Раді Вас бачити!

Глава 7. Коло часу

Дехто вважає, що сон — це друге життя, яке ми проживаємо вночі. Душа покидає тіло, щоб зустрітися зі знайомими, яких ми на власні очі не побачимо, та відвідати далекі невідомі світи, що манять своїми секретами. Сни — це особлива магія, доступна кожному. Треба тільки захотіти її відчути.

Сни чаклунів та відьом особливі. Ми від народження можемо перетинати тонку межу між світами та відчиняти двері, ключів від яких інші ніколи не отримають. Мінливий світ снів оберігає нас, на відміну від простих смертних, бо знає: ми — невід’ємна частина сили, що брала участь у його створенні.

— Може, тому я його пам’ятаю, а ви — ні? — подумала я вголос, згадавши цю просту істину.

— В сенсі? — не зрозуміла Валя, округливши очі.

— Ніка хоче сказати, що деякі чари не діють на сплячих, — пояснила за мене Віка. — Коли вона очуняла, то невідомий нам хлопець уже був поруч доволі довгий час, тому й морок не спрацював.

— Якщо ти без тями, то й задурити тобі голову стає набагато важчим завданням, — кивнула Валя.

— А ти звідки знаєш, скільки часу він був поруч, якщо нічого не пам’ятаєш? — здивувалася я.

— На годинник подивилася, — іронічно відповіла віщунка. І, побачивши наші розгублені обличчя, почала пояснювати: — Давайте порахуємо. Екзамени в мене закінчилися опівдні, правильно?

— І це ще нам пощастило, що закляття вдало спрацювало та цербер науки від тебе відлип, — кивнула я.

— Поки ми Вальку на машині чекали, поки продиралися містом, а потім ще по трасі їхали…, — не звернувши на мене жодної уваги, продовжила Віка, — У підсумку години дві повзли.

— А я казала, що на електричці було б швидше й веселіше. За півгодини ми вже були б на місці без усіляких пригод! Та ж ні! Ми ж до депутатів їдемо знайомитися, а не чаклувати! — вклинилася я, та на мене знову ніхто не звернув увагу. Ніби до кам’яних істуканів звертаюся, їй‑богу.

— Щільний трафік не дав розігнатися, — покривила вустами Валя. — На сільську дорогу ми виїхали десь близько пів на другу та ще хвилин двадцять по ній їхали.

— Як на мене, то помнож на два, — буркнула я, змирившись із тим, що обидві відьми воліють чути лише себе.

— Хай буде година, — нарешті звернула на мене увагу Віка. — А зараз котра година?

Ми з Валькою поспіхом витягнули телефони, втупившись в екрани. Електронні годинники на них показували пів на сьому вечора.

— Бісовщина якась! Не могла ж я колодою пролежати кілька годин. Чи могла? — не повірила я, дивлячись на Валю. Та тільки розвела руками.

— Мож,е синхронізація збилася через відсутність інтернету?

— Сонце також збилося? — в’їдливо кинула Вікторія, махнувши рукою в небо. — Подивіться на горизонт. Він краще за будь-кого знає, котра година.

Провидиця знову мала рацію. Сонце й не думало сідати, але помітно перемістилося на небосхилі, кутаючись у легку димку з мережива напівпрозорих хмаринок. Сьогодні сонцестояння, і заради такого випадку можна й довше повисіти над світом. Поки ми розводили теревені та перебирали варіанти, почалися так звані «золоті години», які обожнюють усі фотографи. Світло стало м’якшим, теплішим, а тіні від тополь потягнулися до нас своїми пухкими обіймами.

Щоб перевірити теорію Вікторії, я зробила так, як учив дідусь. Витягнувши руку вперед, я поміряла відстань від лінії обрію. Нарахувавши трохи більше, ніж два свої кулаки, я дійшла висновку, що до заходу залишалося добрих три години. Годинники на телефонах не брехали.

— Валя мала рацію. Сидіти й чекати тут незрозуміло чого — погана ідея. Яка б нечисть не сплутала нам шлях, удень зазвичай ніхто не нападає. Та навіть найдовший день у році має властивість закінчуватися, — вирішила я.

— Валя мала рацію. Сидіти й чекати тут незрозуміло чого — погана ідея, — кивнула Валька. — Якби не клята Вірина тачка, то пішки вже кудись дійшли б. Що з нею робити?

— Залишатися я тут сама не буду, — похитала я головою. — Сили ще не відновилися, тому на нормальний захист мене не стане.

— Йди й Віку візьми з собою, — погодилася відьма. — Провидцям легше знайти дорогу, а ти зможеш побачити невидиме звичайному оку. По суті, захисне коло навколо автівки я своїми ногами намалювала, поки бігала, тож і мені залишатися тримати оборону.

Віка здивовано поглянула на подругу, але мовчки кивнула. У підсумку навіть сварки бувають корисними: коли випускаєш пару, то з’являється місце для холодної логіки. Поки Валька не передумала, я відкрила двері багатостраждальної машини, застібнула квітчасту бананку на поясі й покрокувала вгору по схилу. Позаду пихкала Вікторія, продираючись крізь високу траву й тихо бурмочучи лайку собі під ніс. Її новенькі рожеві New Balance, на які вона старанно відкладала з маленької стипендії, розфарбувалися зеленим трав’яним соком. Асфальт уже підсох, але зберіг сліди нашого епічного польоту. Поруч із покришками Porsche виднілися залишки бруду від великого позашляховика.

— Друга машина все‑таки була, — мугикнула я собі під ніс. — Це добрий знак.

— Чому ти так вважаєш? — скептично зиркнула на мене Віка.

— Сама ж казала: лісові створіння на нечисть не залишають ознак своєї присутності, — нагадала я, прямуючи слідами нашого Porsche у бік головної траси.

— Це не заважає їм користуватися автотранспортом, — вигукнула подруга, наздоганяючи мене. — Ти в курсі, що чорти вже давно підробляють у службах доставки?

— Справді? А я гадала, що всі вони сидять у Threads і пишуть ганебні коментарі, підбурюючи народ до сварок, — криво всміхнулася я.

— Ні, то звичайні тролі. Тому там постійно такий срач стоїть, — відповіла подруга, жбурнувши ногою камінець у калюжу. — А рогаті адаптувалися та активно почали використовувати свій дар переміщення.

— Це пояснює, хто ще так швидко може донести піцу крізь затори, — посміхнулася я.

Віка реготнула, але майже відразу знову стала серйозною. Усмішка швидко згасла, наче хтось вимкнув світло. Вона зиркнула на мене крізь рожеві пасма й тихо промовила:

— Світ змінився, Ніка. Цивілізація поглинула міфи. «Пророцтва» тепер приходять у форматі сторі в інсті та з’являються в рілсах на YouTube. Інфлюєнсери та інфо‑цигани перетворили мистецтво моїх пращурів на розвагу.

— Ти запізнилася, подруго. Вони це зробили ще в позаминулому сторіччі, коли в газетах почали друкувати перші гороскопи та рекламні оголошення «білих магів», — похитала я головою. — Справжній дар не залежить від розвитку цивілізації. Ти ж пам’ятаєш, що через ШІ я втратила минулу роботу? Виявилося, що мої малюнки просто перестали бути потрібними. Замість мене контент робить якась студентка, яка й пензля в руці ніколи не тримала, проте відчуває потрібний вайб. У підсумку: мене замінила платна підписка в ChatGPT та Midjourney.

— Я теж студентка і не підтримую цього, — невдоволено пурхнула подруга. — ШІ — це новий рак планети.

— Це рух технічного прогресу, який ми не в силах змінити. Добре це чи погано, покаже лише час, — філософськи підмітила я.

— Не порівнюй ШІ з прогресом, — жваво запротестувала Вікторія. — Компанії порушують чуже авторське право. Колективні процеси, де позивачами виступають постраждалі художники та письменники, ще тривають.

— Навіть якщо це так, то що з цього? Коли у тебе захист із найкращих юристів світу, а прикриває влада, бо ти головний спонсор президентів, то засудити їх стає неможливим. Тут допоможе тільки зміна законів, яка не відбувається з тієї самої причини, — відповіла я, поглянувши в очі подруги. — Я тебе розумію. Той, хто народився зі смартфоном у руці й завжди мав швидкий інтернет у роутері, прагне отримати все натуральне. Молоді не цікаве ШІ, бо вона ним уже перенасичена.

— Ти мене з кимось переплутала. В університетському гуртожитку інтернет як провели на початку нульових, так він й досі висить, — зазначила Віка, розглядаючи зарослі чагарника в лісосмузі.

Дівчина штовхнула мене в бік та мовчки вказала рукою в хащі. На мить мені здалося, що серед зелених гілок промайнула якась дрібна постать. Проте дар мовчав, тому я вирішила не перевіряти. У лісосмузі можуть водитися собаки, коти чи навіть фазани, які не становлять загрози.

— Старше покоління, яке пам’ятає флопіки та дискети, пройшло шлях від плівкових фотоапаратів до камерофонів — не бачить особливої різниці між використанням Photoshop та ШІ. Для них це просто ще один новий інструмент. Тож перед роботодавцями питання «навіщо платити більше?» навіть не ставало, — буркнула я, потягнувши за собою подругу далі дорогою.

— Люди старшого віку спіймали вайби радянського світогляду. Згідно з ним інтелектуальна праця й авторське право — на практиці ніщо. Думають, що можна спокійно поцупити й привласнити. Але ж такі не всі! Вірка пам’ятає дискові телефони, де палець треба було в дірку засовувати, і все ще терпіти не може слоп.

— Проти ШІ виступають у першу чергу лише там, де він зачіпає особисті інтереси. Звичайним споживачам — байдуже, — покривила я вустами, — Візьми хоча б смартфони. Ти в курсі, що коли він робить знімок, то також використовується штучний інтелект для покращення зображення?

— У мене допотопний телефон, він давно не оновлюється, — спохмурніла Віка. — На ньому навіть Telegram працює з глюками.

— Вмовила, давай інший приклад, — погодилася я, сумно поглянувши на подругу. — У більшості програм для дизайнерів так чи інакше використовуються ШІ‑асистенти. А дехто з моїх колег спочатку генерує зображення, а потім домальовує його руками. Системам розпізнавання на зображеннях усе одно: мальована ілюстрація створена людиною чи ні — плашка буде на кінцевому результаті. Дехто навчився це обходити.

— Я не можу зрозуміти, чому ти його виправдовуєш? ШІ з часом замінить усіх нас! — вигукнула дівчина. — Де я буду працювати, коли закінчу аспірантуру?

— Там, де й збиралася — в школі. Або нарешті сядеш за свій роман і станеш відомою письменницею, — посміхнулася я, обійнявши подругу. — Штучний інтелект без людини не існуватиме. Це не чарівна пігулка, бо справжніми чарами володіємо тільки ми. Тому жодній професії нічого не загрожує.

— Через ШІ ти втратила дохід і навіть зимову куртку нормальну купити не могла, — спалахнула дівчина, відстороняючись від мене. — Ходила й зубами стукала, ніби панк із дев’яностих у шкірянці на риб’ячому хутрі.

— Тобі звідки знати, як було в дев’яностих? Ти ще тоді не народилася, — не втрималася я. — Його не викоренити та не спалити на вогнищі, розумієш? Ми не в середньовіччі, де можна покликати інквізицію, щоб влаштувати аутодафе серверам!

— Тож ти пропонуєш просто змиритися? — обурено видихнула Віка.

— Я вирішила йти далі своєю дорогою. Життя не таке довге, як здається, коли ти юний. Я не хочу витрачати його на боротьбу з багатоголовою гідрою нових технологій, — похитала я головою. — Якщо навіть чорти пристосувалися до буденності, чим я гірша? Втрата роботи змусила мене задуматися, що історія циклічна. Коли з’явилася фотографія, художники кричали, що це смерть живопису. Коли відкрилися перші кінотеатри, театру пророкували забуття. Переписувачі книг, мабуть, теж вважали неповагою до їхньої важкої праці винахід друкарського верстата. ШІ не замінить біль, досвід та унікальний погляд автора, і моя нова робота саме це й доводить. Я вважаю, що мистецтво не може померти. Воно, мов природа, яка навесні відроджується, щоб розквітнути у новій формі. Жоден штучний інтелект не зможе вбити мистецтво, бо воно безсмертне, як і людська душа.

— Якби ж ШІ у першу чергу використовували задля корисних речей — медицини чи науки — я б і слова не сказала! Але його юзають усі підряд, генеруючи низькоякісні картинки заради розваги. Дата‑центри з шаленою швидкістю виснажують прісні запаси води в таких кількостях, що природа не встигає відновлюватися. А чи встигне відновитися мистецтво?

— Добре, що ти згадала про воду, — задумливо пробурмотіла я, вказавши попереду себе. — Тобі не здається, що ми вже проходили повз цю калюжу?

Поруч із ямою, наповненою брудною зеленкуватою водою, виднілися сліди від машини, що нагадували наш карколомний поворот убік поля. Віка недовірливо глянула на мене, перевела погляд на відбитки шин на асфальті та швидко підбігла до краю дороги. На зеленому полі, в ореолі білих ромашок та блакитних волошок, загруз у багнюці наш поламаний Porsche. Але це було не найдивніше…

На капоті машини приймала сонячні ванни ефектна брюнетка. Важкі каштанові локони спокусливо спадали по її голій спині буремними хвилями, змушуючи затамувати подих. Нікого не соромлячись (дійсно, а кого соромитися на порожньому полі?), вона відкинула голову й усміхалася до сонця, поки воно лягало засмагою на її шкіру. Все‑таки іноді треба знімати діловий костюм і сувору блузку, розпускати волосся та повертатися до природи, щоб відчути себе справжньою.

— Дивний спосіб тримати оборону захисного кола, — всміхнулася Вікторія.

— Дівчино! Як доїхати до нудиського пляжу, не підкажете? — загорлала я, змусивши подругу перелякано прикрити голі груди руками.

— Ви так швидко повернулися? А чому з іншого боку? — сполошилася Валька, поспіхом натягуючи спортивну футболку. — Змогли викликати евакуатор?

— Чорта лисого тут треба викликати, а не евакуатор, — зневірено вигукнула Віка. — Якась погань пустила нам дорогу колом. Без закляття не обійтися.