Раді Вас бачити!

Вона розуміє, що їй більше не потрібна зброя. Вона - сама і є зброя. То ж гвинтівка, яку вона носила весь час з собою, відправляється у найближчий смітник. Не гаючи часу, Лаванда знаходить найперший ліпший магазин техніки в Цитаделі. Переступаючи поріг, вона відчуває, як усередині прокидається дивний азарт. Той короткий контакт із терміналом Синдикату залишив по собі чітке усвідомлення: програмний код для неї — не набір символів, а жива, пульсуюча мова, яку вона знає краще за рідну. У світі, де кожен ковток повітря регулюється алгоритмом, цей навик ставав її головною зброєю.

Вона швидко вибирає компактний ноутбук і смартфон — тонкі скляні пластини, що приховують у собі неймовірну обчислювальну силу. Додає до цього міцну сумку-слінг. Рутинна процедура оплати проходить механічно. Вийшовши на вулицю, вона помічає косметичну крамницю і заходить туди. Лаванда виходить з набором недорогої косметики — їй не потрібна розкіш, лише можливість знову відчути себе пристойною, просто для самої себе. А раптом... щось... ЩО? Вона відганяє цю думку. Неважливо.

За кілька хвилин вона вже в найближчому авто-готелі. Звичний кидок кредитного чипу в термінал, і в металеву тарілку з клацанням падає ключ-карта з номером 12.

Опинившись у номері, вона першим ділом засмикує важкі штори, відсікаючи неонове безумство міста. Плащ-пальто летить на вішак. Лаванда сідає за стіл, відкриває ноутбук і занурюється в роботу. Система вже налаштована, екран світиться холодним блакитним світлом.

Вона починає вчитися. Це не просто читання — це поглинання. Мови програмування, найскладніші алгоритми шифрування, моделі соціальної поведінки, фінансова аналітика, бізнес-стратегії. Її мозок працює як досконала, безжальна машина, розкладаючи гігантські пласти знань по чітких ментальних теках. Завдяки фотографічній пам’яті вона ковтає підручники з вищої математики, квантової фізики, молекулярної біології та хімії. Світ навколо неї починає набувати структурної чіткості, стаючи зрозумілим до останнього атома.

Дванадцять годин поспіль вона не відривається від синього екрана. Над Цитаделлю давно запанувала ніч, а її очі пересохли від напруги, але пальці вже з навичкою професійного хакера літають по клавіатурі. Вона розділяє викрадені в Синдикату мільйони кредитів по десятках підставних рахунків — диверсифікація, як і писали в книжках. Капітал повинен бути розпорошений, щоб не залишити сліду.

Раптом вона зупиняється. Ритмічне клацання стихає, залишаючи в кімнаті дзвінку, майже фізичну тишу. Ззовні лише приглушено вібрує бас мегаполісу.

— Це занадто повільно, — визнає вона вголос.

Їй набридло клацати кнопками. Вона пам'ятає те відчуття в ротонді: коли сила волі ставала інтерфейсом. Зараз, озброєна знаннями, вона майже фізично відчуває, як повітря довкола неї пронизане потоками даних.

Екран ноутбука раптом мерехтить. Курсор хаотично метається по текстовому редактору і повністю зависає. Тишу кімнати пронизує різкий, незнайомий звук сповіщення.

Лаванда примружилася, нахиляючись до монітора. Вона намагається зрозуміти природу цього глюка, і в цей момент її сприйняття загострюється настільки, що вона відчуває рух електронів по мідних доріжках мікросхем. Що, як все справді залежить лише від її волі? Що, як вона може проникнути в систему так само легко, як дістала ту кляту футболку крізь вітрину?

Вона переводить курсор на сповіщення і клацає.

Екран спалахує і миттєво відновлюється. Але повідомлення прийшло не на ноутбук. Подав голос її новий смартфон — пристрій без контактів, без імені, куплений за готівку. На чорному фоні екрана біліє один рядок тексту:

«Полювання не на тебе. Воно на силу, яку ти вивільнила. Вони можуть скуштувати порожнечу, яку ти залишила після себе».

— Не маю нічого проти, — прохолодно кинула Лаванда в порожнечу кімнати, кладучи телефон на стіл.

Часу на довгі роздуми не було, але цікавість перемогла. Ебоніт казав: її воля — це ключ. Вона знову бере смартфон у руку, заплющує очі та зосереджується на відчутті електроніки. Вона знає кожен транзистор всередині, кожен напівпровідник. Вона намагається злитися з цим потоком.

Раптом вона відчуває це — слабке тепло екрана стає частиною її долоні. Вона «бачить» внутрішню схему телефону, електронні імпульси, логічні ворота мікросхем так, ніби це продовження її власної нервової системи. Це відчуття один в один нагадує той злам у командному центрі Синдикату.

— Видалити повідомлення, — наказує вона подумки.

Лаванда відчуває, як імпульс електрики вилітає в мережу, досягає віддалених серверів, і її воля матеріалізується в цифровій дії. Коли вона відкриває очі, екран порожній. Повідомлення зникло без сліду.

Вона тихо ахає. Це працює.

Обережно, наче торкаючись оголеного нерва, вона кладе руку на клавіатуру ноутбука, встановлюючи ментально-кібернетичний зв’язок. Тут архітектура складніша, масивніша, але принципи ті самі. За лічені секунди її свідомість вибухає: вона бачить усю гігантську мережу Цитаделі. Комп'ютери, тисячі серверів, термінали, нескінченні потоки даних, що пронизують простір. Усе це — в її владі.

Дух захоплює від масштабу, але в голові раптом спливає спогад про Лорда Ебоніта: «Прибуток і Порядок». Втручання в саму структуру Цитаделі не залишиться непоміченим. Знищити фракцію — це одне, а замахнутися на володіння самого Лорда — зовсім інше. Щось підказувало Лаванді, що його сила наразі для неї недосяжна і незбагненна, а кара за таку зухвалість буде миттєвою.

Вона різко відриває руку від ноутбука. Екран знову невинно показує робочий стіл. Лаванда відкидається на спинку стільця, важко дихаючи.

Вона усвідомила страшну і прекрасну істину: їй більше не потрібні суперкомп'ютери. Вона сама — суперкомп'ютер. Їй потрібна лише будь-яка точка доступу: смартфон, термінал, можливо, навіть оголений дріт у розетці. Голова трохи паморочиться від усвідомлення власної могутності.

Розумова напруга залишає на язиці чіткий металевий присмак — побічний ефект перенесення психіки в кремнієвий світ. У номері знову западає важка тиша, яку розбиває лише далеке гудіння вентиляції. Смартфон на столі тепер виглядає як звичайна іграшка, хоча вона знає, який божественний потенціал у ньому приховано.

— Це... ого... — стримано видихає вона. Її кришталевий голос ледь помітно тремтить.

Якщо вона здатна на таке, то гроші — це лише папір для підтримки образу. Але зараз вона відчуває дещо реальніше за цифрові коди. Голод. Гостро, по-справжньому, до бурчання в животі. Це чудовий момент, щоб відволіктися на щось приємне.

Вона різко встає, забирає телефон і, накинувши темно-фіолетове пальто-плащ, покидає задушливий номер авто-готелю. 

Лаванда прямує до найближчого закладу швидкого харчування — їй потрібно просто спокійно поїсти, приземлити розпечений мозок після дванадцяти годин цифрового пекла. Вона заходить в освітлене, стерильно-футуристичне приміщення. У таку пізню годину відвідувачів небагато: похмурий чоловік, схожий на байкера, пара непримітних одинаків, розкиданих по залу, та невелике угруповання в шкіряних капюшонах, що згуртувалося за одним із дальніх столиків. У просторі висить низький, монотонний гул нечисленних розмов та вентиляції.

Вона підходить до каси, втупившись у яскраве меню на стіні. Касир — блідий молодий чоловік із тьмяними кібернетичними імплантатами на скронях — навіть не піднімає очей від термінала. Його рухи роботизовані, підживлені бездумною втомою нічної зміни. Позаду Лаванди, в дальньому кутку, банда в капюшонах раптово замовкає. Вона відчуває їхній колективний погляд — хижий, оцінюючий, що липне до її спини.

— Наступний, — бурмоче хлопець рівним, хрипким голосом.

— Два великих бургери і... Колу. Будь ласка, — стримано промовляє вона. Її кришталевий голос звучить чужорідно в цьому дешевому місці.

Вона дістає з кишені кілька кредитних чипів, кладе їх на стійку і знову ховає руки в кишені пальта, задумливо розглядаючи картинки з їжею на стіні. Касир мляво проводить фішками через зчитувач; тонкий звуковий сигнал транзакції самотньо розчиняється в повітрі. Краєм ока Лаванда помічає, як «капюшони» обмінюються швидкими кивками. Їхні тіла напружуються, наче пружини перед стрибком. Але її це не хвилює. Тільки її замовлення.

— Буде готово за п’ять хвилин. Сідайте, — кидає касир.

Він підсовує їй пластиковий номерок із цифрою «6» і йде до віконця кухні. Лаванда забирає табличку, прямує до столика під стіною і важко падає на широку лавку. Вона відкидає голову на високий підголівник і стримано видихає, дивлячись у стелю.

У голові все ще крутяться масиви вивчених знань, змішуючись із новим відчуттям всемогутності. І маршрут. Її мета — правда про себе. Але шлях занадто довгий: Обсидіанові Ворота, Хвіст Змії, Скупчення Привида і аж потім Сектор 087. Їй потрібен корабель. Серйозний транспорт, здатний витримати таку подорож. Вона міркує про це, власницьки розкинувшись на лавці, коли важка атмосфера в залі раптом згущується.

Група в шкіряних капюшонах синхронно встає. Вони не йдуть до виходу. Вони починають повільно, скоординовано оточувати її стіл. Один із них, широкоплечий здоровань із потворним шрамом на шиї, по-господарськи кладе руку в рукавичці на край її столу. Його масивна постать затьмарює світло ламп.

— Ти сидиш на зарезервованому місці, люба, — каже він погрозливим басом.

— А по-моєму, ти щось переплутав, хлопчику, — Лаванда навіть не опускає погляду зі стелі. Її голос звучить прохолодно і владно. — Я не бачила тут таблички «зайнято». Тож... відвали краще, по-хорошому.

Вона нарешті переводить на нього погляд — млявий, сповнений нудьги, ніби дивиться на настирливу муху.

— Або відвалиш по-поганому. Твій вибір. Вибирай розумно, якщо... у тебе є розум, — додала вона, впевнено закидаючи ногу на ногу і простягаючи руку вздовж спинки лавки.

Щелепа чоловіка стискається так, що чути скрегіт зубів. На пошрамованій шиї люто пульсує вена. Він трохи відступає, але його посіпаки замикають коло, а їхні руки ковзають під плащі до прихованої зброї. Байкер у кутку припиняє жувати, спостерігаючи за сценою з похмурим очікуванням.

— Великі слова для того, хто жере фастфуд у зачуханому районі, — сичить ватажок.

— Великі слова для того, хто привів цілу зграю, щоб напасти на беззбройну жінку, — Лаванда посміхається своєю фірмовою загадковою посмішкою. — Боги, ну й сміливці. Ганьба і сором. Ви завжди так самостверджуєтесь у забігайлівках?

Вона нахиляється трохи вперед, примружившись:

— Чи, може, ти чекаєш, що я зараз розплачуся, впаду на коліна і почну поклонятися твоєму члену, м? Біжи геть, малюче, поки ніжки цілі. А то раптом хтось їх відірве... чи поламає. Чи вам показати, де вихід? Я можу й прискорення дати — тільки попроси.

Обличчя чоловіка стає багровим. Кісточки пальців біліють, впиваючись у стільницю. У закусочній западає гробова тиша, яку порушує лише гул холодильників. Потім він із гарчанням кидається вперед, хапаючи її за горло.

— Я зірву цю самовдоволену посмішку з твого рила!

Лаванда реагує миттєво. Вона перехоплює його руку біля своєї шиї та з болісним хрускотом викручує її в неприродний кут. Іншою рукою вона з різким гавкаючим звуком б’є його кулаком прямо в зуби. Кілька вибитих різців із брязканням розлітаються по сусідніх столах. Вона штовхає його, викидаючи на підлогу, і блискавично вилітає слідом.

Поки він дезорієнтований, вона хапає його за барки, перевертає на живіт і втискає обличчям у брудний лінолеум.

— А-ну мордяку в землю! — гаркнула вона.

Вона безжально притискає його лопатку важким черевиком, а вільну руку викручує вгору, фіксуючи на самій межі перелому.

— Ну і хто тепер у нас посміхається, лайнюк?! — її голос зривається на кришталевий надлам. Вона натягує його руку до критичного скрипу, повністю ігноруючи інших членів банди.

Чоловік видає здавлений, вологий хрип. Його очі вирячилися від первісного жаху. Кров із розбитого рота яскравими багряними плямами забризкує підлогу. Його дружки завмирають. Вони розгублені — інстинктивна лють бореться з усвідомленням того, що вони щойно напали на демона в людській подобі.

— Стій! Зупинись! — волає один із них.

— Оо, навіть не подумаю! — Лаванда розлючено зиркає на них. — На коліна! Бігом!

Вона бореться з гнівом, який затоплює її зсередини. Їй хочеться просто розірвати їх на шматки, розкидати нутрощі по цій стерильній залі. Вона тримає ватажка нищівною хваткою, відчуваючи, як під її пальцями натягуються зв’язки.

Чоловіки хитаються назад. Їхні руки безпорадно виснуть біля поясів, паралізовані тією люттю, що випромінює Лаванда. Двоє з них із жалюгідним гуркотом падають на коліна. Ватажок під нею починає скиглити — тонкий, ридаючий звук, що розрізає напружену тишу.

— Будь ласка... ми не знали...

— Замовкніть!! — вона ще сильніше викручує руку під собою. — Я хочу... щоб ви просили пробачення! Благали про милосердя! Або я розмалюю ці стіни вашими кишками і лайном!

Вона хижо, низько зареготала — цей сміх був на самій межі істерики. З її очей скотилися дві важкі сльози, розмазуючи лавандові тіні. Вона на межі зриву, але вона не відступить. Ці покидьки мають усвідомити все.

— Ну! — гаркнула вона востаннє.

Чоловіки низько схиляють голови в принизливій покорі. Вони тремтять, їхні голоси ламаються, перетворюючись на хор відчайдушних вибачень. Лідер на підлозі просто стогне, втиснувшись лобом у криваву плитку.

— Вибачте!

— Голосніше! Я не чую вашого скиглення! Де ваша щирість?! Де ваше розкаяння?! Я бачу лише страх за свою нікчемні шкури! — вона відчуває, як тіло під її ногою натягується до краю.

Бандити кричать свої вибачення в єдиному волаючому пориві. Ватажок починає гіпервентилювати, задихаючись власною кров’ю, і реве крізь сльози:

— ВИБАЧТЕ! БУДЬ ЛАСКА, БОГИ, МИЛОСТІ! МИ БУЛИ ДУРНЯМИ! ПОЩАДІТЬ НАС!

Попри сльози, в очах Лаванди спалахує похмурий тріумф. Вона почула те, що хотіла. Тремтячи від гніву, вона відпускає його руку, хапає за комір і з силою штовхає в бік його групи.

— А тепер забирайтесь! Забирайтесь геть з моїх очей! — верескнула вона, вже не стримуючи ридання.

Переможена банда підхоплює свого скривавленого лідера, наче побитих собак, і хаотично кидається до виходу, спотикаючись об стільці. Коли дзвіночок на дверях затихає, у закусочній встановлюється оглушлива, порожня тиша.

Лаванда дозволяє собі зламатися. Сильна жінка зникає, залишаючи лише змучену дівчину. Сльози течуть градом, схлипування переходять у приглушене виття. Це тепер завжди так буде? Вона ненавидить це місце. Вона ненавидить себе в цьому місці. Раптом вона піднімає розлючений, мокрий від сліз погляд угору і верещить на весь зал:

— Де, бляха, мої кляті бургери?!

Вона різко розвертається і прямує до каси. Молодий касир дивиться на неї з чистою, незайманою панікою в очах. Він тремтить так сильно, що металева лопатка в його руці деренчить об стійку. Весь кухонний персонал завмер, виглядаючи з віконця, як на страту.

— Замовлення номер шість... ось, пані, — заїкається хлопець, підсовуючи тацю тремтячими пальцями. Він боїться дивитися на кров на її рукаві та божевільний вогонь у зіницях.

Лаванда дивиться на два бургери та колу як на святий Грааль. Вона знову розплакується — тепер уже від радості. Вони пахнуть раєм. Вона вдячно дивиться на піднос, а потім на офіціанта з несподівано щирою посмішкою.

— Дякую, — тихо каже вона крізь схлип.

Вона ловить себе на думці, що цей наляканий хлопець дуже навіть привабливий. У цей момент вона, здається, відчуває до нього майже любов — за ці бургери, за те, що він просто тут. Вона бере піднос, готуючись іти до столика, але різко зупиняється.

Вона кидає тацю назад на прилавок, нахиляється вперед і хапає касира за воріт сорочки. Із заплаканим, емоційним виразом обличчя вона підтягує його до себе і цілує в губи — п’янко, відчайдушно, на кілька довгих секунд. Ошелешений юнак навіть не ворушиться.

Лаванда відпускає його, дарує останню щиру вдячну посмішку, витирає сльози тильною стороною долоні та нарешті забирає свою їжу. Вона сідає за стіл і починає заїдати стрес. Бургери здаються смачнішими за все, що вона куштувала, а кола — справжньою амброзією.

Касир заціпенів. Він повільно піднімає руку до губ, дивлячись на неї застиглими очима. Він схожий на оленя в світлі фар — груди часто здіймаються, а погляд кожну секунду метається між її столиком і чорним ходом.

Але в голові Лаванди, поки вона методично жує, починають прокидатися інші думки. Тваринні, темні, голодні. І це вже не про їжу. Погляд касира, його страх і її власний адреналін малюють у її свідомості нові картини. Їй потрібна розрядка. Нормальна, людська розрядка після всього цього лайна. Вона продовжує їсти, але її погляд, тепер зосереджений і аналітичний, час від часу ковзає по фігурі хлопця за прилавком.