Раді Вас бачити!

Остап зник. Хлопець не виходив на зв’язок третій день. Врешті Софія не витримала і вирішила навідатися до нього сама.

Той жив у гуртожитку неподалік університету. Пари останнім часом були надто нудні та монотонні, а голоси викладачів – тихими та байдужими. Софія навіть пересіла на перший ряд, аби краще їх чути, проте це мало чим допомагало.

По обіді вона постукала в двері кімнати 404.

– Остапе, ти вдома?

Після марних спроб достукатися, дівчина натиснула на клямку дверей – і ті зі скрипом відчинилися. У ніс одразу вдарив запах затхлого сміття та прокислого супу. Софія повільно зайшла всередину, затуляючи носа рукавом. У крихітній кімнатці панувала напівтемрява. Проте на вузькому ліжку під стіною хтось лежав. Дівчина боязко підійшла і повільно нахилилася вперед. Там, на зім’ятому простирадлі, у купі з ковдри та подушок лежав Остап. Софія ввімкнула світло і повернулася до друга. Хлопець не рухався, проте очі його були розплющені.

– Остапе, що з тобою? – дівчина вклякла перед ним на коліна, стривожено дивлячись на юнака.

Той мав вкрай зморений вигляд. Волосся розкуйовдилося, прилипло до чола. Губи пересохли, а очі були червоні, ніби він не спав кілька ночей. Софія підвелася і почала шукати чисту чашку та пляшку води. З-під крана текла іржава та хлорована, тому її ніхто не використовував для пиття.

– Ну й безлад у тебе! – дівчина намагалася говорити спокійно, проте тривога всередині неї наростала. – Ти чому не ходиш на пари? Я телефонувала тобі мільйон разів… Стільки лекцій пропустив! А дипломна? Ти хоч починав її писати?

Софія відчинила дверцята невеличкого холодильника, проте той був порожній, не враховуючи пів пачки кетчупу та зогнилий лимон.

– Як так можна жити? – дівчина врешті покинула марні спроби знайти бодай щось їстівне і повернулася до Остапа.

Хлопець не помічав її присутності. Тоді вона знову присіла біля нього і торкнулася його обличчя. Остап кліпнув, потім – ще раз. Він повільно перевів погляд на одногрупницю і на мить його зіниці розширилися.

– Ти чуєш мене? – зраділа дівчина.

Вона обережно допомогла йому сісти.

– Остапчику, тобі погано? Ти захворів? – Софія гладила його по голові, ніби малу дитину.

Той не відповів, продовжуючи дивитися на дівчину.

– Я придумала! – підстрибнула Софія. – Ходімо до мене. Ти ж не був у мене в гостях ще, правда? – вона погладжувала юнака по плечі. – От і видалася нагода…

На диво, Остап її послухав. Він підвівся, продовжуючи свердлити дівчину поглядом, проте на його обличчі не побільшало емоцій. Хлопець, швидше, здавався безпритульним псом – безкінечно відданим своїй рятівниці.

Софія взяла його за руку і поволі повела за собою. Вони минули напівтемні, обшарпані коридори гуртожитка, вийшли з двору і попрямували в інший бік від центру, до будинку Софії. Ноги юнака плуталися, він човгав, як дідуган. Софія намагалася його притримувати, та кілька разів вони мало не впали.

– Що ж ти такий важкий, – крехтіла дівчина, підтримуючи довгов’язого юнака. – Зараз, зараз буде краще… Потерпи.

Софія мала рацію. Віддаляючись від центру, вона помічала зміни довкола. Небо ставало яснішим, люди – живішими. Знову вчувалися голоси, навіть – сміх.

– Чекай…

Спочатку Софія не зрозуміла, що то були слова Остапа, поки він не зупинився. Дівчина вражено глянула на нього.

– Ти говориш?

Юнак ледь похитувався, проте вже значно впевненіше стояв на ногах. Його шкіра набула звичного відтінку, а очі проясніли.

– Що ми тут робимо? Як я сюди потрапив?

Софія знову схопила його за руку. Цього разу Остав усвідомив це і отетеріло глянув на дівчину.

– Я все тобі поясню. Потім… Нам треба йти.

– Куди?

– До мене додому.

Одногрупник одразу повеселішав.

– Ого!

Софія закотила очі, але не відповіла. Взяла його за руку і потягнула за собою. Дівчина відчула тепло його долоні, живої людини, а не тієї порожньої оболонки, яку вона побачила у гуртожитку пів години тому.

– Ходімо. Вдома поговоримо.

***

3 червня, 1718 року

Пан із магістрату прислав записку. Просить помочі для хворої дружини. Не можу відмовити. Обіцяв добре заплатити.

Садиба Грабовецьких знаходилася у західній частині міста. Кам’яна двоповерхова будівля ховалася у буйній зелені вкінці вулиці. Ковані ворота зі скрипом відчинилися, коли Гелена ступила у двір. Погляд жінки одразу впав на різноманіття квітів, які росли вздовж брукованої стежки до входу в будинок. Гелена добре зналася на рослинах, проте деякі квіти були навіть їй незнайомі. Проте торговка одразу впізнала серед них свої улюблені – жасмин. Великі, доглянуті кущі з білим цвітом затьмарювали собою величаві троянди. Гелена легко торкнулася рукою ніжних пелюсток. Колись у її крихітному садку ріс один-єдиний невеликий кущ жасмину. Юра посадив його у рік їхнього весілля. Проте після смерті коханого він засох. Гелена спершу того не помітила, поки одного ранку, вийшовши з хати, її темні заплакані очі не спинилися на пожовтілому сухому стеблі.

– Пані Гелено?

Жінка здригнулася. На порозі стояла служниця і прискіпливо оглядала з ніг до голови худорляву торговку.

– Добридень! – коротко кивнула Гелена. – Мене просили прийти.

– Пан Грабовецький чекає вас!

Запах полірованого дерева та воску в’ївся в стіни та дорогі килими. Напівтемний передпокій дихав тишею та сонливістю. Покоївка провела Гелену крізь двері з важкими вишневими шторами до вітальні.

Пан Антоній Грабовецький стояв біля каміну. Він не одразу повернуся, продовжуючи стояти і гріти руки біля вогню.

– Ви швидко прийшли. Дорога розмокла після затяжних дощів. Мабуть, важко добиратися з передмістя.

Не дочекавшись відповіді, він врешті повернувся до жінки. Гелена стояла на порозі, трохи опустивши голову. Вона дивилася на судового представника з-під лоба. У її темних очах відблискувало полум’я. Світла шкіра разюче контрастувала з чорним волоссям та яскравими від природи вустами. Саме це привернуло увагу Грабовецького ще кілька років тому, коли він вперше побачив молоду торговку на площі Ринок.

– Можна глянути на вашу дружину? – рівним голосом запитала Гелена.

Грабовецький раптом заметушився. Він у два кроки підскочив до жінки, галантно вказавши рукою на двері.

– Після вас!

Гелена підіймалася сходами на другий поверх. Вона відчувала пронизуючий погляд пана Грабовецького на своїй спині і трохи нижче поясу. Її пишна спідниця та довга шаль не рятувала від хтивих думок чоловіка. Зазвичай жінка не реагувала на подібне, проте зараз її тривожило те, що в разі чого тут нікому було б допомогти або заступитися за неї.

У приватних покоях пані Грабовецької було душно. У повітрі витав запах ліків, солодкуватих настоянок та чогось гіркого, чи то полину, чи то згаслої молодості пані Ельжбети. Чоловік давно не навідувався до неї. Якби не раптова хвороба, їхні зустрічі залишилися б на рівні офіційних прийомів.

Погляд Гелени одразу впав на щільно закриті шторами вікна.

– Чому кімнату не провітрюють? – брови жінки зійшлися на тонкому переніссі.

– Так хіба ж можна? – спокійним тоном, схожим на мед, запитав Антоній.

– Треба! – різко кинула Гелена, підходячи до хворої. – Ви маринуєте хворобу в її тілі.

Ельжбета лежала горілиць. Її руде волосся, кольору вицвілого листя, розметалося по шовкових подушках. Обличчя було бліде, неспокійне. На чолі – краплі поту. «Як у пані Єви», – промайнуло в голові Гелени.

Жінка торкнулася чола хворої, потім знайшла на тонкому зап’ясті ледь відчутний пульс.

– Скільки часу її вже лихоманить?

– Тиждень, – неуважно відповів Грабовецький, не підходячи ближче.

Гелена зітхнула і рвучко відкинула товсту ковдру. Постіль була волога від поту. Сорочка прилипла до худорлявого тіла, від якого аж пашіло жаром.

– Ви мене чуєте? – Гелена схилилася над Ельжбетою, ловлячи кожен її подих.

Та щось пробурмотіла, не розплющуючи очей. Її губи були потріскані та сухі. Торговка кинула погляд на столик біля ліжка, шукаючи воду, і побачила невелику темну баночку.

– Мірабіліс ялапа, – прочитала жінка, взявши її в руку. – Це не можна давати! Воно ще більше ослабить вашу дружину.

– Вчора їй було краще, – врешті Грабовецький зробив крок уперед. – Пан доктор день перед тим пускав кров. У неї навіть лихоманка зникла.

Гелена дратівливо цмокнула язиком і випросталася. Її гнівний погляд вперся в самовпевненого чиновника.

– Ви її вбиваєте!

Антоній Грабовецький раптом схопив її за руку і притягнув до себе.

– Попрошу добирати слова, пані Звізченська! Надто гучні слова вилітають з ваших п’янких вуст.

– Ви закликали мене, аби я допомогла вашій дружині! – Гелена вирвала руку. – Ваш пан доктор вичавлює останні соки з її тіла!

Жінка кинулася до вікна і почала розсувати штори.

– Натомість їй потрібне сонце, свіже повітря! Скажіть служниці змінити постіль, перевдягнути пані Ельжбету в чистий одяг.

Гелена повернулася до ліжка хворої, не звертаючи уваги на здивованого Грабовецького. Той мить постояв, а тоді вийшов. Руки Гелени дрібно тремтіли. Вона не часто мала справу з можновладцями, уникаючи будь-яких контактів із ними. Жінка не була впевнена, що мала право говорити таким тоном із самим паном судовим повноважним, проте її завданням було допомогти. Інакше вона не вміла.

Через хвилину до спальні влетіла та сама служниця, яка зустріла Гелену на порозі. Щоки жінки були червоні, а очі – перелякані. Не мовивши й слова, вона кинулася виконувати наказ свого господаря.

Коли через пів години кімната була провітрена, постіль – перебрана, а пані Ельжбета лежала у сухому та чистому одязі, Грабовецький з’явився знову. Гелена якраз напувала хвору настоянкою, рецепт якої отримала ще від бабусі Зені.

– Як вона?

– Рано казати. Потрібен час, – тихо відповіла Гелена, не дивлячись на чоловіка.

Вона зняла з чола пацієнтки компрес і замочила у мисці з водою та оцтом. Потім витягнула з кишені спідниці скляну пляшечку з густою маззю і пальцем змастила губи пані Ельжбети. І тільки тоді випрямилася.

– Мусите пильнувати цілу ніч. Кожні дві години давати чай з липи. Невеликими ковтками, але вона повинна пити. Обтирати тіло, змащувати потріскану шкіру. Змінювати одяг та постіль. Ну, і завтра зранку знову провітрити покої пані.

Здавалося, Грабовецький її не чув. Він пильно дивився на Гелену, час від часу кивав, усміхався кутиком рота, проте його очі постійно міряли жінку зверху вниз. Тільки коли та захотіла піти, він здригнувся, ніби прокинувся зі сну, і загородив прохід.

– То може ви залишитеся і прослідкуєте самі? – його низький голос змусив тенькнути щось у животі Гелени.

– Прошу пана, але мені зранку до праці.

Чоловік продовжував стояти. Молода вдова нерішуче зробила крок уперед, проте зрозуміла, що Грабовецький не пропустить її.

– У вас ще якась справа до мене? – вона намагалася говорити стримано, проте її груди високо здіймалися, а дихання стало поверхневим.

– Так, – Антонію подобалася ця гра. – Пані Єва Рудницька подала на вас скаргу. Проте я можу зробити так, аби вона зникла…

– Я нічого не робила, – Гелена стиснула руки в кулаки. – У пані слабість. Може така, як у вашої дружини.

– Тоді, боюся, я нічим вам не зараджу, – глузливо відказав Грабовецький. – Ось ваша плата за сьогоднішню допомогу.

Він витягнув капшук із грошима і простягнув Гелені. Та мовчки взяла його і швидко вийшла геть.

Спускаючись сходами, відчула, як з очей бризнули сльози.