Спочатку:
На сторінку книги
Глава 4. Лис Микита
Повітря пахло солодкими квітами, мокрою землею та свіжоскошеною травою. Цей аромат вкривав мене м’якою ковдрою й зігрівав зсередини, даруючи спокій. Ніяких хвилювань — тільки ти і темрява, яка пахне ромашками. Що може бути краще?
Вперше за багато місяців я не знала, де зараз знаходився мій телефон і чи всі вхідні повідомлення прочитані. А головне — мені було на це байдуже. Відчуття повної свободи від повсякдення здалося напрочуд солодким маревом, яке не хотілося втрачати. Нікуди не треба було бігти, збирати валізи чи бронювати квитки на потяги, які ніколи не встигають приходити за графіком. Забувши про їжу та сон, не доводилося планувати нескінченні подорожі, які не мали жодного сенсу, чи шукати дешеві хостели, щоб бодай куди скинути свої речі.
Якщо я померла, тоді незрозуміло, чому янголи гучно співали хорали під електрогітару, ще й щедро перекрикували один одного відбірною лайкою. Це в них нагорі так прийнято зустрічати померлих відьом? Чи святоші правду кажуть, що кожна моя сестра та брат заслуговують лише на пекло? Ні, не може такого бути… У місці, де смажаться в котлах Шуберт та Кобейн, не може грати подібний слоп.
Марево забуття перебив ниючий біль у ребрах, і я зрозуміла, що не померла. Від шуму в голові довелося розплющити очі, щоб хоч якось розібратися в ситуації. Відповідь знайшлася швидше, ніж я очікувала: навколо Porsche бігала перелякана Валька й голосила так, ніби їй терміново потрібно було викликати швидку.
Хаос усього, що відбувалося на галявині, вдало підкреслював кавер доволі відомого трека з дев’яностих у дуже дивному виконанні. Якби спочилий Озборн почув це знущання над своїм «Hellraiser», то повстав би з могили. Ні, не в ролі передвісника апокаліпсису, а щоб особисто влаштувати саундчек.
— Хіба він не застарий, щоб вважатися голосом мілленіалів? Ми ж наче це радіо увімкнули, — спитала я у всесвіту перше, що спало на думку.
— По‑перше, не старий, а легендарний. А по‑друге, це не з нашої машини грає, — відповів мені всесвіт спокійним голосом Вікторії. — По рафінованому вокалу одразу зрозуміло, що пісню згенерували за допомогою ШІ. Оззі ніколи б так чисто не заспівав. Дуже популярний тренд у TikTok останнім часом. Хіба ти ніколи не чула?
Повернувши голову, я відразу про це пошкодувала. Ось що-що, а різких рухів варто було уникати. За кілька кроків позаду мене, на зеленій траві, сиділа Віка та крутила в руках польову ромашку.
— В мене немає ТікТоку, а вокал Озборна прекрасний з усіма його вадами, — пробурмотіла я, воліючи згадати останні хвилини поїздки. — Що сталося?
— Ми ухайдокали Вірин Porsche, — спокійно відповіла дівчина, замріяно дивлячись кудись у далечінь.
— Що?! Всі цілі? — перелякано вигукнула я, вскакуючи на ноги.
Світ почав стрімко обертатися, в очах заблимало, і я повільно осіла на землю поруч із подругою. Наче ж пристібалася? А кажуть, що в німецьких тачках краща система безпеки.
— А ти чого така спокійна? — не зрозуміла я, поступово приходячи до тями. — Вірка нашу шкіру пустить на обкладинку для нового гримуара, а її коханий поставить на лічильник! У нього ж на пиці написано, що статки Йосип-Босий заробив не найчеснішим шляхом. Я таких нуворишів, як він, десятками бачила — і всі однакові. Звідки будемо гроші на ремонт брати?
— Потім подумаємо, це зараз не головне, — легковажно відмахнулася дівчина.
— Ти головою вдарилася, чи поки мене вирубило подалася в буддистки? — не зрозуміла я.
— Головою вдарилася якраз ти, і доволі сильно, але я зашепотіла рану. Трохи поболить, та пройде за кілька днів. Подушка безпеки не спрацювала. Ось і вір цим німцям та їхнім стандартам якості, — пояснила вона. — Краще глянь, як він терпляче Валькіну істерику витягує. Хлопчина має сталевий стрижень, я навіть заздрю. Самій вже хочеться дати їй смачного ляпаса за цю виставу, а він нічого — тримається. Приємно бачити, що якщо померла романтика, то лицарство живе та процвітає.
— Про кого ти говориш? — не зрозуміла я, вдивляючись у понівечену автівку.
З-за погнутого капота Porsche спочатку визирнула чиясь голова в потертій джинсовій панамці, а потім і кремезне тіло незнайомця.
— Я ж кажу вам, дівчино, заспокойтеся! — вигукнув дебелий володар панамки. — Все з вашою автівкою нормально, це лише подряпини. Відшліфуєте, і буде як новенька.
— Чого тоді не заводиться, якщо, як ви кажете, з машиною все гаразд? — загарчала Віра диким звіром, схопившись руками за голову.
— Я не фахівець, але здається, карбюратор води наковтався, — знизав він плечима, кинувши оцінюючий погляд на чорний Porsche. — У цього красеня низька посадка. Навіть порівняно неглибока калюжа, яку інші проїдуть без проблем, для заниженої машини може стати критичною. А ви пірнули — дай Боже! Сам він не просохне, треба евакуатор викликати.
— Як? Як викликати? В цій клятій місцині зв’язок не ловить! — вигукнула дівчина, витягнувши ні на що не спроможний смартфон. — Чи нам евакуатор у полі гукати?
— Чого ж у полі? — зам’явся хлопчина та спробував її розрадити. — Я вас на своїй колимазі можу до селища дотягнути причепом, а там розберемося.
Здається, його невинна пропозиція допомоги зробила тільки гірше. Очі Вальки почервоніли, і з них хлинули сльози.
— Ви не розумієте! — дівчина закрила обличчя та гірко схлипнула. — Це чужа машина! Я ще грошей не назбирала…
Хлопчина притягнув її до себе та міцно обійняв, притиснувши до плеча. На мій подив, норовлива Валька, яка звикла вовком дивиться на цей світ, дала йому це зробити, навіть не пручаючись.
— Автівка хоч і дорога, та втрьох на ремонт гроші якось назбираєте, — співчутливо промовив він оксамитовим баритоном. — У мене товариш є в селищі. Він подивиться й багато з вас не візьме, а інше в автомайстерні зроблять. Головне, що вчасно перестали пробувати завести двигун.
— Це я в неї відібрала ключі, — радісно вигукнула Віка, помахавши фірмовим брелоком із гарцюючим конем на логотипі.
Хлопчина підбадьорливо підморгнув дівчині, але Валя їхніх радощів не розділяла. Вона гучно чхнула й знову заревіла, сховавши обличчя в картату сорочку хлопця.
— Тримайте хустку, пані, — по-доброму посміхнувся він, витягнувши з кишені складений сірий шматок тканини. — З будь-яким ремонтом можна розібратися. Чого ви так убиваєтесь? Усі ж живі!
— Поки живі, — пробубоніла вона крізь сльози, витираючи хустинкою носа. — Я не через ремонт хвилююся, а за власні похорони! Ви бачили розцінки на надгробки? На пристойний в мене грошей немає…
Ні, це вже в ніякі ворота не лізло. Вірка мала чорне почуття гумору та хист до темних мистецтв, який насправді ніколи не використовувала на повну силу, але й мухи не скривдила б. Я знайшла в собі сили й на хитких ногах підійшла до машини. Якщо не зважати на бруд від багнюки, в яку ми пірнули, на мій погляд, нічого жахливого з автівкою не трапилося.
Хоч тут пощастило. Вологий від проливного дощу чорнозем пом’якшив наше приземлення. Погнуте ліве крило можна випрямити, кілька подряпин на передньому бампері — теж не біда. А ось залита чимось червоним торпеда мене трохи напружила. Колір нагадував запечену на вогні руду кров. Різкий сталевий запах із салону став колом у горлянці, й мене ледь від нього не знудило.
— Дівчата, а що це? — здивовано запитала я. — В когось банка кетчупу розчавилася?
Вікторія нервово гикнула. Валька припинила плакати й суворо зиркнула на мене з-під лоба.
— О, і я так подумав! — реготнув хлопчина й майже відразу спохмурнів. — Хоча, коли я вас тільки знайшов, то було не весело. Ви тільки подумайте: їду я собі, нікого не чіпаю. І тут попереду щось як вистрибне з траси! Поки я ту калюжу об’їхав, поки до вниз спустився — одна ваша подруга вже репетувала, як не в себе, а інша чаклувала над вашою головою.
— Чаклувала? — насупилася я, кинувши короткий погляд на подруг. — Це в якому сенсі?
— В сенсі, надавала першу допомогу, — знайшлася Вікуся, подарувавши чарівну посмішку незнайомцю. — Не дарма ж кажуть, що аптечка повинна бути навіть у крихітному спорткарі.
— Особливо в спорткарі! — піднявши вгору палець, додав хлопчина. — Я, до речі, Микита. А вас, дівчата, як звуть?
Я тільки-но відкрила рота, щоб назвати своє ім’я, але не встигла цього зробити.
— А нас ніяк не звуть, — випередила мене Вікторія. — Ми самі з’являємося, коли потрібно.
— Еге ж, ефектнішої появи я давно не бачив, — хитро зиркнув на неї хлопчина. — Ви щодня з неба падаєте чи тільки на свята?
— Я Валя, — пробуботіла Валька, поглянувши йому в очі. — А ці дві дурепи — Ніка та Віка. Дякую, що зупинилися та не проїхали повз.
Почувши своє ім’я, Вікторія нервово сіпнулася. Я майже фізично відчула її хвилювання, та не могла зрозуміти, що саме турбує дівчину.
— Так як же можна не допомогти чарівним феям у біді, — реготнув Микита, поправляючи капелюх. — Це ж перше правило на дорозі.
Щось в цій розмові було не так. Щойно молода віщунка демонструвала взірцевий дзен, споглядаючи місцеві красоти та яскраво посміхалася, а тепер злякалася якогось хлопця. Ще й доволі вродливого, як на мене.
