Раді Вас бачити!

​Минув рік.

— Коханий, потрібно подзвонити в «Адамант» та замовити столик на суботу. Краще святкуватимемо день народження в нічному клубі, ніж у ресторані, — сказала я, коли вийшла з ванної.

​Діма лежав на ліжку, закинувши ногу на ногу, і дивився телевізор. Його обличчя миттєво змінилося. Зчепилися зуби, напружилися вилиці, а пальці міцно, до білих кісточок, стиснули пульт. В очах спалахнули ледь помітні нотки гніву.

​— Я думав, що ми відсвяткуємо тільки вдвох, — рішуче сказав він.

​Усередині мене все стислося від знайомого, липкого відчуття втоми. Цей його тон, цей різкий перехід до напруженого контролю — я бачила це щодня протягом тривалого часу. Повітря в кімнаті миттєво поважчало, перетворюючись на невидимі лещата.

​— Як удвох? — я насупила брови. — Що я скажу колегам по роботі?

​— Що в тебе романтичний вечір із коханим, — сухо відповів Діма.

​— Я що, маленька дитина? — обурилася я. — Відсвяткуємо разом, а ніч проведемо вдвох. Як ти й планував.

​— По-моєму, я уже сказав тобі свої плани, — Діма не відводив очей від телевізора, і його зухвалий тон переходив усі межі дозволеного.

​— Не хочу обговорювати це. Тема закрита.

​Я опустила голову та почала витирати волосся. Гнів… Безсилля. Ось що я відчувала. Останнім часом наші стосунки перетворилися на суцільне жахіття. Скандали й крики супроводжували нас щодня, виникаючи на рівному місці. І всьому виною була його патологічна недовіра, яка пустила коріння без жодних причин.

​— Віктор теж там буде? Так? — із насмішкою запитав він, перевівши погляд у мій бік, наче випльовуючи це ім'я з огидою.

​Я підняла голову й подивилася на нього вороже.

​— Мене дістали твої безпідставні ревнощі! Я тобі сто разів пояснювала, що між мною і Віктором нічого немає. Він просто кілька разів провів мене додому як друг. Не більше. Це заборонено? — мій голос підвищився на тон.

​— А мені подзвонити? — продовжував він.

​Я закотила очі й видихнула залишок повітря з легень.

​— Навіщо дзвонити, якщо ми живемо з ним в одному будинку?

​Повернувшись до дзеркала, я стала розчісувати волосся. Почувши скрип ліжка та кроки, трішки напружилася. Його руки ніжно лягли на мою талію, і на шиї я відчула теплий подих.

​— Я боюся, що ти покинеш мене, — прошепотів Діма. — Хочу, щоб ти була тільки моєю.

​Він знав моє слабке місце. Всі наші сварки закінчувалися однаково. Моє тіло піддавалося його ласкам, і реальність засинала, як під дією снодійного. Натомість прокидався гріховний світ, де я була здатна пробачити йому все, лиш би тільки він втамував цей дикий сексуальний голод. Але цього разу я не збиралася здаватися під його натиском. Мені набридли ці вічні гойдалки.

​Я повернулася до нього, і його губи опинилися в міліметрі від моїх. З усіх сил я пригнічувала бажання накинутися на нього й поринути з головою у вир насолоди. Долоні покрилися потом, дихання почастішало. Він провів язиком по своїй нижній губі, а фаланги його пальців повільно пробіглися вздовж моєї шиї. Схиливши голову набік, я заплющила очі. У голові запаморочилося, але я ледь знайшла в собі сили й відступила на крок.

​Він єхидно посміхнувся, чудово розуміючи, як важко мені встояти перед його магнетизмом.

​— Я і так твоя. Ти вже мав це зрозуміти замість того, щоб шукати якісь вигадані проблеми. Розберися в собі, а не звинувачуй мене у всіх гріхах.

​Я взяла телефон і пішла на кухню, тому що більше не була спроможна витримувати цього шаленого потягу. Тіло зраджувало в такі моменти, і я злилася на саму себе. Так не мало бути.

​Підійшовши до вікна, я вдивлялася в нічне небо. Спогади про Сашу знову підкралися в мою свідомість. Останнім часом я згадувала його все частіше. З ним усе було інакше — легко й невимушено. Я почувалася живою, вільною. Не було цього бруду, вічних підозр та ревнощів, якими мене тепер душив Діма. Між нами з Сашею було світле, чисте кохання, ми готові були світ перевернути заради одне одного. А потім чомусь усе обірвалося.

​Вже певний час мене мучили сумніви щодо його вчинку. Коли тепер, через роки, зіставляєш ряд подій, усе виглядає безглуздо. Клястися в коханні, запропонувати одружитися, а потім просто втекти? Знаючи його характер, я відчувала: тут щось не так. З одного боку, можна було б поїхати в Полтаву, знайти той закритий клуб і спробувати все з'ясувати... Але чи варте воно того? Чи правильні мої здогадки, чи це просто спроба заспокоїти власну душу й виправдати його? Можливо, насправді Саша просто побоявся сказати мені правду в очі й боягузливо відступив.

​Від думок мене відірвав Діма, який тихо зайшов на кухню.

​— Кохана, вибач. Просто…

​Злість знову набрала обертів. Голосно зітхнувши, я повернулася до нього. В його погляді й справді читалися каяття та відчай. Чому перед тим, як сказати чергову гидоту, він ніколи не думає? Невже не розуміє, що ці слова щоразу завдають мені нового болю?

​— Мені набридли твої коники та вічні вибачення, — відповіла я, дивлячись йому прямо в очі. — Щоразу одна й та ж програма. Ти або змінишся, або ми розійдемося. Я більше не можу жити в цій напруженій атмосфері.

​— Я кохаю тебе, тому й поводжуся так!

​Мене аж перевернуло зсередини від його слів. Захотілося відірвати йому язик.

​— Ти себе чуєш? Це не кохання, а божевілля якесь! У тебе з головою не все в порядку. Піди до психолога, нехай прибере все сміття з твого мозку.

​— Звичайно, з Сашою все було ідеально, — знову ця дивна посмішка, і в його голосі прокинувся той самий страх, замаскований під отруту. — Йому ти не дорікала й не висловлювала невдоволення. Бо знала, що він не терпів би це, а просто покинув. Хоча він так і зробив.

​Як він посмів таке сказати? Мене наче з розмаху вдарили кулаком у груди. Дихати стало важко, на очі навернулися сльози. Ледь тримаючи себе в руках, я зціпила зуби й вліпила йому дзвінкий ляпас. Його щока вмить почервоніла, а мої пальці заніміли, по шкірі пробіглися мурашки.

​— Не смій згадувати Сашу та порівнювати його із собою! Зрозумів?

​— А то що? — він підняв голову догори й округлив очі, затято дивлячись на мене.

​— Що з тобою сталося?! — закричала я, відчуваючи, як зривається голос. — Я була такою щасливою поруч із тобою, мріяла про спільне майбутнє, будувала плани... А ти в один момент все зіпсував! Перекреслив своїми ревнощами все, що тільки можливо. Я завжди була вірна тобі, навіть думки не мала фліртувати з кимось іншим! Тому що...

​Я раптово замовкла. Недоречно було говорити про кохання до нього зараз, коли я сама заплуталася у власних почуттях. Махнувши рукою, я розвернулася й швидким кроком пішла в коридор.

​— Йдеш до свого залицяльника?! — крикнув мені в спину Діма.

​Я лише озирнулася на нього, мовчки відчинила вхідні двері й побігла сходами вниз.

​Вийшовши з під’їзду, я практично впала на лавку. Обійняла коліна руками, зарилася в них обличчям і нарешті дала волю сльозам. Мене рвало на шматки зсередини. Боліло так, наче з мене живцем здирали шкіру. Що з ним сталося? Де подівся той Діма, який огортав мене турботою, який збирав мою пошматовану душу по шматочках після зникнення Саші? Ревнощі, параноїдальна недовіра, безглузді підозри... Тепер він руйнував мене з іще більшою жорстокістю.

​Думки про те, що нам потрібно розійтися, раніше здавалися мені нічним жахом, але зараз вони пульсували в голові важким, безжальним вироком. І цей вибір випалював мене дотла. Мені було страшно і боляче рубати цей вузол. Я почувалася брудною лялькою в його руках, але водночас усвідомлювала, що сама добровільно віддала йому ниточки керування.

​Рік тому, тікаючи від нестерпного болю минулого, я знайшла в Дімі свій притулок. Його шалений фізичний потяг, його палка, всепоглинаюча присутність стали моєю анестезією. Я так відчайдушно хотіла вірити, що це і є те саме справжнє кохання, яке врятує мене. Як же боляче визнавати, що я зробила фатальну помилку. Почуття були реальними, я дійсно закохалася, і саме тому кожне брудне слово, яке вилітало з його рота, ранило на смерть. Ця гидота затьмарила всю ніжність, перекреслила наші спільні мрії, перетворивши затишний дім на камеру тортур. Я хотіла, щоб він допоміг мені забути Сашу, а натомість власноруч загнала себе в нову пастку. Вибір. У мене був вибір, і усвідомлення того, що я знову зробила його неправильно, завдавало найбільшого болю. Я знову все зруйнувала. Як і у випадку з Сашою — замість того, щоб боротися, шукати правду про його таємниче зникнення, я просто здалася, впала в депресію і кинулася в інші обійми, шукаючи порятунку в людині, яка тепер повільно знищувала мою особистість.

​Я безсило лягла на лавку, підібгавши під себе ноги, і затамувавши подих дивилася на зіркове небо. Сльози затікали у вуха, але я майже не відчувала їх.

​Декілька годин я пролежала так, у жорстокій, виснажливій суперечці з самою собою. Кожна думка про розрив відгукувалася в грудях фізичним болем, наче мені виривали серце. Але висновок, до якого я приходила щоразу, залишався незмінним, хоч як би я не намагалася його відштовхнути. Нам потрібно розійтися з Дімою. Ми спробували склеїти те, що спочатку було приречене. Нічого не вийшло. Якщо я не піду зараз, від мене колишньої взагалі нічого не залишиться. «Я повинна рухатися далі» — ця фраза, яка колись підняла мене на ноги, тепер знову мала стати моїм девізом, хоч зараз вона й звучала як вирок. Я дам нам спокій на кілька днів. Після дня народження я скажу йому все в очі. Почуття до Діми згасали у цих постійних скандалах, залишаючи після себе лише в пекучий присмак гіркоти від втраченого часу та чергових розбитих надій.

​Близько третьої ночі, замерзла і повністю спустошена, я повернулася додому. Діма уже спав. Навіть не роздягаючись, я лягла на самий край ліжка, згорнулася калачиком, ховаючи обличчя в долонях, і нарешті заснула важким, безрадісним сном. 

Декілька годин сну нічого не вирішили. Голова дико боліла, та було таке відчуття, ніби мене переїхав поїзд. Душ та кава — єдине, що могло б допомогти мені прийти в себе й повернути хоч якусь подобу життєвих сил.

​Пересилюючи слабкість у тілі, я надягла халат та вийшла зі спальні. Діма уже сидів на кухні та снідав. Атмосфера в кімнаті була настільки гнітючою, що повітря здавалося густим і липким. Я мовчки підійшла до плити, намагаючись навіть не дивитися в його бік, дістала з верхньої тумбочки каву та поставила воду. Кожен мій рух був механічним, заціпенілим.

​— Мене не буде на твоєму дні народження, — спокійно сказав Діма, роблячи повільний ковток кави.

​— Дозволь запитати, чому? — я випрямила спину, підійшла до нього й сіла навпроти за стіл, змушуючи себе подивитися йому прямо в обличчя. Знову починає показувати свої вибрики, знову маніпулює, караючи мене своєю відсутністю.

​— Мені потрібно поїхати додому, у Полтаву, — буденним тоном сказав він, але я бачила, як напружилися його плечі. — Поїздка пов’язана з роботою. Я хотів її відкласти, але зараз бачу, що немає потреби. Так що можеш спокійно йти в клуб та ні за що не переживати.

​Невже він думає, що такою поведінкою змусить мене впасти на коліна, розплакатися та благати залишитися? Невже він не розуміє, що кожним таким вчинком робить лише гірше, остаточно добиваючи те, що я так важко намагалася зберегти? ​— Навіщо все ускладнюєш? Чого добиваєшся? — тихо, але з глибоким болем запитала я. — Ти розумієш, що власноруч зруйнував все хороше, що між нами було? Що ти просто спалив усе дотла?

​Дивлячись на нього зараз, я з жахом усвідомлювала: між нами більше не залишилося зв'язку. Не було тих почуттів, які тримали нас докупи з самого початку. Я не відчувала ні колишнього тепла, ні ніжності — усе це безслідно пропало під лавиною його підозр. Залишився лиш цей проклятий, глухий фізичний потяг, який зараз, у хвилину гострої напруги, знову зрадницьки починав пульсувати в крові. І від цього мені було найболяче.

— Я ускладнюю? Я зруйнував?!

Діма різко встав із-за столу, стілець зі скрипом відлетів назад. Наступної секунди він із шаленою силою вдарив кулаком об стіну. Штукатурка сипнула додолу, а з розбитих кісточок його пальців миттєво проступила червона кров.

— Твоя безпричинна ревність та агресія. Ти змінився, — все тим же спокійним голосом говорила я, дивлячись йому прямо в очі.

Мене навіть не хвилювала його поранена рука, з якої вже капала кров, залишаючи брудні сліди. Я навіть оком не змигнула від глухого звуку удару. У мені не було ні краплі страху — я ніколи не боялася Діми й знала, що мені він не зашкодить. Це була виснажена холодність. Я просто втомилася від цієї вічної війни.

— Якби ти не давала приводу, нічого б не було! — прокричав він.

Від скаженого гніву його очі в одну мить набрали темного, сірого кольору. Це був погляд звіра, якого заганяють у пастку, який задихається від власної одержимості й болю через те, що його найбільший страх — моя втрата — стає реальністю.

— Прекрасно, — мій тон підвищився. — Знаєш, можеш їхати та не повертатися. Ти мені не потрібен.

Різко піднявшись на ноги, я нервово жбурнула стілець та підійшла до газової плити, де вже закипіла вода.

Мої слова подіяли на нього як удар, вибиваючи останній глузд. Не пройшло і секунди, як Діма опинився біля мене. Його рух був стрімким, наче спалах. Наступної миті його закривавлені пальці мертвим хватом стиснули мої стегна, безжально втискаючи мене спиною в край кухонної стільниці.

Повітря застрягло в горлі. Я відчула, як до моєї шкіри крізь тонку тканину халата тулиться його рука, залишаючи гарячий, липкий слід від розбитого кулака. Його дихання було рваним, обпікало мої губи, а в погляді читалося стільки дикого, гріховного відчаю, змішаного із тваринним потягом, що в мене закрутилася голова. Він не хотів завдати болю — він відчайдушно, маніакально намагався втримати мене, довести, що я належу йому. Його кохання було поглинуте такою густою темрявою й жагою, що межувало з божевіллям. І ця несамовита пристрасть між нами не залишала шансів на раціональний вихід.

— Що ти сказала? — крізь зуби запитав він, важко навалившись на мене всім тілом, так що я відчула, як шалено калатає його серце об мої груди.

— У тебе ще і зі слухом проблеми, — кинула я йому в обличчя, задихаючись від його близькості.

Я спробувала відштовхнути його, але мої пальці зрадницьки ковзнули по його гарячих плечах, а тіло, всупереч усьому болю й логіці, вже палало від його дотиків. Моя гордість згорала в цю секунду — залишався тільки цей нищівний, всепоглинаючий потяг.

Замість відповіді Діма болісно посміхнувся, бачачи, як моє дихання стає частим. Не випускаючи моїх стегон, він повільно опустився переді мною на коліна прямо на підлогу. Це не було приниженням — у цьому жесті було стільки палкої спокуси й підкорення своїй жазі, що в мене перехопило подих. Його сильні руки задерли мій халатик, а пальці стягнули вниз білизну, оголюючи мене перед його голодним поглядом.

— Дімо, ні... пусти, я… — видихнула я, але цей протест потонув у лавині збудження.

Він не слухав. Його гарячі губи припали до внутрішньої сторони мого стегна, залишаючи вогняні сліди, а потім його язик безжально й вимогливо впився в моє найінтимніше, розпечене місце. Я голосно, несамовито застогнала, вмить втрачаючи контроль, і міцно вчепилася нігтями в край столу.

Його рухи були швидкими, глибокими, він пестив мене з якоюсь шаленою, запеклою пристрастю, наче намагався випалити цим усі наші образи. Моє тіло вигиналося йому назустріч, розум остаточно вибухнув, і я закинула голову назад, стогнучи від безсилля перед цією всепоглинаючою залежністю. Хвиля дикого, нищівного оргазму судомно скрутила кожну клітину мого тіла, змушуючи мене голосно крикнути, міцно стискаючи його плечі.

Діма різко зупинився за секунду до того, як я могла остаточно потонути в цій ейфорії, навмисно залишаючи мене в гострій, болісній напрузі.

На кухні повисла важка, оглушлива тиша. Він повільно підвівся з колін. На його обличчі палахкотів тріумф чоловіка, який щойно знову підкорив собі жінку через ліжко. Він спокійно, майже повільно витер губи тильною стороною закривавленої долоні, змішуючи мою вологу зі своєю кров'ю.

Цей жест повернув мене до тями миттєво. На зміну палкому туману прийшов пекучий, болісний сором від власної слабкості. Я стояла, притиснута до плити, з тремтячими колінами, намагаючись поправити розтерзаний халат і повернути собі контроль. Минуле знову повторювалося. Насправді нічого не вирішилося — він просто знову закрив мені рота цим божевільним сплеском жаги.

Він спокійно відійшов на крок, повернувся до столу і взяв свою чашку, абсолютно впевнений, що його спокуса знову спрацювала й підкорила мене, як і десятки разів до цього.

Я розвернулася і майже бігом кинулася до ванної кімнати, закриваючи двері на замок. Мене почало дико трясти.

Я увімкнула гарячу воду на максимум і залізла під душ прямо в халаті. Тільки коли тканина повністю намокла, я безжально стягнула її з себе і жбурнула в куток. Тіло все ще палало. Діма навмисно кинув мене на піку, залишив стікати нестерпною, болісною напругою, прагнучи підкорити своїй волі навіть мої рефлекси. Нижній прес судомно стискався, вимагаючи розрядки, і ця зрада власного тіла викликала в мені шалену лють.

На тремтячих ногах я сперлася об кахельну стіну. Гарячі струмені били по обличчю, змішуючись із гіркими сльозами. Ні, я не залишу йому цей тріумф. Я не дозволю йому думати, що він контролює кожне моє зітхання.

Мої пальці, ковзаючи по мокрій шкірі, опустилися вниз, туди, де все ще пульсував важкий, нестерпний вогонь. Кожен дотик віддавав у голову пекучим соромом, але я продовжувала, пестячи себе з якоюсь запеклою, майже божевільною жорстокістю. Я доводила себе до межі сама, наперекір йому, наперекір усьому світу. Ридання виривалися з мого горла разом із рваними вдихами, коли напруга всередині досягла апогею. Наступної миті мене звело судомою. Дикий, нищівний оргазм прошив усе тіло, змушуючи мене безсило ковзнути по стіні на плитку.

Це не було задоволенням. Це було емоційним вибухом, катарсисом, який випалив останні залишки моїх ілюзій. Разом із цією розрядкою з мене виплеснувся весь біль, увесь накопичений за рік бруд. Я плакала вголос, обхопивши себе руками під потоками гарячої води, поки моє тіло повільно заспокоювалося. Діма прагнув лишити за собою останнє слово, але цей фінал належав тільки мені. Одержимість не замінить спокою. Я очистила своє тіло від його слідів, забрала контроль над собою і тепер мала знайти сили, щоб очистити своє життя.

Загорнувшись у чистий рушник, я швидко зібралася, нанесла легкий макіяж, щоб приховати заплакані очі, і нарешті вийшла з кімнати. Коли я увійшла на кухню, Діма навіть не поворухнувся. Він тримав у руці чашку, і на його обличчі все ще блукала та сама сита, самовпевнена посмішка чоловіка, який вважав себе повним господарем становища. Він чекав моєї капітуляції. Чекав, що я зараз підійду, обійму його, скажу, що не злюсь, але коли я мовчки пройшла повз нього, взяла зі стільця сумку і спокійно застебнула замок, його посмішка згасла, а погляд застиг.

— Я повинна подумати про наші стосунки. Що робити далі, — тихо, але твердо відповіла я.

Чашка в його закривавлених пальцях сіпнулася, глухо цокнувши об стіл, але він навіть не помітив. У його очах за долі секунди пронеслася справжня катастрофа — той самий первісний, глибокий жах, який жив у ньому з першого дня нашого знайомства. Страх, що я ніколи не належатиму йому повністю. Його кохання завжди було його прокляттям, божевільною хворобою, яка змушувала його захищатися нападом. І зараз, дивлячись на мою холодність, він задихався від власного безсилля перед цим страхом. Він втягнув ротом повітря, ніби я справді відібрала у нього можливість дихати.

— Ти мене розлюбила? 

Він дивився на мене з таким благанням, що серце стислося від болю. Нам обом було боляче в цю секунду.

— Дімо, — я глибоко вдихнула, відвертаючись, бо не могла бачити його руйнацію. — Все складно. Мені потрібен час. Ти... Ти...

Я замовчала, тому що боялась сказати щось не те й добити його остаточно.

— Що я?

— Нічого. Вибач, але мені потрібно йти на роботу. Як приїдеш, подзвониш мені.

Він нічого не відповів, заціпеніло дивлячись мені вслід. Я розвернулася та вибігла на вулицю. 

Я сіла в машину, сперлася на спинку крісла та подивилася перед собою на лобове скло, покрите ранковою росою. Руки все ще слабко тремтіли на кермі. Сьогодні була остання крапля. Згадка про те, що відбулося на кухні всього пів години тому, викликала внизу живота короткий, болісний спалах пристрасті, який тут же змінився гіркою огидою до власної безпорадності. Цей секс був його спробою втримати мене біля себе. Раніше це спрацьовувало — я танула, прощала, забувала образи. Але тепер цей сплеск лише підтвердив: усе закінчено. Тіло може прагнути його до нестями, але душа більше не зробить жодного кроку назустріч.

Цей вибір випалював мене зсередини, ранив по живій тканині, але давати знову шанс не було сенсу. Сварки, вибачення, примирення через ліжко… Замкнуте коло. Все повертається до того, на чому закінчили. Люди не змінюються, а жити у в'язниці його ревнощів я не хочу. Від нього мені потрібна довіра та свобода, а він закриває мене у своєму божевільному закоханому світі та не дає зробити вільний вдих без його контролю.

Ніби відчуваю полегшення від прийнятого рішення, але разом із цим — порожнечу та біль. Знову залишуся сама зі своїми нав’язливими думками. А все так гарно починалося. При згадці про випускний я гірко посміхнулася. Думала, він став порятунком для мене, моїм новим майбутнім, яке залікує рани. А виявилося, сама себе загнала в кут, вибравши темряву, яка мене ледь не задушила своїм одержимим коханням.

Врешті-решт я глибоко вдихнула, завела машину та поїхала на роботу.