Спочатку:
На сторінку книги
Поклик невідомого
Минуло два місяці.
Перше людське поселення на Землі вже жило своїм життям. У теплицях достигали перші овочі, молоді дерева міцнішали з кожним днем, а діти бігали луками так, ніби ніколи не знали життя серед холодного металу космічних станцій.
Одного ранку в командному центрі поселення MIRA раптом заговорила:
— Капітане Еліасе, я отримала незвичайний сигнал.
Еліас одразу відірвався від карти.
— Звідки?
— Приблизно за триста кілометрів на схід.
На екрані засвітилася червона позначка.
— Це не природний сигнал, — продовжила MIRA. — Його джерело працює вже багато років.
До командного центру швидко зайшли Лада, Данило, Максим і Сара.
— Що сталося? — запитала Лада.
Еліас показав на карту.
— Схоже, ми не єдині, хто залишив слід на Землі.
Усі мовчки переглянулися.
Через кілька годин експедиційний всюдихід був готовий.
Еліас, Лада, Данило, Максим, Сара та два інженери вирушили в дорогу.
Дідусь Андрій провів їх до воріт поселення.
— Бережіть себе.
Еліас міцно обійняв його.
— Обіцяю.
Колеса всюдихода повільно покотилися лісовою дорогою.
Навколо розкинулися густі ліси, чисті озера та квітучі луки.
Лада дивилася у вікно із захопленням.
— Важко повірити, що колись усе це було майже мертвим.
— Природа сильніша, ніж ми думали, — тихо відповів Данило.
До вечора вони дісталися старого міста.
Його будинки були вкриті плющем.
Дерева проросли крізь дороги.
На площі стояв великий пам'ятник, майже прихований серед зелені.
Максим прошепотів:
— Тут ніби час зупинився...
MIRA повідомила:
— Джерело сигналу зовсім поруч.
Команда рушила до старої наукової лабораторії.
Її двері були зачинені, але аварійне живлення все ще працювало.
Еліас обережно натиснув кнопку відкриття.
Двері повільно відчинилися.
Усередині було темно.
Раптом запалилося аварійне освітлення.
І тихий жіночий голос промовив:
— Вітаю, люди...
Усі завмерли.
— Якщо ви це чуєте... значить, людство повернулося додому.
Еліас повільно зробив крок уперед.
— Хто ви?
Таємничий голос відповів:
— Я чекала вас дуже довго...
Жіночий голос лунав спокійно й тепло, ніби його власниця зверталася до давніх друзів.
— Мене звати «ЕВА». Я — останній автономний штучний інтелект цього дослідницького комплексу.
У залі запанувала тиша.
MIRA зробила крок уперед.
— Вітаю, ЕВО.
— Вітаю, MIRA. Я чекала на когось із вас майже дев'яносто років.
Еліас здивовано подивився на голограму.
— Ти знала, що ми повернемося?
— Так. Люди, які створили мене, вірили, що одного дня Земля знову стане домом.
Стіни лабораторії освітилися м'яким світлом.
На великих екранах з'явилися записи старих експедицій.
Люди висаджували дерева.
Досліджували воду.
Створювали сховища насіння.
Будували автоматичні станції, які десятиліттями доглядали за природою.
Лада не стримала сліз.
— Вони не здалися...
— Ніколи, — відповіла ЕВА.
Потім у центрі залу відкрилася невелика капсула.
Усередині лежала металева скринька.
Еліас обережно відкрив її.
Там був старий прапор Землі, пожовкла фотографія першої команди науковців і лист.
На конверті було написано:
«Тим, хто повернеться додому».
Еліас повільно розгорнув аркуш.
«Якщо ви читаєте цього листа, значить, людство вистояло. Не повторюйте наших помилок. Бережіть Землю не тому, що вона потрібна вам, а тому, що ви потрібні їй.»
У кімнаті запанувала тиша.
Данило тихо сказав:
— Ми обіцяємо...
Еліас акуратно склав лист і поклав його назад до скриньки.
— Він стане частиною нашого музею. Його повинні прочитати всі майбутні покоління.
MIRA повідомила:
— Лабораторія містить величезний архів знань. Він допоможе швидше відновити міста, ліси та ферми.
Еліас усміхнувся.
— Отже, ми знайшли не лише минуле.
Він подивився на свою команду.
— Ми знайшли дороговказ у майбутнє.
Коли вони вийшли з лабораторії, сонце вже хилилося до заходу.
Його промені освітлювали зелене місто, яке природа майже повністю повернула собі.
Еліас ще раз озирнувся.
— Це тільки початок.
Попереду на них чекали нові відкриття, і кожен новий крок робив людство ближчим до справжнього відродження.
