Спочатку:
На сторінку книги
У нашої спільноти був обідній зал, де всі збиралися ввечері, щоб поспілкуватися та скоротити час. Снідати й обідати більшість воліли у себе в будиночках або на роботі, а от вечеряли здебільшого разом.
Звісно, всі об'єднувалися в групи за інтересами й розсаджувалися за різні столи. Але ми з Шааті недовго були вдвох, майже одразу до нашого столика стала підсідати Таїша, а трохи пізніше й Аделія.
Таїша дуже просила не розпитувати її про Древні Землі при сторонніх, тільки під час наших занять. Тому за вечерею ми спілкувалися на більш загальні теми. Ми з Шааті багато цікавилися нюансами життя на острові, а Таїша з Аделією охоче про все нам розповідали.
Також одного вечора на моє прохання ельфійка розповіла нам про те, як з'явилося це місто.
Виявляється, Ейфлорію заснувало одне зі світлоельфійських племен. Так, світлі ельфи, на відміну від інших рас цього світу, воліють жити відносно невеликими групами. Зараз у них є своя країна, названа на честь цього давнього міста - Ейфлорія Телас, що означає Нова Ейфлорія. Вона повністю складається з густого лісу, в якому ніхто, крім ельфів, не зможе орієнтуватися.
В тому лісі, на відстані один від одного, розташовані невеликі поселення, сконструйовані на зразок цього самого міста. Навіть їхня столиця в цьому плані нічим не відрізняється - таке саме ельфійське містечко, як і всі інші.
Так ось, коли тільки світлі ельфи потрапили в цей світ, вони оселилися на південному півострові, по сусідству з країною нуріане. Жили добре і процвітали, чому сприяли теплий клімат і родюча земля. А потім сталася трагедія.
Якщо Трагос був знищений піщаною бурею магічного походження, то ельфам напаскудила сама природа. Трапився сильний землетрус, через який більша частина півострова й частина земель нуріане пішли під воду. Залишився тільки цей острів і місто на ньому.
Нуріане тоді дуже допомогли світлим ельфам - прийняли у себе біженців, що тікали від розлюченої стихії, давали їм дах над головою, годували та одягали. І все ж ділитися територією відмовилися. Тому ті, кому вдалося вижити, вирушили в єдине місце, яке залишалося не заселеним - ліс Віснор, що межує із західною частиною Деорії. Відтоді там і живуть.
Місто Ейфлорія довгий час пустувало, поки Енерія не організувала тут жіночу спільноту.
- А чому взагалі вона вирішила це зробити? - я задумливо окинула поглядом усіх, хто перебував у обідній залі. - І як ви всі тут опинилися?
Аделія відпила ароматного елю, роздумуючи над відповіддю, а потім повільно стала пояснювати.
- Ти повинна розуміти, що всі, хто тут живе, так чи інакше постраждали, чи від когось тікали. Наприклад, хтось тікав від чоловіка-тирана, - вона кинула короткий погляд на гномку, що сиділа за сусіднім столиком. - Хтось від жорстокого батька чи вітчима. А хтось від ненависного нареченого, - ельфійка злегка усміхнулася, дивлячись на мене. - Усі наші історії різні, але водночас дуже схожі. І королева Енерія не стала винятком. На щастя, у неї вистачило мужності та сил створити притулок для всіх нас. Так, жити тут складно, потрібно виконувати багато роботи, але ми вільні та в безпеці. Ми всі тут як сестри, готові захищати одна одну навіть ціною свого життя.
На цьому наша розмова на цю тему закінчилася. Звісно, мені було цікаво, як тут опинилися інші дівчата, але я не наполягала. Врешті-решт це особисте. Я б теж нікому не хотіла розповідати свою історію, якби про неї й так не було відомо завдяки скандальній Наріанн.
До речі, щодо неї. Подружитися нам так і не вдалося. Все трималося на крихкому перемир'ї, яке королева Енерія змусила нас укласти після чергового скандалу.
Спочатку Наріанн прийшла до мене в перший же день і з порога заявила:
- Ти повинна піти звідси!
- Кому повинна? - я тільки запитливо підняла брови, не виказуючи й краплі роздратування в голосі.
Принцеса не знайшлася що відповісти на запитання, але все ж таки продовжила гнути свою лінію:
- Тобі нічого тут робити! Ти повинна повернутися до свого нареченого.
- І це говорить мені та, хто втекла від нього навіть не познайомившись, - я схрестила руки на грудях, спершись об одвірок.
- Саме тому я створила тебе.
- Ти мене не створювала, - вкотре поправила я. - Викликала, витягнула з мого світу, але не створила!
- Мені байдуже, як це називається, - Наріанн знизала плечима. - Ти вже заручилася з принцом. Тобі тепер і жити моїм життям.
- То, може, ти сама поживеш своїм життям? - моє терпіння стало підходити кінця. - А мені моє повернеш?
- І не сподівайся! - вона фиркнула й невдоволено скривилася. - Нагадую, ти дала присягу моєму батькові. І забирати її ніхто не буде. Тож тепер офіційно ТИ принцеса Наріанн.
Я інстинктивно потерла місце під мізинцем, де залишився шрам у вигляді сонця, як нагадування про дану клятву.
- І ти вважаєш це справедливим? Сама втекла, а мене змушуєш віддуватися!
- Мені байдуже на тебе, - принцеса окинула мене презирливим поглядом. - Але не байдуже на королівство, свою сім'ю і цей острів. Якщо ти залишишся тут, то наражатимеш на небезпеку всіх.
- Ти й так вже багато вирішила в моєму житті. Але не тобі вирішувати, залишатися мені тут чи ні, - на цих словах я грюкнула дверима перед її обличчям, завершуючи неприємну розмову.
Відтоді ми трималися на відстані одна від одної. На спільних вечерях Наріанн часто сиділа за одним столом з Ірел і вони щось запекло обговорювали, кидаючи при цьому невдоволені погляди в мій бік.
Сама Наріанн виявилась доволі сильним магом, тому допомагала у всіх сферах по трохи. На кухні - дрова висушити, щоб піч розпалити можна було. В саду - прикрити рослини від непогоди у випадку необхідності. І головне - регулярно підтримувати необхідну температуру на складі, де зберігались їстівні продукти.
Часто вона приходила на загальну кухню за обідом або сніданком у мою зміну і щоразу не забувала кинути якусь колючу фразу типу “тут тобі й місце, посудомийка”, або “ти явно знайшла своє покликання, кухарка з тебе відмінна”. Загалом, ці шпильки не блищали різноманітністю та фантазією. Кілька разів огризнувшись і отримавши у відповідь тріумфальну усмішку, надалі я вирішила ігнорувати такі випади та будь-яку її присутність, удаючи, що взагалі її не помічаю. Така тактика спрацювала явно краще за образи у відповідь. Як тільки Наріанн бачила, що я її ігнорую, то починала дутися, червоніти та злобно пихкати, ніби п'яний їжак.
І все ж кожну нашу зустріч вона не забувала відпустити в мій бік якусь гидоту. Періодично я теж кидала в її сторону єхидні насмішкуваті коментарі, на що вона починала пихтіти ще більше. Оточення в наші перепалки не втручалося, і здається навіть отримувало від них задоволення.
Навіть я в якийсь момент втягнулася та звикла до наших взаємних підколів настільки, що вони вже здавалися звичною рутиною.
