Глава 20: Шепіт світла

Перші промені ранку ще не встигли пробитися крізь важкі штори, але Ніна вже не спала. Її очі втупилися в стелю, яку вона ледь розрізняла у напівтемряві. Тіло наче наливалося ватою, а зап’ясток пульсував, мовби ланцюг, залишений Вейтаром, справді проріс у її шкіру. Їй здавалося, що навіть у сні він не відпускав її: дотик його руки, холодний і сильний, продовжував пекти шкіру. І найстрашніше — він залишав по собі не біль, а ніжність. Непрошену, тривожну.

Марго хропіла на сусідньому ліжку — спокійно, впевнено, немов нічого не сталося. А Ніна не могла навіть поворухнутися. Здавалося, що сама темрява живе в її крові.

"Тепер ти мені винна."

Ці слова Вейтара не просто лунали в голові — вони вкарбувалися, залишаючи відчуття вироку. Її пальці обережно торкнулися зап’ястка — шкіра була прохолодна, але під нею щось тремтіло. Здавалось, якби вона тільки зосередилась, змогла б відчути його. Його подих. Його думки. Його тінь.

— Це ж просто навіювання… — прошепотіла вона, але навіть звук її голосу злякав її.

Вона сіла тиша була гнітючою, і тут — стукіт у двері. Той самий, який вона вже знала. Сухий, точний, невблаганний.

— Світлі, прокидайтеся. Вас чекають

Служниця говорила тихо, але в її голосі вчувалася сталь.

Ніна швидко натягнула скромну сукню, яка чекала на стільці. Її руки ще тремтіли, коли вона заплітала волосся, намагаючись вгамувати дихання.

— Можеш не поспішати, мишо, — буркнула Марго. — Всі й так дивляться лише на мене.

Ніна не відповіла цього разу в ній не було страху. Тільки важкість, яку вона не могла пояснити. І відчуття, ніби з кожною хвилиною вона все ближче до чогось… великого. Чогось, що змінить усе… назавжди.

Служниці мовчки вклонилися, залишаючи кімнату, і одна з них, не зустрічаючи погляду дівчат, коротко кинула:

— У вас є дві хвилини. Сніданок у великій залі. Запізнення — неповага до замку.

Двері зачинилися. Тиша знову впала, наче ковдра, важка й незатишна.

— Десять хвилин! — пробурмотіла Марго, зневажливо закинувши голову. — Та я навіть волосся не встигну привести до ладу! Це ж не шоу, а якесь казарменне пекло…

Ніна важко зітхнула. Тіло знову було втомлене, немов після марафону. Кожен рух дався їй зусиллям, але вона таки ступила до ванної. Холодна вода змила із обличчя нічні сни, проте відчуття тривоги залишалося всередині.

Не було часу, і не було душі. Але треба було йти. Коли вона вже прямувала до дверей, щоби вийти з покою, дещо зупинило її. У стіні, між камінням, ледь помітно щось блиснуло. Наче іскра. Наче очі, які глибоко вночі відбивають світло. Вона відчула дивне тепло, що промайнуло по шкірі, і... шепіт, він був іжний, мов вітер. Такий, що його майже не чутно — але серце вловлює:

"Іди…"

Її пальці самі потягнулися вперед. Вона торкнулася каменю — і той відгукнувся. Тепло. Лагідно. Наче чиясь рука пригорнула її до себе. Ніби… бабусина. І в ту мить її серце зреагувало так, як давно вже не реагувало — вдячністю та захистом.

Зі щілини між каменів випав амулет. Білий, овальний, тонкої роботи, на срібному ланцюжку. Ледь торкнувшись його, Ніна відчула, як світ навколо неї змінився. Повітря стало густішим, теплішим і безпечнішим, наче навколо з’явився захисний щит, і голос усередині прошепотів: "Тепер ти не одна…"

Але вона також зрозуміла — темрява відступила не для того, щоб зникнути. Вона… затаїлася. І готується до нового удару.

Ніна стиснула амулет у долоні, відчуваючи його м’яке пульсування — він був теплим, майже живим. І вона вирішила: нікому не розповідати. Це — її сила. Вона підняла голову, вдихнула глибоко і прошепотіла:

— Дякую.

За кілька хвилин дівчата вийдуть у коридор, а попереду на них чекатиме новий сніданок… і перший урок справжнього королівського етикету.