Раді Вас бачити!

Холод проймав до кісток. Скупе освітлення ніби знущалося над нею, осяваючи змучені обличчя довкола, проте не даруючи тепла.

Сімнадцять днів ув’язнення. Сімнадцять довгих ночей без зв’язку зі світом. Цей підвал став справжньою в’язницею для тих, хто потрапив туди. Здавалося, що виходу нема.

– Будеш крекер?

Ліза простягнула Софії сухий тоненький прямокутник.

– Він солений. Від нього ще більше захочеться пити, – дівчина облизала потріскані губи.

***

– Будеш крекер?

Софія довго дивилася на печиво в руках Остапа і не бачила його. Спогади яскравим спалахом увірвалися в її втомлену свідомість. Вона ніколи й нікому не розповідала про те, що трапилося в Сумах. І не була впевнена, що колись зможе переступити той поріг пам’яті.

– Будеш? Чи мені їсти?

Дівчина здригнулася.

– Ні, дякую. Я не люблю крекери.

Минула доба, відколи Остап «поселився» в неї. Хлопець швидко прийшов до тями і навіть почав освоюватися. Софія постелила йому на диванчику в кухні.

Зранку вона прокинулася від запаху смаженої яєчні та сосисок. Як виявилося, Остап вмів готувати.

– У нас багатодітна родина, – усміхнувся одногрупник, намащуючи тост сливовим повидлом. Я найстарший. Ще є чотири сестри і братик.

– Ого! – не втрималася Софія. – Я й не знала…

– Бо ти не питала.

Щось тенькнуло в шлунку. Софія розуміла, що то був камінь в її город. Вона настільки була зайнята власними проблемами, що не помічала нічого довкола. Не цікавилася іншими людьми. Не знала імен більшості своїх одногрупників.

– Вибач.

– Все гаразд. Ти й не зобов’язана питати.

Мовчанка тривала хвилину, проте Софія встигла проклясти себе та свій егоїзм. Врешті вона доїла і винувато всміхнулася.

– Я зроблю нам чаю.

Дівчина кинулася витягати чашки.

– То як ти себе почуваєш? Що пам’ятаєш?

Остап раптом відклав виделку і задумався.

– Я чітко пам’ятаю момент, коли стояв на вулиці з тобою.

– А що було перед тим?

– Тиша.

Чайна ложка билася об стінки чашки. Софія збуджено колотила чай.

– Мені здавалося, що я спав. Знаєш, щось середнє між сном та реальністю. Добре, що нині п’ятниця. Можна відпочити.

– Вівторок.

– Що? – Остап різко глянув на Софію.

– Сьогодні вівторок, – відповіла та, не відводячи від одногрупника очей.

Хлопець здивовано роззявив рота.

– Але як?.. А пари?

– Востаннє я бачила тебе в універі в четвер минулого тижня.

Остап різко підвівся.

– То я захворів, чи що? Я нічого не пам’ятаю! – він кинувся до Софії, хотів схопити її за руки, проте зупинився. – А Плінтус? Я ж мав здати йому план!

Софія хмикнула і простягнула юнаку чашку з чаєм.

– Думаю, ти такий не один. Сядь, я розповім.

Хлопець послухав її, проте продовжував нервово соватися на стільці.

– Спочатку я не звертала уваги на те, що відбувалося довкола, – повільно почала Софія, гріючи руки до свого горнятка з чаєм. – Сам розумієш, курсова, ті всі бюрократичні приколи, дозволи від мерії, тяганина з Плінтусом… Менше з тим. У місті щось не так. Люди не такі.

Вона замовкла. Дівчина не знала, як пояснити свої відчуття та спостереження за останній тиждень. Остап насупив брови.

– Вірус якийсь чи що? Корона дубль два?

– Не те. Люди дивно себе поводять, – Софія сіла навпроти одногрупника. – Вони як сонні мухи. І чим ближче до центру, тим сильніше це проявляється.

– Може русня якусь хімічну зброю застосувала? – звів брови вверх Остап.

– Якби це було так, то дія отрути розповсюдилася б на ціле місто.

– А ти як? Тобі теж здається, ніби ти вві сні?

Софії здалося, що її вдарили по голові. А й справді, як вона? Дівчина за кілька секунд пригадала свій стан протягом останніх днів, але не побачила радикальних змін між тим, як почувала себе вдома та в центрі міста.

– Та ні, нічого такого.

– То що мені робити? Дякую, що пустила до себе, але я не можу зловживати твоєю гостинністю.

– Тобі не можна повертатися в гуртожиток, – твердо відповіла Софія. – Я тебе ледь витягнула звідти.

– Але мені потрібен одяг. І мої речі, конспекти… – Остап вдав, що його засмутили слова дівчини, проте актор із нього був нікудишній.

– Побудеш у мене певний час. Будеш… їсти готувати, – Софія спробувала всміхнутися. – Поки ми не розберемося, що коїться. Я зараз піду в універ, розвідаю ситуацію. Будь на зв’язку. Потім зайду до тебе в гуртожиток.

– Карбонара зійде?

– Тільки без перцю. У мене алергія.

***

Приміщення магістрату дихало прохолодою. Товсті кам’яні стіни приховували не тільки казну міста, а й таємниці, іноді значно страшніші, аніж борги за оренду.

Гелена залишила свій кошик у крамниці Лейби, маючи намір ще щось продати сьогодні.

Напередодні ввечері в двері її хати постукали. То був посильний від пана судового повноважного Антонія Грабовецького. Той у строгому порядку віддав їй наказ з’явитися наступного ранку до магістрату для вирішення спірного питання, яке виникло між нею та пані Євою Рудницькою.

Двері кабінету зачинилися за спиною Гелени. На якусь мить жінка ледь втрималася, аби не втекти, проте її ноги ніби приросли до дерев’яного паркету. Грабовецький широко всміхнувся. Він сидів за великим столом, встеленим паперами та тонкими шкіряними папками.

– Пані Гелено, любонько, як приємно вас тут бачити! – майже театрально вигукнув чиновник, а потім підвівся і підійшов до торговки.

– Я вже казала, що ні в чому не винна, – спокійно відповіла Гелена, дивлячись Грабовецькому прямо в очі.

Той, не витримавши, перевів погляд на її декольте. З ним йому було легше розмовляти.

– Але пані Єва заявляє інакше. За її словами, ви хотіли нанести непоправну шкоду її здоров’ю. А це вже тяжкий злочин. Так і до гільйотини недалеко.

Гелена презирливо хмикнула.

– Про що ви кажете? Пані була хвора, тому не чула запаху. Вона порозкидала мій товар по всій площі! Хто мені за нього заплатить?!

На щоках жінки з’явився легкий рум’янець. Вона ледь стримувалася, аби не закричати.

– Пані Єва стверджує, що захворіла після того, як торкнулася… – Грабовецький знайшов на столі заяву і підніс до очей, – «відьомського зілля».

– Це просто мило, – вражено видихнула молода вдова. – Воно вариться з жиру, попелу і трав. Це точно не те, чим можна отруїтися. Окрім того, пані вже була хвора, коли прийшла на базар.

Антоній Грабовецький поблажливо всміхнувся і підійшов ближче. Потім схилився до вуха Гелени і прошепотів:

– Пані Звізченська, ви мудра жінка. І повинні розуміти, що магістрат стоїть на сторожі порядку в місті. Ми повинні бути впевнені, що тут нема нікого, хто може нести загрозу.

– Я несу загрозу? – Гелена різко відсахнулася назад. – У чому мене звинувачують?

Грабовецький важко зітхнув і простягнув їй заяву.

– Ви вмієте читати? – його тон був улесливо-в’їдливий, проте з обличчя не сходила посмішка.

– «Я, Єва Рудницька, донька присяжного засідателя Ґотфріда Рудницького, мешканка кам’яниці при вулиці Бельведерській, 3, подаю цю скаргу задля захисту честі, здоров’я і порядку в місті…», – Гелена ковзнула очима по папері. – «…мала необережність підійти до торгового столу міщанки Гелени Звізченської, самотньої вдови, що без належного нагляду варить і продає мило, мазі та інші сумнівні речі…»

У грудях неприємно стисло і Гелена ще міцніше вхопилася за документ.

– «Після того, як я торкнулася її товару, зі мною сталося недобре: мене охопила слабість, жар, тремтіння, а чуття запаху зникло зовсім, наче хтось навмисно позбавив мене його. У такому стані я звернулася до самої Звізченської, сподіваючись отримати пояснення або каяття…»

Гелена на мить замовкла, аби перевести подих. Вона не могла повірити у те, що відбувалося.

– «Натомість вона дозволила собі зухвалі слова і погляди, неприйнятні для жінки у її становищі, заперечувала мій недуг і натякала, ніби я сама винна. Вона прилюдно поставила під сумнів мою здатність відчувати, чим образила мене перед зібраним людом. Вважаю, що в її товарі міститься шкодливе або заборонене начиння, здатне псувати здоров’я добрих городян. Усім відомо, що пані Звізченська живе самітно, без стороннього нагляду займається травами та сумішами, походження яких ніхто не перевіряє. Подібні заняття не личать порядній міщанці і можуть бути небезпечні».

Не маючи сили дочитувати до кінця, Гелена повернулася до Грабовецького.

– Це все наклеп. Брудна брехня! – жінка простягнула чиновнику заяву.

Судовий повноважний дивився на торговку, ніби кіт на сметану.

– Вогонь здатен знищити всі наклепи, – Грабовецький торкнувся рукою її волосся. – Все залежить від того, як ми з вами порозуміємося.

Його пальці ковзнули по щоці молодої вдови, провели по підборіддю.

– Скільки часу минуло, відколи помер ваш чоловік? Такій красивій жінці не пасує бути одній. 

– Як почуває себе ваша дружина? – Гелена дивилася прямо в очі чиновнику.

Погляд того одразу погаснув і він різко забрав руку.

– Краще. Завдяки вам.

– Я рада, що змогла допомогти. Бажаю вам довгих та щасливих років разом.

Раптом Грабовецький засміявся. Сміх той був поверхневий та нещирий. Гелена видихнула і важко ковтнула, як тільки чоловік відвернувся від неї. Він повернувся за стіл і взяв до рук перо. Кілька хвилин щось писав, потім поставив печатку і знову глянув на торговку.

– Ви вперта жінка. З такими принципами дуже важко жити у цьому світі.

– Яка вже є, – відповіла Гелена, стиснувши кулаки у складках спідниці.

– Зрозумів, – Грабовецький всміхнувся і відкинувся на спинку крісла. – У такому випадку магістрат змушений відреагувати на скаргу пані Єви Рудницької. До з’ясування обставин ви перебуватимете під вартою. Для вашого ж блага.

– Як легко ви плутаєте благо з примусом, – голос Гелени здригнувся.

Двері відчинилися і на порозі з’явилися двоє вартових.

– Проведіть пані Звізченську у камеру номер сім.

Гелена не стала чекати, поки її схоплять. Вона випрямила спину і сама зробила крок до виходу.

Коли її вели вниз у підземелля в’язниці, жінка раптом усвідомила: її не карають – її намагаються приборкати.