Раді Вас бачити!

Віка розкладала прибори в альтанці. Дя вже був на під’їзді, а Георгій Семенович тим часом розкладав на тарілки готові страви, які вона замовила в ресторані. Сьогодні вони зберуться, щоб згадати її Ба — жінку, яка замінила їй і маму, і тата, і стала єдиною людиною у всесвіті, що знала її справжню.

— Царівно, я вже впорався. Можу виносити? — запитав через відчинене вікно Семенович.

— Подавайте мені просто через вікно, Семеновичу, так буде швидше.

Чоловік обережно передав їй тарілки, наповнені ароматними стравами, пляшку вина та кришталеві келихи. Якраз у цей момент крізь хвіртку увійшов Дя, тримаючи в руках великий торт.

— Не запізнився? — запитав він і одразу оглянув хазяйським оком сервірований стіл. — О, ви молодці. Уже все готово.

— Так, ти вчасно, Дя, — Віка підійшла й міцно обійняла його, ніжно поцілувавши в щоку. Він у відповідь поцілував її в маківку — цей жест завжди повертав їй відчуття абсолютної безпеки. — Можемо сідати до столу. Георгію Семеновичу, виходьте до нас!

Вони зручно вмостилися втрьох у затишній альтанці на подвір'ї бабусиного будинку. Дя розлив у келихи вино, підвівся і виголосив коротку, але проникливу промову:

— Сьогодні ми тут, щоб згадати найдивовижнішу жінку, яка для нас із Ві стала найріднішою у світі. Спочатку вона прихистила мене, малого сироту. Не кинула, не віддала до дитбудинку, а прийняла у свою родину як рідного сина. А потім, заради тебе, Ві, вона без вагань покинула успішну акторську кар’єру і жодного разу в житті про це не пошкодувала. Давайте вип'ємо стоячи. Більшість моїх знайомих згадують померлих лише в день їхньої смерті. Ми ж... ми просто не готові відпустити тебе, Еммо. Для нас ти жива, поки в наших серцях горить той вогонь, який ти колись у них запалила.

Вони дали собі кілька хвилин помовчати. Кожен згадував Емму, бо для кожного з цих трьох людей за столом вона була чимось набагато більшим, ніж просто родичкою, сусідкою чи доброю знайомою. Вона була їхнім центром всесвіту.

— Семеновичу, а чому ви так і не одружилися з Еммою? — раптом тихо запитав Дя, крутячи в пальцях ніжку келиха. — Чи це нам із Вікою лише здавалося, що ви були закохані в неї до нестями?

Георгій Семенович сумно усміхнувся, його погляд на мить став далеким, наче він гортав сторінки дуже старої книги.

— Борисе, я і Емма — однолюби. Вона до останнього подиху кохала свого Костю. А я… я кохав іншу. Та й немає вже про що згадувати, усе це було надто давно. Емма була моєю найближчою подругою. Ми обидва були самотніми у своєму коханні, саме це нас і зблизило. Але ми ніколи не були коханцями, — чесно відповів Георгій Семенович, і в його голосі не було ні краплі фальші, лише легкий, світлий сум.

— Сумна історія… Ви, мабуть, дуже сильно кохали ту жінку, якщо так і залишилися самі? — тихо запитала Віка, дивлячись на старого сусіда з новим почуттям глибокої поваги.

— Я інакше не міг, Царівно, — Семенович сумно захитав головою. — Нас змусили розстатися, але я її досі кохаю. Це почуття помре разом зі мною, але поки я дихаю — я кохатиму ту, яку одного разу обрала моя душа.

В очах старого блиснули непрохані сльози. Щоб приховати зворушення, він квапливо взяв пляшку і знову наповнив келихи вином, повертаючи свої спогади в ті часи, коли Емма ще була живою. Він підняв свій келих до вечірнього неба:

— Еммо, якщо ти нас зараз чуєш, ми зібралися тут лише для того, щоб сказати: ми неймовірно сумуємо. Ти була нашим світлом і єдиним надійним орієнтиром у цьому буремному світі. За тебе.

Глибокі слова Георгія Семеновича торкнулися самої її душі. Віка раптом відчула дивну, майже забуту потребу в такому ж сильному, абсолютного коханні. Їй до щему захотілося, щоб її хтось так само кохав — усупереч часу, відстані та заборонам. Але вона миттєво злякалася цього пориву. Для такого почуття довелося б зняти маску з обличчя, повністю відпустити контроль і стати вразливою.

Віка роздратовано відмахнулася від цієї думки. Кохання — це не те, що їй потрібно. Це все дурниці, через які люди лише страждають. Емоційний непотріб, не вартий уваги центру всесвіту.

Вона підняла свій келих, щоб перервати власні тривожні думки:

— Ба, якби ти тільки знала, яке дивне це життя і які таємниці нас оточують, ти б нізащо не померла. Ти навіть не уявляєш… Хоча, можливо, звідти, зверху, ти все бачиш. Мені останнім часом здається, що ти справді спостерігаєш за нами, просто не можеш про це сказати. Мені неймовірно не вистачає тебе, ти снишся мені майже щоночі.

— Ві, ти про що це? — здивовано запитав Дя, зауваживши дивний підтекст у її словах.

Віка прикусила язика, зрозумівши, що ледь не бовкнула зайвого про ранкове викрадення. Вона швидко виправилася:

— Та це я про сон… Мені цієї ночі наснилося, ніби Ба жива. Сидить у мене на кухні й п’є чай. Сон був настільки реалістичним, що аж моторошно. — Вона знову подивилася в небо. — Ба, якщо ти чуєш нас — ми тебе любимо і ніколи не забудемо.

Раптом погода різко змінилася. Спокійний вечірній вітерець перетворився на сильний, рвучкий потік повітря. Відчинене кухонне вікно будинку з гуркотом зачинилося і знову з силою розчинилося навстіж. З підвіконня щось вилетіло й глухо впало на траву біля альтанки.

Це була стара люлька Ба. Та сама, яку Віка бачила вранці в руках Емми Вайрус. І найстрашніше — з її чаші досі тонкою цівкою йшов сизий, пахучий дим дорогого тютюну.

У Віки волосся стало дибки, а шкірою пробіг крижаний мороз. Вона заворожено дивилася на цівку сизого диму, що піднімалася від трави, але бізнесова хватка та бабусине виховання зпрацювали швидше за страх. Поки чоловіки не оговталися й не помітили дивну знахідку, Віка тихо підвелася з-за столу, непомітно закриваючи собою огляд на люльку.

На її обличчі знову застигла звична маска абсолютного спокою, хоча серце готове було вискочити з грудей.

— Мені час додому, — рівним, майже буденним голосом сказала вона. — Вибачте, але в мене ще сьогодні одна важлива зустріч.

— Біжи, Царівно, ми тут далі самі, — спокійно відгукнувся Георгій Семенович, тепло їй усміхаючись. — Ми нікуди не поспішаємо.

Дя Боря лише кивнув на прощання, підливаючи сусідові вина. Вони залишилися у своєму затишному, безпечному вечорі, навіть не підозрюючи, що їхня Віка робить крок у невідомість.

Віка швидко вийшла за хвіртку, майже фізично відчуваючи, як за її спиною цокають стрілки годинника. До восьмої вечора залишалися лічені хвилини, а на її львівській кухні на неї вже чекало «таксі» до іншого світу.

***

У тому ж самому кріслі біля панорамного вікна, де ще вранці сиділа зблідла й розгублена Віка, тепер панувала зовсім інша атмосфера. Сонце у Світі Вищих уже сідало, фарбуючи безкрає поле півоній у тривожні багряні відтінки.

Важкі дубові двері кабінету королеви відчинилися без попередження й стуку. Сюди мав право так заходити лише один маг у всесвіті.

— Твій улюблений бренді з нижнього світу, Ба, — пролунав низький, оксамитовий голос Ріана.

Він пройшов углиб кімнати з невимушеною грацією хижака, який нарешті скинув офіційну маску Магістрату й міг дозволити собі розслабитися. В його руках поблискувала темна пляшка. Ріан щиро любив Емму Вайрус — вона була єдиною в цьому тераріумі влади та інтриг, кому він довіряв без огляду. Навіть за свої 320 років життя він не зустрічав нікого розумнішого за цю жінку.

Емма повільно випустила з рота хмаринку солодкого диму, і на її зазвичай холодному обличчі з’явилася м’яка, справжня усмішка. Вона сховала люльку й повернулася до онука.

— Ти якраз вчасно, Ріане, — промовила вона, вивчаючи його поглядом. Вона бачила кожен мікрорух його плечей, кожну нову зморшку втоми біля очей. — Магістрат знову випиває з тебе всі соки перед коронацією?

— Вони вимагають, щоб я визначився з кандидатурою дружини до кінця цих двох місяців, — Ріан із зітханням опустився у крісло навпроти, відкорковуючи пляшку. — Натякають на союз із родом Бергів або Шантарів. Старі ідіоти вірять, що політичний шлюб вгамує магію роду. Вони не розуміють, що мені байдуже на їхні правила.

Він налив янтарну рідину у витончений келих і протягнув бабусі. Емма прийняла його, але її пальці на мить здригнулися. Два місяці. Саме той термін, який вона назвала Віці. Часу було вкрай мало.

— І що ти їм відповів? — обережно запитала Емма, роблячи ковток і приховуючи за келихом свій проникливий погляд.

— Що я швидше спалю Магістрат, ніж дозволю комусь диктувати, з ким мені ділити ліжко і владу, — Ріан криво всміхнувся, закинувши голову на спинку крісла. Його сіро-зелені очі на мить спалахнули небезпечним вогнем. — За 320 років я так і не зустрів ту, яка б не грала зі мною роль. Усі вони хочуть бути королевами, Ба. Жодна не бачить мене. Мені гидка їхня фальш.

Емма Вайрус промовчала, але всередині неї прокотилася хвиля тріумфу. Вона згадала Віку — босу, в піжамі, яка вранці сиділа на цьому ж місці, кривилася від розкоші, вимагала львівський круасан і дивилася на королеву як на порожнє місце. Віка не грала жодної ролі. Вона просто була собою. І Емма точно знала: коли ці двоє нарешті зіткнуться, Світ Вищих здригнеться.

— Іноді те, що нам потрібно, з’являється звідти, звідки ми найменше чекаємо, хлопче мій, — загадково промовила Емма, підносячи келих ближче до губ.

Ріан примружився, вловивши дивну інтонацію в її голосі, але списав це на звичайну бабусину мудрість. Він і гадки не мав, що в цей самий момент у далекому Львові дівчина з таким же поглядом сіро-зелених очей закінчує вечерю пам'яті й готується переступити поріг у його світ.

— Ба, а ти чому досі сидиш у кабінеті? — Ріан здивовано підняв брову, уважно вдивляючись у її обличчя. — У тебе ж зараз час півоній. Я був упевнений, що застану тебе в саду.

І він справді мав рацію. Відколи Ріан себе пам'ятав, у цей короткий період, коли резиденцію затоплювало багряно-рожеве цвітіння, Ба проводила всі свої вечори виключно на свіжому повітрі. Вона міняла пишні зали на затишні алеї, годинами вдихаючи густі аромати чарівних півоній. Те, що вона зараз сиділа під замком, виглядало як порушення багаторічного ритуалу.

Емма на мить завмерла із келихом біля губ. Внутрішній дзвіночок небезпеки знову калатнув: онук був надто проникливим, а до відкриття порталу для Віки залишалося зовсім трохи. Вона повільно поставила келих на стіл, але не дозволила собі виявити жодних емоцій.

— Ти не відповів мені, хлопчику, — лукаво примружила очі Емма, майстерно перевівши тему в безпечне русло. Королева добре знала, чим її онук займається за Межею, але зараз їй дуже хотілося почути саме його версію. — Що ти робив у нижньому світі? Невже ти знову таємно відкривав туди перехід, попри всі суворі заборони?

Ріан тихо засміявся, і ця щира усмішка на мить стерла з його обличчя всю ту втому, яку він назбирав за три століття.

— Ми з Левом прикупили там невеликий бізнес, — хитро відповів Ріан, роблячи ковток бренді. Його погляд спалахнув справжнім, живим азартом. — Там насправді цікаво, Ба. Ти тільки уяви — у них взагалі немає магії. Але це не робить їхній світ нудним. Люди з нижнього світу навчилися творити дивовижні речі власним розумом і руками. Нам є чому у них повчитися, повертаючи гнучкість нашому власному застиглому суспільству.

Емма Вайрус ледь стримала переможну усмішку, яка так і норовила з'явитися на її губах. «Ось воно», — подумала вона. Ріан уже захоплювався нижнім світом, навіть не підозрюючи, що головне «диво» цього світу невдовзі увійде до цієї самої резиденції.

— Та все ж, що каже твій батько? — Емма пильно подивилася на онука. — Як Тімуар сприймає твою відмову одружуватися до коронації?

Вона надто добре знала і свого сина, і свого онука — обидва були впертими, наче віслюки. Один намагався контролювати абсолютно все у цьому світі, інший — відверто плював на тисячолітні традиції, закони та вимоги ради.

— Він просто рве і мече через те, що я посмів порушити його головну умову, — Ріан невимушено розлігся на дивані, споглядаючи витончену ліпнину на стелі. — Традиція брати шлюб перед тим, як сісти на престол — це всього лише порожній спадок минулого, не більше. І взагалі, Ба… я шукаю можливість відкласти коронацію ще років на п'ятдесят.

— Ти жартуєш зараз? — Емма аж подалася вперед. Такого розвитку подій вона точно не очікувала.

— Ніскільки, — Ріан перевів погляд на неї, і в його очах не було й натяку на легковажність. — Лев уже знайшов потрібну лазівку в нашому кодексі. У понеділок я офіційно повідомлю Магістрату: коронація переноситься на пів століття.

Він підвівся, налив собі ще трохи бренді й цього разу присів у крісло навпроти бабусі, зазирнувши їй прямо в очі:

— І ще одне, Ба. Своїх майбутніх дітей я ні за що не віддам на виховання батькам. Ця дика традиція помре на мені. Нехай Тімуар навіть не розраховує, що зможе лізти у виховання моїх нащадків. Досить.

Емма сиділа приголомшена. Щойно Ріан одним махом не просто зламав її досконалий план — він його поховав. План, який вона виношувала не одне десятиліття, план, до якого були залучені десятки вірних магічних кланів, розбився об залізну впертість власного онука.

Вона й раніше чула від нього про небажання ставати Володарем Синергая. Його не цікавила абсолютна влада — він чудово влаштувався в Магістраті, майстерно дресирував місцеву зажерливу еліту і робив ставку на кардинальні реформи. А магічна молодь палко підтримувала кожне його починання. Ріан став живим втіленням змін, і цей локомотив уже було не зупинити. Він став тим, ким вона сама мріяла бути все своє життя — вільним.

— У тебе просто не буде часу на дітей, Ріане, — Емма спробувала повернути контроль над розмовою, хоча її голос уперше прозвучав невпевнено. Вона, яка все життя глибоко в душі жалкувала, що колись під тиском системи віддала малого Тімуара на виховання старшому поколінню, зараз навіщось намагалася переконати онука вчинити так само. — Державні справи забиратимуть усе твоє життя. Саме для цього існує звичай: батьки виховують онуків, поки ти тримаєш корону.

— Цього не буде ніколи, — відчеканив Ріан, і кожне його слово падало, наче важкий камінь. — Я виховуватиму своїх дітей сам. Батьки зможуть приходити в гості, можливо, я залишатиму малечу з ними на якийсь короткий час. Але так, як вони колись викинули мене зі свого життя, а тебе — твої батьки... я з цим покінчу. Це крапка, Ба.

Попри повний крах своїх розрахунків, Емма раптом відчула, як її серце затоплює гаряча хвиля гордості за онука. Недарма вона вкладала в нього всю свою любов. Тисячолітнє прокляття відсторонених батьків нарешті зупиниться на ньому. Але для того, щоб у нього взагалі з'явилися діти, він мав зустріти свою істинну пару. І від цієї мети Емма Вайрус відступати не збиралася.

— Що ж... — вона м'яко усміхнулася, майстерно ховаючи свої думки. — А я чула, що в тебе завтра відкриття нового клубу для молоді?

Ріан тихо хмикнув, у його сіро-зелених очах спалахнули іскри іронії.

— Ба, ну от тільки не кажи, що ти справді дізналася про це лише зараз. Твої «тіні» стежать за кожним моїм кроком. Вони хіба що в моє таємне житло не можуть просунути свої носи, бо я встановив там захист навіть від твоїх шукачів, — у його голосі не було докору, він давно звик, що Ба намагається його оберігати. — Так, завтра відчиняє двері мій нічний клуб “Рівні”. Заклад, у якому не буде поділу на клани, касти чи статус. Там стираються будь-які кордони між вільними магами, стираються посади й перепони.

— І яка ж концепція твого закладу? — зацікавлено запитала королева, відчуваючи, що цей клуб може стати ідеальним місцем для її власної шахової партії.

— Заклад для відпочинку, Ба. Без краваток, без пафосу, — Ріан так віртуозно й палко розповідав про свою нову іграшку, що Емма мимоволі всміхнулася, заворожена його енергією. — Коли відвідувачі переступають поріг «Рівних», у них залишається тільки імʼя. Завдяки особливим чарам на вході, вони просто фізично не зможуть назвати свій титул, посаду чи рід занять. Усередині всі будуть рівні. Навіть якщо гості чудово знають один одного в обличчя, знають, хто з якого великого клану — усе це шелушіння статусу залишається за стінами клубу. Там є лише особистості.

Емма Вайрус повільно випустила останню хмаринку диму, і в її очах спалахнув небезпечний, майже хижий вогник істинного стратега. План, який хвилину тому здавався похованим під підлітковим бунтом онука, раптом заграв абсолютно новими, золотими барвами.

«Яке витончене рішення, Ріане, — подумала вона, ледь стримуючи тріумфальну усмішку. — Ти сам, своїми руками, створив ідеальну клітку для свого серця».

Якщо Віка — дівчина без краплі магії, яка тримається з гідністю імператриці, — з'явиться в закладі, де всі магічні регалії заблоковані, вона не просто впишеться туди. Вона розіб'є цей клуб на друзки, а разом із ним — і залізобетонний спокій майбутнього Володаря Синергая.

— Що ж, концепція вельми... поетична, як для нашого жорстокого світу, — м'яко промовила Емма, крадькома кинувши погляд на старовинний годинник на стіні.

Стрілки невблаганно наближалися до восьмої вечора. Час розмови спливав. За кілька хвилин у протилежному крилі резиденції мав розірватися простір, випускаючи з уламків львівського побуту їхню майбутню гостю. І Ріану зараз було зовсім не обов'язково опинитися на її шляху.

— Дай для моїх підлеглих два запрошення, — Емма зайшла з іншого боку, пильно спостерігаючи за реакцією онука. — Хочу, щоб вони особисто перевірили те, що ти мені зараз так гарно розповідаєш.

— Ба, ну навіщо це тобі? — Ріан аж розсміявся, щиро здивований таким проханням. — Це ж молодіжний клуб!

Він на мить уявив, як у його розкутий, наповнений драйвом і вільною магією заклад поважно запливають бабусині компаньйонки — незаміжні, суворі аристократки поважного віку, які вже кілька століть як забули, що таке бути молодими й безрозсудними. Це було б те ще видовище.

— Тобі їх не шкода? — з іронією додав Ріан, дістаючи з внутрішньої кишені два витончені сріблясті квитки-перепустки й кладучи їх на стіл перед Еммою. — Там же не пансіон вишуканих манер. Мої гості їх просто шокують.

— О, не хвилюйся за моїх дівчат, хлопчику, — Емма граціозно забрала перепустки, і в її очах на мить спалахнуло таке відверте, хиже задоволення, що Ріану на секунду стало ніяково. — Повір, вони вміють дивувати значно сильніше, ніж ти думаєш. А тепер іди, тобі час готуватися до відкриття. І не забудь прислати мені звіт у понеділок про твою лазівку з коронацією.

Ріан підвівся, слухняно нахилився і ніжно поцілував бабусю в щоку на прощання.

— До понеділка, Ба, — кинув він і з тією ж хижою, впевненою грацією вийшов із кабінету, зачиняючи за собою важкі дубові двері.

Як тільки звук його кроків затих у коридорі, Емма Вайрус стрімко піднялася з крісла. На її обличчі миттєво зникла тепла бабусина посмішка, поступаючись місцем залізній масці королеви. Вона кинула погляд на годинник — рівно 20:00.

Вона стиснула в руці сріблясті картки-запрошення і рушила до виходу. Гра офіційно почалася.

***

Віка принципово переодяглася в прості джинси та вільну сорочку. Ніяких ділових костюмів — вони їй точно були не потрібні для того, щоб записувати безглузді спогади старої маразматички. Сівши на кухонну табуретку, вона уважно дивилася прямо перед собою. Її аналітичний розум менеджера досі намагався збагнути суто технічно: як це взагалі можливо — виникати нізвідки у звичайній львівській квартирі?

Повітря в кухні раптом завібрувало, простір вигнувся і спалахнув яскравим золотистим світлом, з якого впевнено ступила Даяна. Магеса навіть не заплющила очей — очевидно, такі переходи були для неї буденною справою.

— Вікторіє, ви готові? — тихо запитала дівчина.

— Так, готова, — Віка піднялася з табуретки, тримаючи спину бездоганно рівно.

— Давайте вашу руку.

Віка протягнула долоню. Даяна обережно взяла її, і в цей момент їхні погляди зустрілися. Магеса дивилася на неї так відверто і ніжно, що Віка мимоволі збентежилася. У цьому глибокому погляді не було ні краплі ранкової зарозумілості, злості чи прихованої неповаги. Навпаки, Віка чітко відчула: Даяна з усіх сил намагається їй сподобатися. Вона зовсім не приховувала своїх теплих емоцій. 

Це збентежило Віку навіть більше, ніж магічний портал, який уже закружляв навколо них, стираючи стіни львівської кухні й несучи їх у невідомість.

Перехід тривав лише мить, але Віці здалося, наче її пропустили через центрифугу. Коли золоті іскри в очах нарешті згасли, під ногами замість кухонного лінолеуму опинився м'який, густий килим кремового кольору. Повітря пахло розкішшю, старовинним папером і тим самим солодким тютюном, дим від якого Віка щойно бачила у Львові.

Вони стояли в тому самому грандіозному кабінеті з панорамним вікном. За склом уже панувала глибока, оксамитова ніч, а безкрає поле півоній тихо колихалося під світлом двох магічних місяців.

Емма Вайрус сиділа за своїм масивним столом. Вона вже сховала срібні перепустки в шухляду й тепер спокійно гортала якийсь чистий сувій. Королева повільно підняла погляд і окинула Віку оцінюючим оком. Зупинившись на простих джинсах та сорочці, вона ледь помітно посміхнулася — куточками губ, де заховалася суміш іронії та щирого захвату від такої зухвалості.

— Джинси, — низьким, оксамитовим голосом промовила Емма, відкладаючи сувій. — Що ж, Вікторіє, бачу, ви вирішили продемонструвати мені свій практичний земний прагматизм. Даяно, ти вільна. Залиш нас.

Помічниця слухняно вклонилася і, кинувши на Віку ще один швидкий, підтримуючий погляд, безшумно вийшла з кабінету.

— Наскільки я пам'ятаю, — холодно і діловито відповіла Віка, підходячи ближче до столу й упевнено сідаючи в крісло, де ще кілька хвилин тому сидів Ріан, — у нашому контракті йшлося про роботу літературного редактора, а не про дефіле у вечірніх сукнях. Тож пропоную не втрачати часу. З чого ми починаємо ваші мемуари, Ваша Світлість? Чи, як я про себе вас називаю, — спогади старої маразматички?

Емма Вайрус на мить завмерла. Мабуть, за останні двісті років ніхто в цьому світі не наважувався говорити з нею в такому тоні. Але замість гніву королева раптом тихо, щиро засміялася.

— Так мене ще ніхто не називав... А ти мала скалка, — Емма з легкою усмішкою підсунула по столу витончений, тонкий планшет, на якому вже світилося кілька зафіксованих частин текстових спогадів. — Це ж треба таке — найняти на свою голову.

— Можна скасувати угоду, і забудемо про нашу зустріч, як про страшний сон, — одразу ж запропонувала Віка. Вона тримала залізну маску байдужості, хоча всередині аж палала від цікавості: їй до нестями хотілося зазирнути в ці файли й дізнатися, що приховує ця дивна стара.

— О, це вже ні, — відрізала Емма, і в її голосі знову прокинулися владні королівські нотки. — Я так довго тебе шукала, щоб зараз отак просто взяти й позбутися. Сідай, я буду згадувати, а ти спочатку слухай.

Віка мовчки опустилася в крісло, увімкнувши режим уважного слухача.

Емма Вайрус закинула голову на спинку крісла, дивлячись у вікно на темні півонії, але насправді вона вивчала Віку через її відображення у склі. В голові королеви крутилася одна-єдина думка, яка не давала їй спокою. У неї не було раціональних пояснень, чому саме ця дівчина є істинною парою її Ріана. Жодного магічного сліду, жодного шляхетного походження. Цю задачку Емма мала розгадати самотужжю: щось суворе й незбагненне мало поєднати їх крізь сотні світів і сотні років.

— Ну що ж, — Емма повільно заговорила, занурюючись у пам'ять. — Записуй, мала скалко. Розділ десятий. Про те, як руйнуються непохитні імперії, коли в гру вступають ті самі «дурниці», які ти так сильно намагаєшся контролювати — людські почуття..

Віка відкрила новий електронний аркуш у планшеті, набрала заголовок і зосередилася на кожному слові, яке повільно й розважливо випускала королева.

Розділ 10.

Мій дід, статечний маг Норан Вайрус, виховував мене з пелюшок. Він був доволі суворим і вимогливим чоловіком. Найбільше йому подобалося, коли я здобувала нові знання, тому він не шкодував на це ні часу, ні золота. І ось, коли настав час, він відправив мене на навчання до Позасвіття — в Сапфіріон.

Там розташована найкраща Академія магії, і це місце — справжній рай для молодих магів. У Сапфіріоні не було жодних наглядачів, жодних дурних правил чи тиску родинних обов'язків. Справжня, абсолютна воля. А воля — це найбільша розкіш для таких, як я. І я насолоджувалася цією волею на всі сто відсотків.

Це були, мабуть, найкращі часи мого життя. Там я нарешті була сама собою — без обридлого етикету, без душних шаблонів та масок. Я завела собі вірних подруг, і ми цілих десять років насолоджувалися цим безтурботним життям. Танці, навчання, нічні пригоди — мені подобалося абсолютно все. Найгіршим випробуванням для нас тоді був період літніх канікул. Бо це означало, що потрібно знову повертатися додому. На два місяці...

Емма Вайрус раптом замовкла, задивляючись углиб своїх спогадів, наче знову бачила той далекий Сапфіріон.

Віка на секунду відірвала погляд від екрана. Текст, який вона щойно записала, відгукнувся всередині дивним ехом. Свобода від шаблонів, залізна рука діда, канікули як заслання... Щось у цій сповіді старої королеви було до болю знайомим. Віка згадала своє власне життя, свій залізний контроль і те, як вона сама ховається від справжніх емоцій. Вона знову подивилася на Емму, але тепер — з першою, ледь помітною тріщиною у своїй броні байдужості.

— А ви сирота? — раптом втрутилася в думки Емми дівчина.

— Чому ти так вирішила? — Емма важко відірвалася від спогадів, що нахлинули на неї, і з подивом поглянула на свою помічницю.

— Бо ви ж кажете, що вас виховував дід. А де були батьки?

— Ні, я не сирота, — спокійно, але з якоюсь глухою тугою в голосі відповіла Емма. — Просто у нас у Синергаї це така сімейна традиція: дітей від самого народження виховують дід і баба. А батьки займаються державними справами, політикою, бізнесом. У них просто немає часу на дітей.

— Що за маячня?! — обурено вигукнула Віка, і її залізна маска спокою вперше тріснула й розлетілася на друзки. — Як це — не виховувати, не піклуватися про власних дітей? Заради чого тоді взагалі їх народжувати?

Віка раптом відчула, як нестерпно запекло в грудях. Цей спокійний тон Емми Вайрус відгукнувся в ній диким, до болю знайомим розпачем. Цю жінку колись отак просто віддали діду, бо вона заважала дорослим жити... Точнісінько так, як Віку власна мати свого часу викинула зі свого життя, зрадила й залишила під дверима Емми Верес.

Вона міцно стиснула пальцями краї планшета, намагаючись вгамувати тремтіння. Старий біль, який Віка роками ховала за цинізмом і цифрами, зараз би вирвався назовні, порівнявши її, звичайну львівську дівчину, з могутньою королевою Вищого світу.

Емма Вайрус уважно дивилася на Віку, помічаючи кожну зміну в її обличчі, кожну судому на губах. Вона бачила, що це не просто теоретичне обурення — дівчина кричала про свій власний біль. Але королева майстерно опанувала себе й повернулася до мемуарів, знову заговоривши тим самим рівним, заколисуючим голосом:

«Мої подруги були з різних світів, і за ці десять років я побувала в найдивовижніших куточках Всесвіту. Лише тепер я по-справжньому розумію, що тоді була вільною. Вільною від обов'язків, від тієї непосильної ноші, яку згодом на мене поклали.

Я вивчала складні магічні предмети, серед яких: створення коридорів у просторі та часі, технологія магічного будівництва та зміна структури живих організмів. Останній предмет був найцікавішим».

— І що в ньому цікавого? — запитала Віка. Вона змусила себе повернутися в робочий режим і ставила уточнюючі питання, як і було домовлено за контрактом.

— Це можливість змінювати магічний конструкт будь-якого живого організму, — охоче пояснювала деталі Емма. — До прикладу, робити магів абсолютно невидимими або стійкими до будь-якої відомої зброї. Це дуже сильна, прадавня магія, якою у наших світах володіють одиниці.

— А в які роки це було? — Віка занесла пальці над екраном. — Щоб я записала точну дату вашого навчання в Академії.

— Період навчання припав на проміжок часу з 10 липня 17650 року до 30 червня 17660 року, — невимушено кинула Емма, спостерігаючи за реакцією дівчини.

У Віки після озвучення цих цифр аж очі округлилися. Вона застигла, а її внутрішній калькулятор на мить заклинило.

— Чекайте... А зараз який рік? — ледь чутно запитала вона.

— 18350-й, — спокійно відповіла королева.

У Віки був справжній шок. У голові просто не вкладалося, що розкішній жінці, яка зараз сиділа перед нею, мабуть, уже за сімсот років! Їй знадобилися титанічні зусилля, щоб приборкати свої розбурхані емоції й не кинутися на Емму з лавиною безглуздих земних запитань. Вона глибоко видихнула, заштовхала свій подив якомога глибше і продовжувала зосереджено записувати сповідь магеси.

Емма Вайрус детально розповідала про навчання, про суворих викладачів та ексцентричних студентів. Віка старанно фіксувала кожне слово, щоб пізніше перечитати, виправити орфографічні помилки та структурувати сам текст. Але десь за дві години безперервної роботи аналітичний розум Віки знову забив на сполох. Вона чітко помітила, що Емма переступила відразу на п'ятдесят років вперед.

— Зупиніться, Ваша Світлосте, — Віка різким жестом підняла руку, змусивши Емму замовкнути на пів слові. — Чому ви пропустили цілих п'ятдесят років? Там є якась таємна інформація, яку ви не маєте права розголошувати за договором з Магістратом?

— Я нічого не пропустила, — щиро здивувалася Емма, примруживши очі. — Тобі здалося, Вікторіє.

— Нічого мені не здалося! — відрізала Віка, розвертаючи до неї планшет із хронологічною таблицею. — Я ж записувала всі дати. Ось тут ви детально розповіли про випускний бал в Академії, який відбувся у 17660 році. І чомусь наступне ваше речення відразу перескакує на 17712 рік! Що сталося в проміжку між 17660 і 17712 роками? Куди поділися ці пів століття вашого життя?

Емма завмерла. Вона раптом стрімко зблідла, ставши білою, наче полотно, а вже за секунду її обличчя залила густа, гаряча фарба. Дихання магеси стало рвучким і пришвидшеним. Вона судорожно схопилася руками за скроні, і під її тонкими пальцями прямо на шкірі спалахнуло яскраве, майже біле магічне сяйво. Королева заплющила очі, зціпила зуби й заскиглила від болю — вона ніби намагалася фізично пробити залізобетонну стіну у власній голові, буквально пропалюючи свій мозок у пошуках втраченого часу.

Віка страшенно перелякалася, дивлячись на муки королеви, а Емма крізь зціплені зуби ледь чутно прошепотіла:

— Дід... Це він... Він заблокував мої спогади. Навіщо? Що... що сталося в тому періоді?

Емма зробила останній, відчайдушний магічний поштовх у власні скроні. Простір кабінету миттєво вибухнув таким шаленим, сліпучим білим світлом, що Віка скрикнула й міцно зажмурила очі, затуляючись руками.

А коли спалах різко згас і в кімнаті знову запанувала нічна темрява, Віка розплющила очі й заціпеніла від жаху. На підлозі біля столу лежало бездиханне, нерухоме тіло Емми Вайрус.

— Ні... Ні, тільки не це! — здавлене ридання вирвалося з грудей Віки.

Королева зараз лежала точно в такій самій позі, що й її рідна бабуся, яка померла в неї на очах три роки тому. Свідомість Віки відкинула її назад, у львівську квартиру. Її Ба тоді так само сиділа в кріслі, вони спокійно розмовляли, а потім старенька раптом схопилася рукам за скроні, скрикнула від дикого болю і за мить упала замертво. Лікарі швидкої тоді поставили сухий діагноз — крововилив у мозок.

Втративши весь свій хвалений контроль, Віка з розгону впала на коліна біля нерухомої Емми.

— Ба, не помирай... Не смій знову так зі мною вчиняти! — у паніці закричала дівчина, абсолютно забувши, що перед нею чужа, могутня магеса, а не її львівська бабуся.

Вона почала щосили трусити Емму за плечі, але королева не реагувала, а її грудна клітка не здіймалася від дихання. Шкіра ставала лякаюче прохолодною.

Охоплена тваринним страхом, Віка схопилася на ноги, стрімголов вибігла з кабінету на дзеркальний коридор резиденції і закричала на весь голос, зриваючи зв'язки:

— Даяно! Даяно, сюди! Її Світлість померла!

На відчайдушний крик Віки до кабінету стрімко влетіла Даяна, а за нею — ще кілька магів охорони. Найстарший із них, сивочолий чоловік із суворим обличчям, миттєво присів біля нерухомої Емми на коліна та швидко провів долонями над її тілом.

— Жива. Слава Всевишньому! — важко видихнув він. — Даяно, допоможи перемістити її...

Даяна не дала йому договорити ні слова — вона різко, навіть грубо торкнулася його плеча, змусивши замовкнути.

— Так, я зараз миттю переміщу Її Світлість у спальню, — швидко перехопила ініціативу помічниця, кинувши на колегу промовистий погляд. — Вас, Леморе, прошу прослідкувати за нами.

Даяна плавно розкрила долоні над тілом Емми, і воно слухняно піднялося в повітря. Непритомна королева плавно поплила над підлогою, наче невагома. Даяна йшла з одного боку, Лемор — з іншого, а Віка та ще двоє магів охорони блідими тінями слідували за ними.

Емму Вайрус обережно розмістили на величезному ліжку у спальні. Покоївки, які примчали на шум, за допомогою швидкої побутової магії вмить змінили її сукню на гарну шовкову нічну сорочку. Маг Лемор підійшов ближче, приклав свої долоні прямо до скронь королеви й застиг так на кілька хвилин. Віка, яка стояла поруч, затамувавши подих, чітко бачила, як з-під його пальців лине м'яке, заспокійливе блакитне сяйво.

— Її Світлість жива і в повній безпеці, — нарешті вимовив Лемор, опускаючи руки й витираючи піт із чола. — До ранку вона спатиме, їй потрібно відновити рівень магії. Стався колосальний викид енергії, Її Світлість втратила надто багато сил.

— А ви взагалі лікар? — у голосі Віки прорізався відвертий скептицизм. Вона не вірила цьому чоловікові. Ну як можна ставити серйозні діагнози просто руками, без томографії та аналізів? — Можливо, потрібно викликати швидку допомогу? Справжніх лікарів із лікарні!

Маги в кімнаті здивовано перезирнулися, поглянувши на Віку як на божевільну, а Лемор лише втомлено насупився.

— Я особистий цілитель Її Світлості, й у мене є всі вищі дипломи, — Лемор помітно образився на слова Віки про «справжніх лікарів» та якусь там швидку допомогу. Його гордість найкращого мага-медика була зачеплена. — Якщо ви мені не вірите, Даяна та інші мешканці резиденції можуть підтвердити мою кваліфікацію. Я маю практичний досвід у лікуванні понад чотириста років! А зараз Її Світлості потрібен абсолютний спокій, тому пропоную всім покинути покої.

— От і покидайте. А я залишуся з нею, — безапеляційно відрізала Віка.

Вона впевнено пройшла повз обуреного Лемора, підійшла до розкішного ложа і спокійно присіла на широкому ліжку біля непритомної Емми.

— Ви всі можете бути вільні, — додала вона, обернувшись до присутніх.

Віка сама до кінця не розуміла, що зараз робить. Вона, звичайна дівчина з нижнього світу, щойно тонкою кригою розсилала розпорядження особистій прислузі, елітній охороні та придворному цілителю великої королеви. Та найдивнішим було те, що ніхто в кімнаті не посмів їй заперечити. У її голосі прозвучала така залізна, природна влада, що маги лише поважно схилили голови й мовчки почали залишати покої.

Лише Даяна, зачиняючи за собою двері, тихо промовила, раптово перейшовши на «ти»:

— За дверима залишиться варта. Якщо буде щось необхідно — скажеш їм. Добре?

— Добре, — коротко відповіла Віка.

Коли важкі двері замкнулися і вона залишилася наодинці з Еммою, весь її напускний королівський тон миттєво злетів. Охоплена земним страхом, Віка насамперед тремтячими пальцями притислася до зап'ястя жінки, перевіряючи пульс. Пересвідчившись, що серце Емми б'ється рівно, а дихання нарешті стабілізувалося, Віка полегшено видихнула.

Вона дбайливо поправила м'яку подушку під головою старої магеси, а потім, відчуваючи колосальну втому від усього пережитого за цей шалений день, просто лягла поруч на широке ліжко. Віка обережно взяла холодну долоню Емми у свої руки, міцно стиснула її й тихо, ледь чутно прошепотіла в темряву спальні:

— Спи, Ба... Я не дам тобі більше померти.