Глава 9: Сон

Сон був туманним, але водночас дивовижно чітким — ніби хтось відкрив двері в інший світ, де реальність і мрії змішалися в одну таємничу мозаїку.

Спершу Ніні здавалося, що вона й досі лежить у ліжку, притиснувшись до подушки. Крізь сукню, що раптом знову опинилася на ній, вона відчувала прохолоду шовку. Проте ліжко вже не було таким, як у замку: його оточувала ніжна сутінь, немов піниста хмара.

У повітрі тремтіло дивне сяйво — не те щоб яскраве, та все ж достатнє, аби бачити контури предметів. Ніна повела поглядом довкола й помітила, що перебуває в просторій залі з високими колонами, що нагадувала палацову бальну залу, проте без жодних меблів чи прикрас. На мармуровій підлозі відбивалося сяйво, розсіюючись тисячами крихітних іскор, ніби тут оселилися невидимі зорі.

Раптом десь позаду неї щось зашелестіло. Ніна різко обернулася, серце прискорено забилося. Перед нею постав силует — високий, владний, схожий на тінь, у якій жевріло дивне мерехтіння.

Це був Вейтар.

Вона одразу впізнала його погляд: темні очі, що притягували й одночасно лякали. Але зараз, у сні, лякала її не сила, яку він випромінював, а відчуття власної безпорадності перед тим, що відбувається. Адже вона чітко усвідомлювала: це сон — і водночас відчувала його майже на дотик, запах, подих.

У м’якому світлі його риси виглядали ще виразніше: скуйовджене пасмо волосся падало на лоб, губи ледь вигиналися в непевній усмішці. Та найголовніше — він не здавався відсторонено холодним, як раніше. Навпаки, від нього йшла незбагненна теплота, майже ніжність.

Вона відчула, як під ногами розливається хвиля м’якої енергії: наче пол під ними пом’якшився, перетворюючись на легку хмару. Вейтар неквапливо наблизився, і Ніна зрозуміла, що вже не може навіть відступити — її ноги немов приросли до місця.

— Ти боїшся? — запитав він тихим голосом, у якому звучали то ледве вловимі нотки турботи, то відгомін холодної влади.

Ніна не знала, що відповісти. Її уста ледь ворухнулися, але слова застрягли в горлі. Вона лише відчула, як серце тяжко стукає, змушуючи кров пульсувати гарячою хвилею по тілу.

Він простягнув до неї руку, і вона побачила його пальці: довгі, чітко окреслені, упевнені. Доторкнувся до її зап’ястка, проводячи теплом, що пронизало її, ніби електричним струмом.

— Не тікай від мене, — сказав він майже пошепки. — Ти… потрібна.

Ці слова водночас лякали й гріли душу. Вейтар підняв погляд, і в його очах було щось незвичне: не просто магія чи темрява, а дивна суміш цікавості й жагучого бажання.

Ніна відчула, як шовк сукні ніби зсувається по її плечах, оголюючи шию. Серце шаленіло від такого контрасту: вона щойно вважала його своїм лиховісним ворогом, а тепер… тепер у ній прокидалося дивне тепло, змішане з хвилюванням і соромом.

Він наблизився ще ближче, їх тіла майже торкнулися одне одного. Темрява, його вірна тінь, згущувалася позаду, та вперше не простягалась до неї. Ніна навіть почула його подих.

— Прийди до мене, — промовив він знову, але тепер так тихо, що це було схоже на заклинання.

Якась частина її душі — та, що боялася й хотіла втекти, — кричала про небезпеку. Але в сні це почуття ніби згасло під натиском раптового бажання. Ніна відчула, як піддається, мов метелик, що летить на світло свічки, попри ризик обпектися.

Він нахилився до неї, і вона відчула дотик його губ до своєї шиї — ледь відчутний, невинний, але їй видалося, що в цих кількох митях у ці миті весь її світ стискався до краплі

— Ти погоджуєшся? — почувся голос над вухом, низький і глибокий, від якого дзвеніли нерви.

Щось у його тоні, у цій прохолодній упевненості, видалося їй неминучим, як доля. На мить вона застигла, намагаючись збагнути, що саме від неї вимагають. Але слова самі вихопилися з вуст:

— Так, — прошепотіла вона, навіть не до кінця розуміючи, на що погоджується.

У тій самій секунді все довкола вибухнуло яскравим світлом, що залило її з голови до п’ят. Вона відчула потужний поштовх — ніби її одночасно і відштовхнуло від Вейтара, і притягнуло до нього сильним магнітом. Здавалося, мить тому вони були поруч, і в ту ж саму мить вона полетіла у прірву світла й тіні…

Ніна прокинулася, різко підвівшись на ліжку, і серце калатало так, що, здавалося, весь замок міг почути його удари. Її горло пересохло, а шкірою прокотилися мурахи. Вона намацала ковдру й схопилася за неї, ніби та могла дати їй відчуття безпеки.

Щойно уві сні вона бачила Вейтара — чоловіка, якого боялася, але в тому ж сні відчувала до нього потяг, якого в реальності не могла собі пояснити. Він схилився над нею, і тоді пролунало те саме слово… те єдине слово, що він мовив.

–Ти погоджуєшся? І її власна відповідь — "Так…"

Ніна повільно провела долонею по своєму обличчю, відчуваючи холодний піт. Її дихання було пришвидшене, а серце ніяк не хотіло стишувати шалений ритм. Це просто сон… – повторювала вона подумки.

– Уві сні може трапитися що завгодно.

Але тривожне відчуття не полишало її. Їй пригадалася кожна деталь: як пальці Вейтара прослизнули її волоссям, як його голос звучав поруч з вухом, обіцяючи небезпеку й солодку заборону водночас. Найстрашніше було те, що у сні вона саме й хотіла цього дотику.

"Я не можу… Я ж боюся його…"

Проте її внутрішній голос знову повертався до того самого запитання: чому він дозволив їй звертатися на «ти»? Що він хотів цим сказати?

На сусідньому ліжку поворухнулася Марго. Вона принишкла, мабуть, прокинулася від різкого руху Ніни, але не стала говорити. А може, просто вдавала, що спить далі. У напівтемряві кімнати виднілися лише обрис її фігури та розпущеного волосся на подушці.

Ніна зрозуміла, що лежати без сну більше не може. Вона тихо зсунулася з ліжка, торкаючись босими ступнями холодного каменю. Кімната була такою ж, як перед сном: стіни з ледь помітними візерунками, що проступали у примарному світлі свічки, й висока стеля, на якій здавалося, ще й досі ворушилися тіні.

Вона зробила кілька кроків до вікна й обережно відхилила важку штору. За склом було тихо й темно, без жодного промінця, який би вказав на те, що настав ранок. Можливо, у цьому замку взагалі не буває світанку, подумалося їй мимохіть.

Вона приклала долоню до холодного скла, наче сподіваючись відчути зв’язок із зовнішнім світом. Там, за стінами, були дерева, двір, доволі високі мури… і, ймовірно, охорона.

Утекти?

Невже це можливо?

Повернутися додому, зробити вигляд, що нічого не сталося?

Але тоді штраф! І які наслідки? Чи вони взагалі не відпустять? У горлі знову виник клубок відчаю, вона заплющила очі, намагаючись відганяти від себе панічні думки.

"Заспокойся… Головне — не роби нічого поспіхом. У тебе має бути план. Спочатку роздивися все, дізнайся правила. Не можна йти проти них, не знаючи, з чим ти маєш справу."

Невдовзі їй здалося, що в замку щось заворушилося. Віддалено почулися кроки в коридорі, шелест тканини чиїхось одеж, потім знову стало тихо. Здавалося, що цей будинок живе власним життям, дихає потайними ходами й величезними залами.

Ніна нарешті відірвала руку від скла й повернулася до ліжка. Почуття холоду й беззахисності змусило її знову залізти під ковдру, хоч вона й не сподівалася, що так зможе заснути.

— Ніно…

Тихий голос Марго, яка, виявилося, не спала. Вона лежала на боці й дивилася просто на Ніну. Її обличчя ледь освітлював жовтуватий відблиск свічки.

— Тобі теж щось наснилося? — запитала вона. Її голос був дивно м’яким, без звичної колючості.

Ніна прикусила губу, не знаючи, чи варто розповідати. Сон був занадто… особистим.

— Так, — зізналася вона зрештою. — Просто дивний сон. А тобі?

Марго невизначено знизала плечима.

— Мені снилася якась темрява. Я падаю в порожнечу, а позаду — голоси. І один із них... я відчувала, що він належить не людині, а самій пітьмі.

Вона замовкла, помітивши, як Ніна напружилася. Можливо, вони обидві відчували одну й ту ж саму владу темряви, що панувала тут, у замку, лише кожна бачила її по-своєму.

— Знаєш, — тихо додала Марго, — мій тато завжди казав: якщо боїшся темряви, уявляй, що вона — просто відсутність світла. Але тут…

— Тут вона жива, — сумно закінчила за неї Ніна.

Після цих слів між ними запала мовчанка. Здавалося, що обидві усвідомлювали: їм треба триматися разом, навіть попри всі розбіжності й старі образи.

Нарешті Марго відвела погляд, натягнула ковдру вище й провела рукою по скуйовдженому волоссю.

— Гаразд, спробуємо відпочити хоч трохи, — майже приречено промовила вона. — Зранку, а точніше, коли б це не було, спробуємо дізнатися, що робити далі.

Ніна мовчки погодилася. Вона влаштувалася зручніше, стиснувши теплу тканину ковдри в руках, ніби тугу нить, що ще зв’язує її з реальністю. Нараз їй здалося, що шурхіт замку, ледь вловиме завивання вітру і темрява за дверима — усе це на мить стихло. Можливо, й вона зможе заснути ще раз, але тепер без жаху…

Проте десь у глибині душі нуртувало передчуття: сон про Вейтара міг повторитися. І наступного разу вона може знову почути те дивне запитання, на яке вже відповіла «так», навіть не розуміючи, чому саме.

А за дверима, у мороку довгих коридорів, ніби хтось стежив за ними, прислухався до кожного шереху.

Відчуття чиєїсь присутності ніколи не покидало цей замок.