Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 34. Непрохана гостя
Я дивилася на відьму на всі очі й не розуміла: хто з нас більша дурепа? Я — бо нічого не помітила в поведінці Алкі? Белла — бо несла казна-що? Вів’єн — бо не пішла відразу до матінки? Чи сама Леоніда, чиї суперечливі дії призвели до розладу між короною та престолом? Урочисте засідання клубу дуреп оголошується відкритим! Членські внески можна сплатити в ратуші.
«Божевілля якесь. Цього просто не може бути! Алкі, мій милий Алкі, не міг впустити в своє серце демона», – крутилося в моїй голові. Я зробила глибокий вдих і нарешті спробувала розставити факти по поличка:
– Якби він був під впливом потойбічної істоти, то я мала б це відчути. Ти ж пам’ятаєш чому вирішила, що я одержима? – запитала я, поглянувши в очі відьми, – Мій запах змінився, поведінка здавалася неадекватною, а під час поцілунки тебе обпекло пекельне полум’я. В Алкі нічого такого не було: він ніколи не втрачав контролю над собою і цілувалися ми безліч разів. Він ніколи не пах сіркою, попелом чи важкою амброю. Я досі пам’ятаю аромат його рожевого перця на губах.
– Рожевий перець… Як несподівано вишукано, – пурхнула Белла.
– Отже, або цей демон вміє впадати в спячку, а коли йому треба – прокидатися в людині, що свідчить про його доволі високий рівень, або це новий вид, з яким ми ще не стикалися.
Ми з Арабеллою задумливо поглянули одна на одну. Нас всіх вчили класичної демонології, але для цього випадку практичних знань бракувало. Пекельних істот в нашому світі з кожним роком ставало все менше. Удача використати теорію в реальних умовах випадала далеко не всім. Нових демонів майже ніколи не викликали, а тих, хто вже був тут від початку часів, методично зачищав славетний орден Білої айстри.
– Ледь вмовив шинкаря відкрити для нас бочку свіжого сидру, – пролунав самовдоволений голос Фредеріка.
Перед моїм носом плюхнувся дерев’яний кухоль, повний пінного золотавого напою. Я вдихнула повітря й скривилася: кислятиною несло так, що виїдало очі. Беллі теж не сподобався запах, і вона примружила ніс:
– Не зміг вмовити його на щось краще? Якесь вино чи хоча б медовуха?
– Все не так погано, як здається на перший погляд, – підбадьорливо підморгнув чаклун і зробив великий ковток з кухля, – Немає в нього медовухи, а вино цей дундук відмовився діставати з комори. Каже, що всю пляшку ми не вип’ємо, а воно не користується попитом.
– Може все таки вино? Я зараз ладна випити ціле море, – тихо промовила я, бездумно дивлячись, як в стакані лопаються бульбашки сидру.
– Краще не треба, там пляшка літри на три, – похитав він головою, – Святкувати ще зарано, а впадати у відчай не на часі.
Я мовчки кивнула й зробила ковток сидру. Фредерік мав рацію — напій виявився доволі смачним. Яблука зняли зарано з дерева, і це дало відчутну кислинку, але не страшно: смак відтіняла терпка лимонна груша.
– Чому не на часі? – мертвим голосом спитала я, – Я майже вийшла заміж за одержимого і навіть цього не помітила.
– Ти закохалася. Всі ми робили цю помилку, люба, – м’яко сказала Белла, взявши мене за руку. – Був він під впливом чи ні – неважливо. Твоя ціль зараз – знайти кривдника, врятувати власну шкуру й добути правду.
– А який сенс? Кому ця правда зараз важлива? Гадаєш, королева забуде про мою участь? Чи, може, матінка пробачить таку значну помилку? Прогледіти, що принц одержимий! – вигукнула я, схопившись за голову. – Я не виконала найголовнішу роль у своєму житті! Від мене вимагали не лише усміхатися, носити шовкові сукні й махати рукою, стоячи поруч із ним. Головним було – берегти його життя, Белла!
– Звичайно, є сенс! Життя не закінчилося зі смертю якогось принца, — палко промовив Фредерік. – До дідька їх усіх! І матінку, і королеву! Ти повинна вижити! Зрозуміла?
Белла закивала головою, ніби фарфорова лялька, погоджуючись із його словами. Хто б мені колись сказав, що велика павучиха буде мене морально підтримувати, як стара шкільна подруга — ніколи б не повірила. Ще вчора ввечері вона хотіла холоднокровно розправитися зі мною, тому відчуття були двоякі. Незважаючи на мої думки, десь глибоко в серці задзвеніла давно забута струна, і в повітрі запахло рожевим перцем. Я аж поперхнулася, коли спробувала відчути його смак.
– Жива? – співчутливо спитав Фредерік.
– Це так дивно, – прошепотіла я. – Востаннє я відчувала таке, коли Алкі ще був живий.
– Яке таке? – не зрозуміла Белла.
– Ніби мене закручує в безкінечність, – ледь змогла я підібрати слова, дослухаючись до своїх відчуттів. – Затягує у стрімку спіраль, від якої перехоплює подих і зупиняється серце.
– Про що ти говориш? — примружила очі відьма.
– Хтось закохався, — впевнено відповіла я.
– Закохався? Тут? – не повірила вона, роздивляючись майже порожній заклад. – Ти нічого не переплутала?
Фредерік густо почервонів. Важко було сказати, що саме змусило чарівника зніяковіти. Чи, може, це просто свічки відкинули на його обличчя загадкові тіні? На перший погляд у таверні нічого не змінилося, але водночас щось було не так від самого моменту, коли ми сюди зайшли. Я покрутила головою, намагаючись зрозуміти. Випивоха тихо дрімав за своїм столом, а гравці в кістки весело реготали з товариша–невдахи. Не було видно тільки шинкаря. Лише його сіра кішка сиділа на барній стійці й дивилася на мене, загадково блимаючи бурштиновими очима.
– Він не помер, пані, – прогундосив дебелий шинкар прямо в мене над вухом, і з гуркотом поставив за наш стіл ще один стілець.
– Ми більше нікого не чекаємо, – сказала я, з викликом глянувши на нього.
– Про кого ви говорите? – вдавано округлила очі Белла. – Не знаю, що ви почули, але впевнена: це якесь непорозуміння.
Здоровань звернув на неї уваги не більше, ніж на сплячого випиваку. Хлопчина втупився в мене чорними, ніби нічне небо, очима та ще раз повторив:
– Він не помер. Ви ще зустрінетеся.
Від його неочікуваних слів, в мене перехватило подих.
– Хто «ви»? – різко відповів Фредерік, потянувшись руку за пояс.
Я знала, що він ховає стилет під сорочкою, та крадькома кинула погляд на гравців. Веселий гамір розтанув, наче його змела невидима рука. Лише кісточки ще билися об стіл, немов відлуння чужої долі. Шинок накрила хвиля тиші – густої, як нічний туман з сусіднього цвинтаря. Очі матросів холодно й пильно вп’ялися в нас, мов вовки у здобич. Я відчула, як кожен із них уже тримає руку на рукояті клинка. Ця невидима простому оку загроза стискала повітря так, що воно почилано насичуватися смаком крові.
– Фредерік, поклади руки на стіл, – прошепотіла я, і вже голосніше промовила шинкарю, – Ми не шукаємо проблем і просто підемо. По рукам?
Здоровань або не почув мене, або не захотів почути. Він просто стовбичив поруч, втупившись в мене оксамитовими очиськами.
– «Ви» – це вона та її коханий, – пробубнів він, ткнувши в мене, унизаним перстнями, вказівним пальцем, – Ви ще зустрінетеся. І це станеться швидше, ніж ти очікуєш
– Натякаєш, що я не переживу цієї ночі? – підняла я брову, готуючись до сутички.
– Це вже як піде, – пролунав жіночий голос із темряви.
Він був крихкий, наче тонкий лід на початку зими. Спираючись на дерев’яну клюку, з кухні вийшла стара, згорблена жінка. Скільки їй було років – важко сказати. Мабуть, ще батька нашого короля бачила дитиною. Сотні бус і браслетів дзеленчали в такт її ходьби, розрізаючи тишу таверни.
– Принеси вина, – владно розпорядилася вона, махнувши сухою рукою на шинкаря, – Ти що, не бачиш, що тут без нього ніяк? Чому я тебе вчила, Жан–П'єр? Бажання клієнтів – на першому місці.
Я не очікувала якогось спротиву, та й на таку відчайдушну покору теж не сподівалася. Хлопець зробив низький уклін і зник так швидко, що я навіть не почула скрипу його чобіт.
– Не так часто в мій заклад приходять дві відьми та провидець, щоб я зганьбилася перед ними, – прошамкала вона, наближаючись до порожнього стільця.
Белла відчутно напружилась. Фредерік, навпаки, посміхнувся й кивнув бабці, наче старій знайомій. Кульгаючи на ліву ногу, вона нарешті добралася до нашого столу і важко всілася на скрипучий стілець. Магічним чином перед нами з’явилися кухлі з вином, нарізана тонкими шматочками бринза та ціла кіпа в’яленого м’яса. Жан-П'єр сумлінно виконував наказ своєї хазяйки, не видавши й пари з вуст.
– Хлоп’ята та дівчата, – прокрехтіла вона, взявши до рук один із кухлів, – Хто з вас відповість, чия сила упокоїла мого покійного чоловіка?
