Спочатку:
На сторінку книги
Стара читальна зала майже ніколи не використовувалася.
Колись тут працювали дослідники, але тепер більшість столів стояла порожньою. Лише високі шафи вздовж стін нагадували, що ця кімната пам'ятає значно більше історій, ніж будь-хто з тих, хто ще ходив її коридорами.
Коли я піднялася останніми сходами, мене вже чекали.
Біля дверей стояли двоє охоронців Академії.
Темно-сірі плащі.
Срібні застібки.
Нерухомі обличчя.
Побачивши мене, один мовчки відчинив двері.
— Прошу.
Я переступила поріг.
Повітря всередині було прохолоднішим, ніж у коридорі.
Пахло старим деревом, пилом і чорнилом.
Посеред зали стояв довгий дубовий стіл.
На ньому лежали кілька архівних журналів, розгорнуті сувої й детальна карта Центрального Архіву, притиснута металевими важками.
Пані Лір стояла біля високого вікна.
Руки складені за спиною.
Вона лише ледь помітно кивнула мені.
Поруч, спиною до дверей, стояв чоловік у темно-сірому плащі.
Той самий.
Його я бачила вдень у коридорі.
Тоді він пройшов повз так швидко, що я запам'ятала лише високий зріст і герб Академії на плечі.
Тепер він неквапливо перегортав сторінки одного з архівних журналів.
Не поспішав.
Наче знав, що я все одно чекатиму.
Пані Лір заговорила першою.
— Магістре Кіріане Де'Арден, дозвольте представити вам Амалі.
Він обережно закрив журнал, ніби боявся пошкодити сторінки й обернувся.
На вигляд йому було трохи за тридцять.
Високий. Широкоплечий. Темний плащ Академії сидів так, ніби був пошитий саме для нього, підкреслюючи міцну статуру.
Його обличчя не можна було назвати м'яким.
Чітко окреслені вилиці, прямий ніс, темне волосся, зібране на потилиці, й холодні сірі очі надавали йому суворості.
Та саме ця стриманість робила його вроду майже неприродною.
Це була не та врода, яку одразу називають красивою.
У ній було щось стримане.
Майже суворе.
Похмура врода людини, ніби висіченої з холодного каменю.
На мить я навіть забула, що він дивиться просто на мене.
А тоді зрозуміла: він уже мене оцінює.
Його погляд залишався спокійним. Незворушним. Без жодної зайвої емоції.
Так дивляться не на людей.
Так дивляться на задачу, яку потрібно розв'язати.
Мені раптом стало незручно стояти під цим поглядом.
— Сідайте.
Голос був рівним.
Без холоду.
Без тепла.
Просто голос людини, яка звикла говорити лише те, що необхідно.
Я мовчки опустилася на стілець.
Він також.
Між нами залишився лише стіл.
Край столу був холодним, і я нервово стиснула пальці.
Кілька секунд ніхто не говорив.
Магістр відкрив тонкий записник.
Поруч уже лежав витяг із кадрового реєстру Центрального Архіву.
Він уважно переглянув записи.
Не поспішаючи.
Наче перевіряв кожну дрібницю.
Лише тоді заговорив.
— Амалі Ервен.
Він зробив короткий запис.
— Двадцять чотири роки.
Перегорнув ще одну сторінку.
— Батьки померли...
Його погляд на мить затримався на записі.
— Вас виховувала тітка Елліна Ервен?
Я кивнула.
— Так.
— Вона також працювала в Архіві?
— Колись. Потім стала травницею.
Коротка пауза.
— У реєстрі зазначено, що вона померла кілька місяців тому.
Я опустила очі.
— Так.
Він нічого не сказав.
Лише зробив ще один короткий запис.
— Молодший архіваріус-реставратор.
Коротка пауза.
— Шість років служби в Центральному Архіві.
Він підняв очі.
— Усе правильно?
— Так.
Кінчик пера знову тихо зашурхотів по паперу.
— Ви були присутні під час відкриття футляра?
— Так.
— Торкалися його?
— Так.
— Торкалися сувою?
— Так.
— Чули напис уголос?
— Так.
Перо завмерло.
Уперше за всю розмову.
Він підняв голову.
— Хто його прочитав?
Я відчула, як серце вдарило сильніше.
Пані Лір мовчала.
Я пам'ятала її слова.
Жодного зайвого слова.
Я зробила вдих.
— Я.
Він нічим не виказав подиву.
Навіть бровою не повів.
Не перепитав.
Лише записав відповідь.
— Чи розуміли ви те, що читали?
У горлі пересохло.
— Ні.
Перша неправда.
Тоді, коли я читала сувій, зміст був мені зрозумілий. Ніби я знала слово все своє життя. Але щойно останній звук стих, це відчуття розчинилося. Тепер я вже не могла пригадати ані сае сово, ані його значення.
Та це не змінювало головного — у ту мить я розуміла.
Збрехати виявилося важче, ніж я думала.
На мить мені здалося, що магістр це помітив.
Його погляд затримався на мені трохи довше.
Я ледь втрималася, щоб не відвести очі.
Та він лише опустив погляд до записника.
— Що сталося після того, як ви вимовили написане?
— Свічки згасли.
Перо знову ковзнуло сторінкою.
— Ще?
— Стало дуже тихо.
— Ще?
Я ковтнула.
Перед очима спалахнув той самий сувій.
"Почуй."
"Згадай."
"Знайди."
І останній голос.
"…ти пошкодуєш."
— Більше нічого.
Друга неправда.
Цього разу він не поспішав писати. Мовчав.
У кімнаті було так тихо, що я чула власне дихання.
І чомусь мені весь час здавалося, що він не записує.
А чекає.
Чекає, що я сама скажу більше.
Та я теж мовчала.
Нарешті перо знову рушило.
Він закрив записник.
— Дякую.
Я розгублено кліпнула.
Усе?
Він підвівся.
— На сьогодні цього достатньо.
Я теж підвелася.
Майже дійшла до дверей.
— Панно Ервен.
Я озирнулася.
Він дивився просто на мене.
Так само спокійно.
Але тепер мені здавалося, що в його погляді з'явилося ще щось.
Ніби він усе ще чекав відповіді, якої так і не почув.
— Якщо згадаєте будь-яку деталь…
Навіть ту, яка здаватиметься вам неважливою…
Повідомте мені негайно.
Я кивнула.
— Добре, магістре.
Він більше нічого не сказав.
Лише коли двері зачинилися за моєю спиною, я зрозуміла, що весь цей час майже не дихала.
Чомусь мені здавалося, що це була не остання наша зустріч.
