Спочатку:
На сторінку книги
Першою порушила тишу пані Лір.
— Усі вийдіть. Амалі, залишся.
Ніхто не сперечався.
Реставратори мовчки відклали інструменти. Писарі один за одним залишили майстерню, весь час озираючись на сувій.
Хтось зачинив вікно. Холодне повітря перестало гуляти кімнатою.
За хвилину двері майстерні зачинилися.
Ми залишилися самі.
Пані Лір не поспішала говорити.
Спершу підійшла до столу, дбайливо накрила пергамент чистим полотном, ніби хотіла сховати його навіть від поглядів.
Лише тоді повернулася до мене.
— Присядь.
Я слухняно сіла. Руки досі тремтіли.
Вона уважно дивилася на мене. Не суворо й не осудливо. Наче намагалася скласти докупи шматочки головоломки.
— Ти налякана.
Я всміхнулася кутиком губ.
— Це так помітно?
— Лише тому, що я знаю тебе шість років.
Я опустила очі. Вона мала рацію.
Пані Лір ще кілька секунд мовчала, ніби зважувала кожне слово.
— Я не запитуватиму, що ти побачила.
Я здивовано підняла на неї очі.
— Хочу знати інше.
Вона зробила крок ближче.
— Що ти відчула?
Я відкрила рот.
І...
не знайшла відповіді.
Бо вперше справа була не в символах.
Не в голосах.
І навіть не в тому слові.
— Порожнечу, — тихо сказала я.
Пані Лір не перепитала й не здивувалася. Лише ледь помітно насупилася.
— До того?
Я замислилася.
— Спочатку голоси.
— Ті самі?
Кивнула.
— Але цього разу вони були іншими.
— Іншими як?
— Ніби...
Я шукала правильне слово.
— Їх було… дуже багато.
— Вони щось говорили?
— Просили.
— Про що?
— Не знаю.
Я похитала головою.
— Вони говорили всі одночасно. Пам'ятаю лише окремі слова.
Почуй.
Згадай.
Знайди.
У кімнаті знову запала тиша.
Пані Лір відвернулася, а її погляд зупинився на накритому полотном сувої.
— А потім?
Я ковтнула.
— Потім залишився лише один голос.
Вона різко подивилася на мене.
— Один?
Я кивнула.
— Він сказав...
Навіть зараз ці слова звучали так, ніби їх щойно прошепотіли мені на вухо.
— "...ти пошкодуєш."
Пані Лір завмерла лише на одну мить. Але я встигла це помітити.
— Ти комусь ще про це розповідала?
— Ні.
— І не розповідай нікому.
Я здивовано підняла голову.
— Але...
— Амалі.
Уперше за шість років у її голосі звучала не суворість, а тривога.
— Дуже уважно мене вислухай.
Я мовчки кивнула.
Пані Лір ще раз поглянула на зачинені двері, ніби хотіла переконатися, що нас ніхто не почує.
Лише тоді заговорила.
— Те, що сталося сьогодні... не повинно було статися.
— Я знаю.
— Ні.
Вона похитала головою.
— Не знаєш.
Її голос став майже пошепки.
— Адже один із Первинних Договорів зруйнувався в мить коли ти прочитала те слово.
У мене перехопило подих.
— Це... через мене?
...
— Я не знаю.
І це прозвучало страшніше за будь-яке "так".
— Але я точно знаю інше.
Вона підійшла ближче.
— Якщо зараз ти скажеш комусь, що зрозуміла написане на сувої...
Вона не договорила.
Їй і не потрібно було.
Я зрозуміла.
— Вони вирішать, що це зробила я.
Пані Лір повільно кивнула.
— Ви теж так думаєте?
Вона подивилася мені просто в очі.
— Я думаю, що ти налякана значно більше за всіх, хто був у цій кімнаті.
У горлі знову з'явився той самий клубок.
— Я нічого не робила...
— Знаю.
Вона відповіла так швидко, що я на мить розгубилася.
— Але знати і довести — різні речі.
У кімнаті запала тиша.
Пані Лір знову поглянула на накритий полотном сувій.
— Від сьогодні нікому не розповідай про голоси. Жодного зайвого слова. Навіть якщо тебе запитають.
Я повільно кивнула.
— Добре.
Вона видихнула так тихо, ніби лише зараз дозволила собі це зробити.
— Сподіваюся, ми ще не запізнилися.
Я хотіла запитати: «Запізнилися для чого?»
Але пані Лір уже відвернулася.
Я вийшла з майстерні лише за кілька хвилин.
Коридори Центрального Архіву більше не були такими тихими, як зазвичай.
Ніхто не повернувся до роботи.
Реставратори стояли невеликими групами.
Писарі говорили пошепки.
Навіть старші архіваріуси, які зазвичай не дозволяли собі відволікатися від справ, тепер тихо перемовлялися.
Я опустила голову й рушила далі.
Не хотілося ні з ким зустрічатися поглядом.
— Це не могло бути випадковістю.
— Але ж сувій просто відкрили.
— Просто?
— Ти бачив, що сталося зі свічками?
— А тиша?
— Такого ще ніколи не було.
Прискорила крок.
Здавалося, кожне слово наздоганяє мене.
— Кажуть, один із Первинних Договорів справді зруйнувався.
— Не може бути.
— Посильний щойно приніс звістку з Прикордонної вежі.
— Але як це взагалі можливо?
— Ніхто не знає.
І саме це лякало найбільше.
Я вже майже дійшла до центральних сходів, коли важкі дубові двері Архіву відчинилися.
До будівлі швидким кроком увійшли кілька людей у темно-сірих плащах із гербом Академії.
Розмови навколо обірвалися.
Наче хтось одним рухом змусив усіх замовкнути.
— Уже прибули...
— Так швидко?
— Магістри з Академії вже тут.
— Значить, усе набагато серйозніше, ніж ми думали.
Я підняла голову.
Попереду, серед людей, майнула висока постать у темному плащі.
Він не озирнувся.
Не зупинився.
Лише швидко пройшов коридором.
Старші архіваріуси одразу рушили йому назустріч.
За кілька секунд коридор знову спорожнів.
Чомусь стало холодно.
Не через протяг.
Через думку, що відтепер усе буде інакше.
