — залишилася лише чиста, дика музика і вона сама. У цьому величезному залі, серед сотень чужих істот, вони зараз були абсолютно одні.

Даяна на секунду застигла і просто не могла відірвати погляду від своєї супутниці. Вона бачила, як Віка буквально злилася з кожним звуком, кожним аккордом. Це не був просто красивий танець — це була якась магічна магія без магії. Здавалося, ніби вся ця складна світломузика в залі була створена лише для неї однієї, і в цьому шаленому натовпі по-справжньому живою була лише одна дівчина — Віка.

Її світлий молочний костюм м'яко відбивав спалахи неону, а навколо неї непомітно, але невідворотно закручувалася хвиля тієї самої чистої, теплої первісної енергії, яку так довго шукала королева Синергая....

Та таку шалену енергію помітила не лише Даяна. Вже за короткий час навколо Віки мимоволі утворилося вільне коло. Молоді магеси заворожено спостерігали за нею і пробували повторювати її пластичні, розкуті рухи, та це були лише незграбні копії. А оригінал нікого не бачив і не чув, повністю розчиняючись у басах.

Коли трек нарешті стих, Віка повільно розплющила очі. Свідомість миттєво повернулася до реальності, і дівчина з подивом зрозуміла, що половина залу просто витріщається на неї. Оговтавшись, вона хутко схопила Даяну за руку і впевнено потягла її геть від натовпу, до барної стійки.

— Даяно, ти чого застигла? — весело штовхнула її ліктем Віка, намагаючись збити пафос моменту. — Давай вип'ємо ще по коктейлику.

Віка невимушено дала знак бармену, і той миттю, наче з-під землі, виник перед ними, сяючи білозубою посмішкою.

— Леді, що будете пити? — бармен не зводив захопленого очей з дівчат. — Сьогодні, на честь відкриття, всі напої для власників срібних карток за рахунок закладу!

— На дурняк? Тоді неси найдорожчий і найсмачніший! — щиро розсміялася Віка, підмигивуючи подрузі.

Проте спокійно випити їм не дали. До барної стійки вже почали підтягуватися зацікавлені молоді маги. За звичкою Вищих, вони спершу спробували непомітно пробитися в думки Віки, просканувати її ауру чи якось магічно вплинути, щоб прихилити до себе. Та всі їхні ментальні атаки розбивалися об її глухий, природний захист, наче хвилі об скелю. Зрозумівши, що тонка магія тут не союзник, найсміливіші вирішили діяти по-земному — пішли знайомитися особисто.

— Дівчата, а можна біля вас присісти? — грайливо підкотив високий блондин у дорогому костюмі.

Віка навіть не повернула голови. Вона спокійно потягувала через соломинку екзотичний коктейль і подумки рахувала хвилини до наступного потужного треку, під який знову збиралася підірвати танцпол.

— Такі гарні дівчата — і такі мовчазні, — з іншого боку до барної стійки притерся ще один маг, розпливаючись у самовпевненій посмішці. — Давайте знайомитися, вечір тільки розпочинається, ми зробимо його незабутнім...

Дівчата красномовно переглянулися, змовницьки підморгнули одна одній і, спритно прослизнувши поміж розгублених чоловіків, одним рухом вискочили назад на танцювальний майданчик. Обурені такою зухвалістю кавалери рунули слідом.

Віка принципово не звертала на переслідувачів жодної уваги. Музика знову накрила її з головою. Але як тільки один із найнахабніших магів спробував зайти ззаду і без дозволу покласти свої долоні їй на талію, Віка миттєво розплющила очі.

Цей різкий, льодяний погляд її незвичайних сіро-зелених очей, які в ультрафіолетовому сяйві вогнів нічного клубу здавалися абсолютно нереальними, магічними й небезпечними, в одну секунду протверезив і остудив весь запал кавалера. Маг судорожно відсмикнув руки, наче обпікся, і позадкував назад у натовп. Віка лише задоволено хмикнула, знову закрила очі й продовжила насолоджуватися свободою, музикою та шаленим танцем.

Ріан стояв на балконі другого поверху разом із Левом. Чоловіки неспішно попивали свої напої й насолоджувалися вечором — усе розгорталося саме так, як вони й уявляли у своїх найсміливіших планах. Багато шаленої музики, море молоді й жодного натяку на принизливі статуси чи титули. Усі в цьому залі сьогодні були по-справжньому рівними.

— Ріане, у нас все вдалося! — з неприхованою гордістю у голосі вимовив Лев, оглядаючи заповнений вщерть зал. — Я ніколи до цього часу не відкривав нічні клуби, але, чорт забирай, мені це подобається.

— Так, ми впоралися, — тихо погодився Ріан, на чиєму обличчі нарешті з'явилася розслаблена, задоволена посмішка. — Нарешті ми створили місце, де ніхто нікому не кланяється. Можна спокійно випити склянку хорошого бренді й просто споглядати за танцполом.

Саме цим спогляданням Ріан заворожено й займався останні пів години. Його погляд, наче прикутий, був спрямований вниз, у саму гущу натовпу. Там, у світлі неонових вогнів, танцювала дівчина у світлому молочному костюмі. Здавалося, лише сліпий цього вечора міг не звернути на неї уваги.

— Ти також на неї дивишся? — раптом запитав Лев, простеживши за поглядом друга. — Яка грація... які чисті, розкуті рухи. Вперше бачу, щоб магічна світломузика закладу підлаштовувалася під чийсь особистий ритм.

— А я думав, що це мені вже ввижається від утоми, — Ріан зробив маленький ковток бренді, але його очі продовжували жадібно «пити» кожен рух дівчини. — Ти також бачиш це, Леве? Навколо неї музика наче стає живою. Вона пульсує разом із її серцем.

— Здається, це бачать абсолютно всі, — Лев мав рацію. Навколо таємничої незнайомки вже утворилося чимале коло розгублених глядачів. — Ти подивись, як біля неї крутяться місцеві маги, а вона їх просто впритул не помічає. Вона тотально ігнорує весь зал.

У Ріана всередині аж завібрувало від дивного, незнайомого досі передчуття. Ця дівчина володіла якоюсь дикою, первозданною енергією, яка магнітом тягнула його до себе крізь увесь простір клубу.

— Цікаво... а мене вона також проігнорить? — озвучив він свою зухвалу думку вголос.

Лев хитро всміхнувся, миттєво підливаючи масла у вогонь:

— Що ж, ти можеш перевірити. А от якщо проігнорить — що тоді робитимеш, а, друже?

— Ну, такого в моєму житті ще точно не було, — самовпевнено хмикнув Ріан, ставлячи порожню склянку на поруччя балкона. Його азарт спалахнув на повну потужність. — Піду спробую свого щастя.

Він рішуче розвернувся і швидким кроком попрямував до сходів, що вели вниз, прямо на танцювальний майданчик, де Віка із заплющеними очима продовжувала розчинятися в музиці.

Справжньому Правителю Магістрату мимоволі давали дорогу. Навіть тут, у клубі, де за правилами срібних карток всі мали бути абсолютно рівними, його внутрішня, нищівна сила все одно змушувала натовп шанобливо розступатися. Він упевнено наблизився впритул до Віки, очікуючи бодай на якусь реакцію, та дівчина взагалі не звернула уваги на його присутність, продовжуючи рухатися у своєму власному, заворожуючому ритмі.

Тоді Ріан, піддавшись азарту, зробив крок назад і спробував зухвало обійняти її за талію.

Від несподіваного чужого дотику дівчина різко розплющила очі. В її погляді не було ні страху, ні кокетства — там панував крижаний холод, ніби лютий мороз раптово застиг на зелених гіллях столітніх смерек. Вона прошила його цим гострим, майже болісним, ріжучим поглядом наскрізь.

Ріан миттєво відсахнувся, вмить прибравши руку з її талії, наче обпікся. Його власна магія на секунду заклинила. Він фізично відчув, як ця дивовижна дівчина в молочному костюмі одним лише поглядом витискає його зі своєї реальності, безжально розчиняє в натовпі й губить серед сотні інших танцюючих, показуючи, що він для неї — ніхто.

Такого удару по самолюбству Правитель точно не очікував. Він приголомшено відступив на кілька кроків назад. А Лев, який непомітно спустився слідом і з німим захватом спостерігав за цим небаченим дійством, весело хмикнув прямо йому в вухо:

— Вона взагалі на тебе не реагує, друже. Знаєш що? Я ставлю на неї!

— Ти зараз договоришся, — крізь зуби процідив Ріан.

Великий і грізний Правитель Магістрату стояв абсолютно розгублений посеред квітучого, шаленого натовпу, але весь інший світ для нього в цю хвилину перестав існувати. Його очі бачили лише її.

Музика стихла, і дівчина спокійно попрямувала назад до барної стійки. Натовп перед нею мимоволі розступався, наче вона була негласною королевою цього суботнього вечора. Проте Віка не дерла носа догори — вона була вище за весь цей дешевий пафос. Вона просто шла пити свій заслужений напій.

Ріан пильно стежив за кожним її кроком. Він бачив, як бармен, ледь помітивши дівчину, миттю налив і подав їй «Елегію» — найвитонченіший, найскладніший і найдорожчий коктейль у барі. Цей напій був справжнім шедевром, і Ріан принципово не включав його до загального безкоштовного прайсу для власників срібних карток. Але зараз Правитель не відчув ні краплі роздратування через самовілля підлеглого. Навпаки, він зловив себе на думці, що й сам би пригостив її саме цим коктейлем. Бо вона була варта лише найкращого.

Ріан рушив слідом. Витримавши коротку паузу, він невимушено сів за стійку майже поруч із нею. Бармен, помітивши господаря закладу, миттєво зблід і винувато схилив голову, розуміючи, що його щойно спіймали на гарячому. Проте Правитель лише ледь помітно хитнув головою, заспокоюючи хлопця.

— Подай мені «Елегію», — тихо, але впевнено розпорядився Ріан, а потім непомітно кивнув у бік келиха Віки й додав: — І запиши все на мій рахунок.

Він повернувся впівоберта до дівчини в молочному костюмі, чекаючи на її реакцію. Зараз, коли між ними було всього пів метра, його магічне єство буквально кричало від близькості цієї неймовірної, заворожуючої сили, яка йшла від її тонких пальців, що тримали ніжку келиха.

— Ніщо так не приваблює дівчину, як безкоштовна їжа чи випивка, — тихо, з легкою іронією промовила Віка, навіть не повертаючи голови в його бік. — Але я не голодна, і ваш жест — це просто банальна маніпуляція. Я можу прямо зараз залишити цей келих на стійці й просто зникнути в натовпі.

— Стій! Вибач, я... я зовсім не хотів тебе образити, — поспішно перебив її Ріан.

Всередині у нього все перевернулося. Ще ніколи в житті великий Правитель Магістрату не починав розмову з жінкою з вибачень. Це було проти його природи, проти його статусу, але зараз йому було байдуже. Він діяв на чистих інстинктах.

— Я просто хотів зробити тобі приємно, — тихіше додав він, намагаючись звучати щиро.

— На кшталт ваших непроханих обіймів на танцполі? — різко запитала Віка і нарешті повільно повернулася до нього обличчям.

Ріан буквально завмер, забувши як дихати. Він нарешті побачив її очі так близько. Дивовижні, глибокі сіро-зелені очі, які в напівтемряві залу здавалися чаклунськими. Він готовий був прямо зараз утопитися в цій густій лісовій зелені, назавжди сховатися за м'якою димкою її таємничого туману. Вона ж більше не обпікала його тим льодяним морозом — Віка не відштовхувала його, вона свідомо дала йому можливість подивитися на неї справжню.

— Дозволь запросити тебе на танець, — Ріан заговорив зовсім іншим, глухим і оксамитовим голосом. — Обіцяю, я більше не приставатиму і не дозволю собі нічого зайвого.

Він говорив ці слова і сам собі не вірив. Увесь його самоконтроль тріщав по швах — він просто шалено, до нестями хотів знову доторкнутися до неї, відчути тепло її тіла.

— Ага, каже кіт, що не буде їсти сметану, — Віка іронічно посміхнулася кутиками вуст.

Вона граціозно покрутила ніжку келиха, в якому повільно танув лід, розмиваючи вишукані шари «Елегії». Земна приказка прозвучала в магічному клубі напрочуд влучно.

— Вибач... але ти дієш на мене якось абсолютно дивно, — Ріан криво посміхнувся, визнаючи свою поразку перед її чарівністю. — Прошу, дозволь мені лише один танець.

Віка пильно подивилася на чоловіка, який сидів прямо перед нею. Усе її земне чуття, увесь її внутрішній голос зараз панічно, невблаганно кричав: «Тікай! Тікай, поки не пізно!» Цей брюнет із палким поглядом дихав небезпечною, стихійною силою, здатною вщент спалити всі її захисні бар'єри. Але замість того, щоб дослухатися до раціонального здорового глузду, Віка повільно підняла руку і впевнено вклала свої пальці в його широку долоню.

Танцпол навколо них на мить завмер в очікуванні нового, глибокого й повільного ритму. Пари неспішно виходили на центр залу. Жінки вабили око яскравими, вигадливими сукнями, а чоловіки, всі як на підбір, хизувалися дорогими магічними костюмами. І тільки Віка у своєму стриманому молочному костюмі та її партнер у простій чорній сорочці з розстебнутим коміром кардинально виділялися серед цього пафосного натовпу.

Вони виділялися не лише лаконічним одягом. Щойно Ріан обережно, майже невагомо торкнувся її талії, а музика зробила перший глибокий вдих, їхні рухи набули неймовірної, кришталевої плавності. У ту ж секунду чиста енергія Віки та руйнівна магія Ріана нарешті замкнулися в єдиний контур. Навколо них, прямо з повітря, почала виплітатися щільна пелена сизого туману, сховані в якій вони миттєво відгородилися від усього залу. Світломузика клубу згасла, підлаштовуючись під їхній такт, і вони залишилися абсолютно захищеними від зайвих, заздрісних очей.

Ріан тримав її так, наче вона була найтендітнішим кришталем у його житті. Він вів її у танці, а Віка, заплющивши очі, повністю довірилася цим рукам, відчуваючи, як повз неї пролітають століття і світи, залишаючи лише цей шалений суботній вечір Синергая.

Його дотики пропікали крізь тканину світлого костюма, а гаряче дихання біля скроні просто зводило з розуму. Віка вперше в житті так сильно, до щему в грудях, хотіла більшого, і ця зухвала думка обпалювала її раціональну душу.

Її пальці на його плечах так само обпікали душу Ріана. Він жадібно вдихав тонкий аромат півоній та літньої свіжості, що линув від її волосся. Великий маг боявся дихати, боявся доторкнутися сильніше, аби ця дивовижна мавка не втекла з його легких, обережних обіймів. Він хотів більшого. В цю мить він хотів її всю — без обмежень, без дурних правил і заборон.

— Давай втечемо звідси, — глухим, хриплим від бажання голосом запропонував він, не розриваючи танцю.

— Давай, — тихо відповіла вона. Що вона робила? Віка чітко усвідомлювала, що погоджується на абсолютне безумство, але зупинитися вже не могла.

— Де ти живеш? Називай адресу, — майже прошепотів він їй на саме вухо.

Віка раптово зупинила танець, відсторонилася і серйозно подивилася прямо в його темні очі:

— Ну, цього я точно від тебе не очікувала.

— Чого? — щиро здивувався Ріан, застигши.

— Ти альфонс чи матусин синок? — поставила вона пряме й безкомпромісне питання.

Правитель Магістрату оторопів так, що на мить забув, як розмовляти.

— Ні перше, ні друге... — нарешті вимовив він, не розриваючи їхнього напруженого погляду. — Але чому ти так подумала?

— Чоловік, який не має куди покликати жінку, — або альфонс, або досі живе з мамою, — абсолютно серйозно відрізала Віка. Вона говорила так прямо саме тому, що цей норовистий брюнет їй по-справжньому сподобався, і грати в хованки вона не збиралася.

Ріан нічого не відповів. На його вустах з'явилася хижа, захватна посмішка. Він міцно, по-господарськи притис її до своїх грудей. Стіни шумного клубу в ту ж секунду розчинилися в срібному, сліпучому сяйві магічного переходу. А коли спалах згас, вони вже стояли посеред величезної, затишної спальні.

— Це мій дім. Так тебе влаштовує? — запитав він з оксамитовим хрипом, усе ще не випускаючи її зі своїх обіймів.

Віка навіть не стала розглядати нічого навколо. Їй було байдуже до розкоші. Було цілком достатньо відчувати тонкий, приємний аромат чистоти цієї кімнати й підсвідомо розуміти: тут живе справжній, сильний чоловік. Вона м'яко піднялася навшпиньки, щоб дотягнутися до його губ.

Вона поцілувала його перша. Це було схоже на солодке падіння в безодню. Ріан відповів миттєво — спочатку ніжно, обережно куштуючи її вуста на смак, а потім напористо, з усією своєю стихійною силою. Його широкі долоні лягли на її плечі, міцно притискаючи дівчину до себе.

Дихати стало нічим. Він буквально впивався в її губи, не відпускав, заціловував до запаморочення. Здавалося, весь уявний Синергай і далека Земля зникли навкруги. Вони двоє стояли на крихітному, єдиному у всесвіті острівці суші, а навколо шаленів і шумів безкрайній океан.

У пориві пристрасті Ріан уже хотів одним порухом магії скинути з них одяг, але Віка перехопила його руку, не дозволила. Вона відсторонилася на міліметр і тихо, знеможено сказала:

— Не поспішай... у нас вся ніч попереду. Давай зробимо це красиво.

І вона сама почала повільно, один за одним, розстібати ґудзики на його чорній сорочці. Кожен її рух супроводжувався невагомим, палким поцілунком у оголені ділянки шкіри. Її гарячі вуста пробуджували в нім справжнє шаленство. Ріан, тамуючи подих, почав робити так само. Він допомагав їй скинути заважаючий одяг, цілував чутливу шию, обережно розвертав, щоб зняти світлу блузку, і покривав гарячими поцілунками тендітні плечі.

Це було схоже на прадавній, священний ритуал поклоніння та обожнювання. А далі їхні гарячі, спраглі тіла нарешті зустрілися на прохолодних шовкових простирадлах великого ліжка. В його особистому будинку. В тому самому таємному сховищі, де до цього вечора не було жодної жінки в світі. Він привів її сюди, щоб вперше в житті відчути те, що було дорожче за будь-яку магію — справжні, живі почуття.

Віка свідомо дала йому заснути. Їй конче потрібен був час, щоб зібрати власні думки до купи. Так, вона вчинила абсолютно безрозсудно, але зараз, лежачи на цих прохолодних шовкових простирадлах, дівчина ні про що не жалкувала. Ця ніч була прекрасною, вона наче навпіл розділила її життя на чітке «до» і невідоме «після». А «після» більше нічого подібного не буде. Бо вона лежить у ліжку з чоловіком, імені якого навіть не знає. Вперше у своєму житті вона тотально, без залишку віддалася почуттям — вперше і, мабуть, востаннє.

Гіркота раптово охопила її душу. Віка схилилася над сплячим брюнетом, ще раз ніжно, ледь вагомо поцілувала його в щоку, а тоді різко встала з ліжка. Вона швидко, беззвучно одяглася у свій світлий молочний костюм і, не обертаючись, вийшла з кімнати.

В коридорі на неї чекав неочікуваний сюрприз — прямо під дверима спальні, поклавши морду на лапи, лежав великий палевий лабрадор. Пес ліниво підвів голову і розумними, карими очима почав уважно її розглядати.

— Миле створіння, проведи мене до хвіртки, — тихим напівпошепки попросила Віка, наче собака справді мав її зрозуміти. — Я не повинна була сюди приходити... Проведеш?

Пес слухняно встав на лапи, підійшов ближче. Віка боязко погладила його за м'яке вухо, і лабрадор задоволено завихляв хвостом. Обернувшись, він почав неспішно спускатися сходами на перший поверх, а Віка тихо пішла слідом. Вона зацікавлено озиралася навсібіч і помітила, що в будинку було обмаль меблів — він нагадував її власний уявний «музей мінімалізму». Дівчина мимоволі посміхнулася: цей загадковий чоловік у своїх смаках був неймовірно схожий на неї.

Коли пес повільно підійшов до виходу, з дверей просторої кухні вийшов підтягнутий старший чоловік у бездоганному фартуху. Віка злякано зупинилася.

— Доброго ранку, — ввічливо привітався той, зовсім не здивувавшись її появі. — Ви будете снідати?

— Доброго ранку, — Віка на мить зніяковіла, але швидко взяла себе в руки й рівно відповіла: — Ні, дякую. Я дуже поспішаю.

Чоловік розуміюче кивнув. Пес тим часом вправно прочинив мордою масивні вхідні двері, і вони з Вікою вийшли на затишне, залите ранковим сонцем подвір'я, яке буквально потопало в пишних квітучих гортензіях. Лабрадор дріботів лапами по викладеній каменем доріжці прямо до важкої залізної хвіртки. Коли вони підійшли впритул, запірна магія м'яко клацнула, і стулка сама відчинилася.

— Дякую тобі, друже, ти мене дуже виручив, — Віка нагнулася до пса, знову ніжно гладячи його за вухом.

Раптом лабрадор підскочив і з розгону тикнувся своїм мокрим, холодним носом прямо їй в обличчя. Віка дзвінко розсміялася і міцно поцілувала собаку в кумедну морду.

— Ну ти й хитрун! Як грім серед ясного неба — узяв і поцілував мене.

Вона швидко вийшла на вулицю, і залізна хвіртка за її плечима з глухим звуком зачинилася. Віка дістала телефон, досі не зовсім розуміючи, як їй вибиратися з цього елітного приватного сектору. Та серед десятка сповіщень вона миттю знайшла повідомлення від помічниці Емми: «Скинеш геолокацію, я відправлю тобі таксі. Таксі довезе в центр, а там я тебе заберу».

— Чудово! Даяно, ти просто найкраща, — полегшено зітхнула Віка.

Вона скинула координати, і вже за п'ять хвилин біля тротуару безшумно зупинилася срібна автівка з магічними знаками таксі, про яку писала подруга. Віка сіла на заднє сидіння, залишаючи це безумство позаду.

Тим часом у спальні Ріан повільно прокинувся, але очей не розплющував. Першою його думкою було роздратування на самого себе. «Я вчинив як повний дурень, — пронеслося в голові Правителя. — Привів у свій будинок, у свою найтаємнішу резиденцію, дівчину, імені якої навіть не спромігся запитати. І як мені її тепер чемно виставити звідси, щоб не образити?»

Він нарешті відкрив очі й повернув голову. Ліжко поруч було порожнім і вже зовсім холодним.

Ріан миттєво зірвався на ноги. Заглянув у ванну кімнату — пусто. Серце чомусь тривожно стьнуло. Він поспіхом натягнув штани і швидко спустився сходами вниз, на кухню.

Маріус якраз зосереджено чаклував над сніданком. Навіть не відриваючи голови від приготування кави, старий слуга спокійно промовив:

— Вона пішла дві години тому, пане.

Ріан застиг посеред кухні, не вірячи власним вухам. Усередині все закипіло від суміші шоку та ущемленого чоловічого самолюбства. Ця дівчина... вона вчинила з ним точно так, як він сам звик чинити завжди. Вона розділила з ним настільки палку, незабутню ніч кохання, але просто розвернулася і пішла, навіть не залишившись на ранок. Вона викреслила його.